Принцип res judicata в практиці Європейського суду з прав людини та Конституційного суду Російської Федерації » Українські реферати
Теми рефератів
Авіація та космонавтика Банківська справа Безпека життєдіяльності Біографії Біологія Біологія і хімія Біржова справа Ботаніка та сільське гос-во Бухгалтерський облік і аудит Військова кафедра Географія
Геодезія Геологія Держава та право Журналістика Видавнича справа та поліграфія Іноземна мова Інформатика Інформатика, програмування Історія Історія техніки Комунікації і зв'язок Краєзнавство та етнографія Короткий зміст творів Кулінарія Культура та мистецтво Культурологія Зарубіжна література Російська мова Маркетинг Математика Медицина, здоров'я Медичні науки Міжнародні відносини Менеджмент Москвоведение Музика Податки, оподаткування Наука і техніка Решта реферати Педагогіка Політологія Право Право, юриспруденція Промисловість, виробництво Психологія Педагогіка Радіоелектроніка Реклама Релігія і міфологія Сексологія Соціологія Будівництво Митна система Технологія Транспорт Фізика Фізкультура і спорт Філософія Фінансові науки Хімія Екологія Економіка Економіко-математичне моделювання Етика Юриспруденція Мовознавство Мовознавство, філологія Контакти
Українські реферати та твори » Государство и право » Принцип res judicata в практиці Європейського суду з прав людини та Конституційного суду Російської Федерації

Реферат Принцип res judicata в практиці Європейського суду з прав людини та Конституційного суду Російської Федерації

судовий розгляд виробництво перегляд

ПРИНЦИП RES JUDICATA В ПРАКТИЦІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ З ПРАВ ЛЮДИНИ І КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ


Принцип res judicata, тобто поваги остаточного судового рішення є одним з наслідків принципу правової визначеності [1]. Принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання; учасники правовідносин повинні мати можливість у розумних межах передбачати наслідки свого поведінки і бути впевненими в незмінності свого офіційно визнаного статусу, придбаних прав і обов'язків [2]. Зокрема принцип правової визначеності вимагає, щоб у випадку, коли судом по якомусь питанню прийнято остаточне рішення, воно не ставилося під сумнів [3]. Це означає, що жодна зі сторін не повинна мати право домагатися перегляду остаточного і набрало чинності судового рішення просто з метою відновлення розгляду та прийняття нового рішення у справі. Повноваження вищестоящих судів по перегляду судових рішень повинні здійснюватися в цілях виправлення судових помилок та неналежного відправлення правосуддя, а не для того, щоб проводити новий розгляд справи. Перегляд не повинен перетворюватися на приховану апеляцію, і просто можливість двох точок зору щодо предмета спору не є підставою для перегляду рішення. Відступ від цього принципу може бути виправдане, тільки коли цього настійно вимагають обставини суттєвого і непереборного характеру [4].

Вперше Європейський Суд констатував несумісність перегляду судового рішення в рамках процедури, аналогічної російському наглядовому виробництва, з принципом правової визначеності і правом на справедливий судовий розгляд в рішенні по справі Брумареску проти Румунії. Європейський Суд вказав, що надання Генеральному прокурору Цивільним процесуальним кодексом Румунії необмеженого ніяким строком права звертатися до Верховного Суду Правосуддя з вимогою про скасування остаточного і вступило в законну силу судового рішення по справі, в якій він не був стороною, веде до того, що судове рішення може бути оскаржене протягом невизначеного часу. В даному випадку на підставі звернення Генерального прокурора Верховний Суд Правосуддя звів на немає результати всього судового процесу, що завершився остаточним судовим рішенням, яке в силу принципу res judicata не підлягало перегляду і до того ж вже було виконано. Суд вважає, що, застосувавши таким чином положення Цивільного процесуального кодексу, Верховний Суд Правосуддя порушив принцип правової визначеності, що в конкретних обставинах даної справи одночасно з'явилося і порушенням права заявника, на користь якого відбулося скасоване судове рішення, на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції [5].

