Європейський ордер на арешт. Практика екстрадиції » Українські реферати
Теми рефератів
Авіація та космонавтика Банківська справа Безпека життєдіяльності Біографії Біологія Біологія і хімія Біржова справа Ботаніка та сільське гос-во Бухгалтерський облік і аудит Військова кафедра Географія
Геодезія Геологія Держава та право Журналістика Видавнича справа та поліграфія Іноземна мова Інформатика Інформатика, програмування Історія Історія техніки Комунікації і зв'язок Краєзнавство та етнографія Короткий зміст творів Кулінарія Культура та мистецтво Культурологія Зарубіжна література Російська мова Маркетинг Математика Медицина, здоров'я Медичні науки Міжнародні відносини Менеджмент Москвоведение Музика Податки, оподаткування Наука і техніка Решта реферати Педагогіка Політологія Право Право, юриспруденція Промисловість, виробництво Психологія Педагогіка Радіоелектроніка Реклама Релігія і міфологія Сексологія Соціологія Будівництво Митна система Технологія Транспорт Фізика Фізкультура і спорт Філософія Фінансові науки Хімія Екологія Економіка Економіко-математичне моделювання Етика Юриспруденція Мовознавство Мовознавство, філологія Контакти
Українські реферати та твори » Право, юриспруденция » Європейський ордер на арешт. Практика екстрадиції

Реферат Європейський ордер на арешт. Практика екстрадиції

Введення

В рамках діяльності Ради Європи велике має закріплення механізму співробітництва держав по боротьбі зі злочинністю, в рамках якого прийнятий комплекс конвенцій, що регулюють надання правової допомоги у кримінальних справах, питання видачі злочинців; проведена кодифікація окремих транснаціональних злочинів; створений цілий ряд робочих органів.

А.Р. Каюмова відзначає, що досвід такої організації, як Європейський союз, надзвичайно важливий для побудови ефективної системи антикримінальних заходів, оскільки інтеграційні процеси саме в рамках даного утворення дозволяють говорити про створення єдиного В«європейського простору свободи, безпеки та правосуддя В». В«Створені в ЄС механізми представляють досить просунутий рівень взаємодії держав і можуть слугувати моделлю для інших європейських держав і субрегіональних об'єднань В»[1] .

Процедура екстрадиції в рамках європейського законодавства переживає етап реформи, яка почалася давно і в даний час завершилася появою нового інституту - європейського ордера на арешт.

13 червня 2002 було прийнято рамкове рішення Ради Європейського Союзу В«Про європейському ордері на арешт і процедури передачі осіб між державами-членами В». Це рішення є результатом довгої роботи, проведеної за підсумками позачергового саміту Європейського Союзу в м. Тампере (Фінляндія) 15-16 жовтня 1999 року, який прийняв концепцію взаємного визнання державами-членами Європейського Союзу судових рішень. [2]

Існуюча досі екстрадиція традиційно представляла собою ризиковану й важку процедуру. Ризиковану в тому, що в неї залучені не тільки правові інстанції відповідних держав, а й органи виконавчої влади. Важку тому, що сама процедура містить велику кількість умов, що сильно ускладнює механізм екстрадиції.

Це обставина призводило до того, що на практиці судові влади використовували для передачі осіб способи, часто посягають на права особистості, наприклад, безпосередню передачу особи або її затримання без застосування процедури екстрадиції. Крім того, при цьому виникає різниця в часі між процедурою самої екстрадиції і часом на врегулювання всіх юридичних формальностей, що найбільше завдає шкоди інтересам видаваного особи.

1. Співпраця держав - членів Європейського Союзу по боротьбі зі злочинністю

Відомо, що боротьба зі злочинністю сьогодні є одним з пріоритетних напрямків інтеграційної політики держав - членів Європейського союзу, проте ті механізми, які існують в рамках даної організації, складалися поступово.

Прийняття в Римі в 1957 р. Договору про ЄЕС і усунення між державами-членами перешкод вільному переміщенню осіб стало причиною зростання транснаціональної злочинності. У цих умовах виникла об'єктивна необхідність розширення співробітництва країн Співтовариства на сферу внутрішніх справ і правосуддя.

Початок такому співробітництву було покладено в 1975 р. створенням міжурядової групи Треві (TREVI - terrorism, radicalism, extremism, violence international - Тероризм, радикалізм, екстремізм, насильство) у складі міністрів внутрішніх справ держав-членів. Основною функцією групи спочатку стала боротьба з міжнародним тероризмом, проте згодом її діяльність була розширена на такі напрямки, як запобігання нелегальній торгівлі наркотиками та незаконної імміграції.

