Іракський фактор в турецько-іранських міжнародних відносинах

Реферат: Іракський фактор в турецько-іранських міжнародних відносинах

туреччина іран міжнародний

В силу об'єктивних геополітичних причин Туреччина і Іран, що є сусідами по нестабільного близькосхідного регіону, традиційно виявляють особливий інтерес до розвитку взаємодії. Офіційні особи обох країн часто відзначають той факт, що протягом кількох століть турецько-іранська межа залишається лінією миру і добросусідства. В якості двох найбільших держав свого регіону Туреччина та Іран мають величезний потенціал для плідного співробітництва у багатьох сферах. Однак відмінності у внутрішньополітичному ладі і зовнішньополітичних установках поряд з суперництвом за регіональний вплив нерідко чинять негативний вплив на турецько-іранські відносини. Разом з тим відносини двох країн схильні впливу зовнішніх чинників, одним з найважливіших серед яких виявилася іракська проблема, вже більше п'ятнадцяти років привертає пильну увагу всього світу. Для Туреччини і Ірану актуальність подій, пов'язаних з Іраком, обумовлена ​​сусідством з ним, наявністю в кожному з трьох держав курдської меншини, що проживає на їх суміжних територіях, і наслідками міжнародного втручання в Ірак. Вплив іракського фактора на розвиток відносин Туреччини з Іраном можна простежити, починаючи з 1990 року, коли питання про Ірак з'явився на порядку денному міжнародної спільноти.

Криза в Перській затоці 1990-1991 рр.. сприяв зближенню Туреччини з Іраном, так як керівництво обох країн розділяло думку про доцільність підтримання діалогу з іракської проблеми. Активізувалися контакти на вищому рівні: в листопаді 1990 р. президент Туреччини Т.Озал побував в Тегерані, а в квітні 1991 р. в Анкару приїхав президент Ірану А.А.Хашемі-Рафсанджані; в цей же період міністр закордонних справ Ірану двічі відвідував Туреччину. Обидві сторони більш за все турбувало збереження територіальної цілісності Іраку, в цій сфері вони проявляли повне одностайність і виступали із спільними заявами. У той же час Туреччина та Іран займали різні позиції по характеру відносин з багдадським режимом. Туреччина висловлювала готовність співпрацювати з будь-яким урядом, здатним забезпечити стабільність в Іраку, а Іран, недавно воював з Іраком, категорично відмовлявся контактувати з представниками правлячої партії В«БаасВ».

Коли в 1991 р. С.Хусейн почав військові дії проти курдів, призвели до скупчення сотень тисяч біженців на кордоні Іраку з Туреччиною і з Іраном, обидві країни виявилися об'єднаними загальною стурбованістю. Уряди цих країн побоювалися, що якщо вони приймуть біженців на своїй території, іракські курди не захочуть згодом повертатися до себе додому, а осядуть в Туреччині і в Ірані. Подібна перспектива зростання чисельності курдського населення у власній країні, яка загрожує поширенням сепаратистських настроїв, не влаштовувала ці країни. Однак ініціатива керівництва Туреччини по створенню на півночі Іраку В«зони безпекиВ» для біженців під контролем міжнародного співтовариства зустріла негативну реакцію з боку Ірану. Військові літаки США здійснювали польоти над В«зоною безпекиВ», використовуючи турецькі авіабази, та Іран звинувачував Туреччину в тому, що вона сприяла нарощуванню військової присутності США в регіоні.

Новий імпульс розвитку турецько-іранських відносин надали події, відбувалися в Іраку після війни в Перській затоці, коли на півночі країни, над яким фактично втратило владу центральний уряд, почалося активне формування основ незалежної курдської держави. Туреччина та Іран сприймали перспективу створення незалежного Курдистану як загрозу своїм національним інтересам і побоювалися хвилювань серед власного курдського населення, а тому прагнули утримати ситуацію під контролем. При цьому схожість позицій і розуміння необхідності координації дій не означали повного зближення Туреччини і Ірану і не усували існуючу між ними конкуренцію за регіональний вплив.

Навпаки, іракський чинник в 90-ті роки зіграв двояку роль у розвитку відносин Туреччини та Ірану: з одного боку, він служив стимулом до співпраці на основі спільних інтересів підтримання регіональної стабільності та збереження територіальної цілісності Іраку, з іншого, - він сприяв загостренню суперництва за вплив в північному Іраку, що випав з-під контролю центрального уряду. Причому якщо Туреччина в своїх діях керувалася необхідністю боротьби з В«Робочою партією Курдистану В»(РПК), що воювала проти турецького уряду з території Іраку, і потребою в поставках іракської нафти, то мотиви Ірану були насамперед пов'язані з конкуренцією за панування в регіоні. В силу природних причин кожна із сторін встановила більш тісні відносини з тією з провідних партій іракських курдів, зона впливу і базування якої розташовувалася в прикордонних з нею районах Іраку. Тобто Туреччина переважно співпрацювала з Демократичною партією Курдистану (ДПК), а Іран з Патріотичного союзу Курдистану (ПСК), при цьому конфлікти і збройні зіткнення між двома курдськими партіями тільки закріплювали таке положення речей.