Взаємозв'язок принципу правової визначеності та права на справедливий судовий розгляд була прояснена в співпадаючих думках ряду суддів у даній справі. У співпадаючому думці сера Н. Братики, до якого приєднався суддя Б. Зупанчіч, наголошується, що основним вимогою справедливого судового розгляду є рівність сторін процесу. У випадку, коли однією із сторін у справі виступає держава, принцип рівності може бути порушений, якщо, як констатував Європейський Суд у рішенні по справі Грецькі нафтопереробні заводи В«СтренВ» і Стратіс Андреадіс проти Греції [6], втручання законодавчої влади у здійснення правосуддя припускає вплив на юридичний дозвіл спору. Відповідно можна зробити висновок, що принцип рівності сторін виявляється порушеним і коли при участі в процесі держави в якості однієї зі сторін Цивільний процесуальний кодекс надає Генеральному прокурору як державній посадовій особі право в будь-який час вимагати скасування остаточного та обов'язкового судового рішення, винесеного на користь приватної особи. Крім того, право на судовий захист стає ілюзорним, якщо правова система держави - учасниці Конвенції припускає можливість скасування судового рішення, остаточного, обов'язкового і навіть виконаного, Верховним Судом Правосуддя на вимогу Генерального прокурора, яке може послідувати в будь-який час.

На думку судді К. Розакіса, право на судовий захист - це не просто теоретичне право на розгляд справи у внутрішньому суді, воно включає в себе і законні очікування того, що остаточне судове рішення буде поважатися владою і буде виконано. У розглянутому випадку заявник, володіючи правом винести свою суперечку з державою на розгляд суду, міг розраховувати і на отримання рішення, володіє статусом res judicata і підлягає виконанню, наслідком чого стало б відновлення його права власності на його майно. Але його право на доступ до правосуддя стає ілюзорним, коли на підставі Цивільного процесуального кодексу Генеральний прокурор і Верховний Суд Правосуддя втручаються і анулюють рішення суду першої інстанції і сприятливі для заявника наслідки цього рішення. Коли правова система надає судам право виносити остаточні рішення, а потім допускає, щоб ці рішення згодом були анульовані, не тільки страждає правова визначеність, але й саме існування такого суду ставиться під сумнів, бо, по суті, він не володіє повноваженнями остаточно вирішувати юридичні питання. І дуже сумнівно, що особа, звертаючись за вирішенням спору в такій суд, дійсно реалізує право на судовий захист і на доступ до правосуддя.

Надалі в рішеннях по аналогічних справах Європейський Суд незмінно підкреслював, що право на доступ до правосуддя було б ілюзорним, якби національна правова система держави - учасниці Конвенції допускала, щоб остаточне та обов'язкове судове рішення залишалося не чинним на шкоду однієї зі сторін. Було б немислимо, якби пункт 1 статті 6 Конвенції детально описуючи процесуальні гарантії, надані тяжущіхся сторін, - справедливе, публічне і швидке розгляд - залишив би без захисту виконання судових рішень; тлумачення статті 6 як стосується виключно доступу до правосуддя та судового розгляду, ймовірно, призвело б до ситуацій, несумісним з принципом верховенства права, який держави-учасники зобов'язалися поважати при ратифікації Конвенції [7].

Право сторони на правосуддя в рівній мірі було б ілюзорним, якби правова система держави - учасниці Конвенції допускала, щоб судове рішення, що стало остаточним і обов'язковим, скасовувалося вищим судом за протестом державної посадової особи, повноваження якого поводитися з такими вимогами не обмежені будь-яким строком, у результаті чого судові рішення можуть бути оскаржені протягом невизначеного часу [8]. Європейський Суд вважає, що судова система, якій притаманна процедура принесення протестів і, отже, можливість неодноразового скасування остаточних судових рішень, сама по собі несумісна з принципом правової визначеності [9].

Європейський Суд неодноразово визнавав, що перегляд судових рішень, що набрали законної силу, в порядку нагляду, передбачений російським цивільним процесуальним законодавством, порушує принцип правової визначеності та право на доступ до правосуддю [10]. Причому навіть у тих випадках, коли в результаті нового судового розгляду вимоги заявників були повністю або частково задоволені, Європейський Суд вказував, що сам факт скасування вступило в силу судового рішення змушував їх протягом тривалого часу зазнавати ситуацію правової невизначеності, і констатував порушення пункту 1 статті 6 Конвенції [11].

Всі ці рішення Європейського Суду стосувалися наглядового виробництва, передбаченого раніше діяли Цивільним процесуальним кодексом РРФСР, згідно з положеннями якого протести в порядку нагляду могли бути принесені певними посадовими особами органів прокуратури та судів, не брали участь у справі, і в протягом необмеженого часу після вступу рішення в силу. У новому Цивільному процесуальному кодексі РФ від 14 листопада 2002 р. (з наступними змінами та доповненнями) порядок перегляду судових постанов у порядку нагляду докорінно змінений. Однак залишаються певні сумніви щодо сумісності наглядового виробництва з принципом правової визначеності.

Ці проблеми об...


Страница 1 из 6Следующая страница

Друкувати реферат
Замовити реферат
Замовлення реферату
Реклама

Наверх Зворотнiй зв'язок