В 1985 р. в Шенгені між Німеччиною, Францією, Бельгією, Нідерландами та Люксембургом була підписана Угода [3] , Головне призначення якого - полегшення проходження особами паспортного і митного контролю на кордонах між державами (аж до повного скасування) шляхом взаємного визнання візи однієї держави Співтовариств на території іншої.

В 1990 р. ці ж держави підписали Конвенцію про застосування Шенгенської угоди, яка визначає порядок реалізації вільного пересування осіб. Для того щоб відміна контролю на внутрішніх кордонах держав не сприяла зростання злочинності, договори передбачали ряд положень про співпрацю в правоохоронній галузі, зокрема питання здійснення переслідування злочинців на території інших учасників угод, надання взаємної правової допомоги у кримінальних справах, включаючи видачу злочинців, створення міждержавної інформаційної системи, що містить необхідну інформацію про розшукуваних злочинців.

В 1989 р. був створений Європейський Комітет по боротьбі з наркотиками, основне призначення якого - координація діяльності держав-членів у протидію даному злочину.

Основою для становлення обов'язкового співробітництва держав у сфері правосуддя та внутрішніх справ став Маастрихтський договір 1992 р.

З моменту прийняття Договору про Європейський Союз питання спільної боротьби з злочинністю держав-членів стали невід'ємною частиною діяльності організації, і ця форма співпраці отримала назву третьої В«опориВ» ЄС - співпраця у сфері правосуддя і внутрішніх справ.

Розділ VI Договору визначив наступні напрямки співробітництва:

надання притулку, порядок перетину зовнішніх кордонів держав-членів та прикордонний контроль, митне співробітництво, імміграційна політика;

надання правової допомоги у кримінальних справах; поліцейське співробітництво.

Закріпивши зобов'язання держав - членів ЄС для координації своїх дій в зазначених сферах, Маастрихтський договір разом з тим обмежив до мінімуму можливість втручання інститутів ЄС в дані напрямки співпраці. У цьому зв'язку протягом ряду років після набуття чинності Договору інститути ЄС наполегливо домагалися передачі частини повноважень держав Європейської спільноти. В першу чергу ці повноваження повинні були стосуватися імміграційної політики (в тому числі надання політичного притулку) та прикордонного контролю, що було обумовлено майбутнім розширенням Євросоюзу. Приєднання до організації нових держав могло негативно позначитися на стані злочинності на європейському просторі, підвищивши вірогідність зростання незаконної імміграції, торгівлі наркотиками, актів тероризму та інших злочинів.

Ця проблема стала предметом обговорення на Міжурядової конференції, проходила в 1996 - 1997 рр.. Одним з її результатів стала реформа третього В«ОпориВ» в рамках Амстердамського договору.

Амстердамський договір 1997 р. зробив корінний перегляд спільної кримінальної політики, яка стала іменуватися як співробітництво поліцій і судових органів в кримінально-правовій сфері. До компетенції Співтовариства були віднесені такі питання, як надання політичного притулку, імміграція, охорона зовнішніх кордонів Союзу.

Європейський союз отримав також законодавчі повноваження, які стали реалізовуватися за допомогою видання юридично обов'язкових актів Радою (рамкових рішень та рішень). Для прийняття таких актів Радою введено кваліфіковане більшість голосів, а для набрання чинності конвенцій достатньо згоди більшості держав. З метою визначення правомірності прийняття актів був введений судовий контроль, здійснюваний Європейським судом. Крім того, до Договором було докладено Протокол про інтеграцію Шенгенських угод у право Співтовариств та Протокол про порядок надання політичного притулку в ЄС громадянам держав - членів Союзу. Таким чином, пріоритетним завданням Європейського союзу стало встановлення В«європейського простору свободи, безпеки і правосуддя В»(ст. 29 Договору про Європейський Союз).

В Відповідно до Конституційним договором ЄС, проведення загальної кримінальної політики залишається в сфері спільної компетенції організації та держав-членів. Цій області співпраці присвячений розділ IV документа В«Простір свободи, безпеки і правосуддяВ». Розділ складається з п'яти частин: В«Основні положенняВ», В«Політика в галузі прикордонного контролю, притулку та імміграції В»,В« Співпраця судових органів у цивільних справах В», В«Співпраця судових органів у кримінальних справахВ», В«Поліцейське співпраця В».

Конституція свідчить, що метою Союзу є формування простору свободи, безпеки та ...


Страница 1 из 7Следующая страница

Друкувати реферат
Замовити реферат
Замовлення реферату
Реклама

Наверх Зворотнiй зв'язок