Вибори в Національний парламент Курдистану, що відбулися в північному Іраку, і формування парламенту, в 1992 р. проголосив своєю метою створення в Іраку федерації, викликали негативну реакцію Туреччини та Ірану, що підписали низку протоколів з питань безпеки. Відповідно до угоди, досягнутої 30 листопада 1993 м., в коло заходів з підтримки безпеки входило проведення раз на півроку нарад міністрів закордонних справ Туреччини, Ірану і Сирії за курдського питання.

Міністри вже зустрічалися в Анкарі в листопаді 1992 р. для обговорення подій в північному Іраку і узгодження політики щодо націоналістичного руху курдів на Близькому Сході. На цій зустрічі всі три держави виступили проти розпаду Іраку і проти створення суверенної Курдистану, що викликало обурення іракських курдів. Солідарна позиція з даного питання була характерною рисою турецько-іранських відносин і в наступний період.

У 90-ті роки найсерйозніші розбіжності між двома країнами спостерігалися у зв'язку з проведеними Туреччиною в північному Іраку з 1992 по 1997 рр.. великомасштабними військовими операціями по боротьбі з бойовиками РПК. Дії турецької армії незмінно піддавалися критиці з боку іранського керівництва, яка побоюється, що Туреччина придбає занадто великий вплив у північному Іраку. Іран намагався протидіяти цього, збільшуючи власну присутність у регіоні через підтримку ісламістських курдських організацій північного Іраку і згадуваного співпраці з ПСК, мали місце та військові акції. Так, в листопаді 1995 р. іранська армія увійшла до північного Іраку під приводом забезпечення перемир'я між воюючими курдами. А влітку 1996 р. Іран зробив військову операцію проти партизанів Демократичної партії іранського Курдистану, створили бази в північному Іраку, при цьому іранська армія вторглася вглиб території Іраку на 50 км.

У свою чергу Туреччина з підозрою спостерігала за зростанням політичного та економічного впливу Ірану в іракському Курдистані, особливо в районах, підконтрольних ПСК, де була створена прикордонна зона вільної торгівлі. Таким чином, ПСК (конфліктували з ДПК через розподілу доходів від торгівлі з Туреччиною, яке тримала в руках ДПК) отримав власне джерело фінансування, що забезпечувало його орієнтацію на Іран. Іншим важливим кроком Ірану в тому ж напрямку стала організація шляхів сполучення між північним Іраком і Європою, раніше пролягав лише через територію Туреччини. Закріплював позиції Ірану в іракському Курдистані маршрут пролягав з підконтрольних ПСК районів по залізниці до іранського міста урумів, а звідти літали літаки до німецького Дюссельдорфа.

Проблеми в турецько-іранських відносинах виникали також через таборів РПК, розташованих на території Ірану. У серпні 1992 р. (у період активізації діяльності РПК в Туреччині) загони озброєних сил Турецької Республіки, що переслідували бойовиків РПК, вторглися на територію ...Ірану на 4 км. Цей факт і подальше за ним заяву президента Т.Озала про те, що в разі необхідності турецька армія повторить подібну операцію, викликали кризу в турецько-іранських відносинах. Керівництво Туреччини продемонструвало рішучість, направивши до Ірану міністра внутрішніх справ І.Сезгіна В«Для поясненьВ». Прибулий в Тегеран у вересні 1992 р. І.Сезгін представив іранському уряду документальні свідчення того, що РПК базується на території Ірану і розташовує там каналами отримання допомоги. Ситуація, що склалася до цього моменту в північному Іраку, сприяла готовності сторін знайти компроміс. Туреччина та Іран зволіли не йти на подальше загострення відносин і підписали угоду В«Про безпеку і співробітництвоВ», створивши спільний комітет з безпеки на рівні міністрів внутрішніх справ. З кінця 1992 р. Іран з метою підтримання відносин з Туреччиною на рівні конструктивного співробітництва став періодично оголошувати про затриманні членів РПК і видавати деяких з них Туреччині. У відповідь керівництво Туреччини видавало іранських опозиціонерів, в наданні притулку яким його звинувачував Іран. Тим не менш, взаємні претензії сторін щодо підтримки РПК і іранських опозиціонерів не вдалося повністю звести нанівець подібними кроками, В«обмін звинуваченнямиВ» час від часу поновлювався на протязі всіх 90-х років. При цьому в даному випадку іракський фактор грав стабілізуючу роль у розвитку турецько-іранських відносин, так як спільні інтереси, пов'язані з північним Іраком, змушували Іран брати до уваги стурбованість Туреччини.

В результаті відвідав Іран в лютому 2001 р. міністр закордонних справ Туреччини І.Джем на зустрічі з президентом М.Хатамі і своїм колегою К.Харразі зазначив, що В«останнім часом Іран надає Туреччині сприяння у боротьбі з РПКВ», і висловив бажання активізувати дана співпраця, налагодивши регулярний діалог між військовими і розвідувальними структурами. У травні 2001 р. міністр внутрішніх справ ТурцііС.Тантан провів у Тегерані переговори зі своїм іранським колегою А.Ларі (відповідно до домовленістю про організацію подібних зустрічей раз на півроку). Темою обговорення стала спільна політика у сфері безпеки. Незважаючи на те, що С.Тантан в черговий раз приїхав в Тегеран з інформацією про підтримку, одержуваної РПК в Ірані, він позитивно оцінив проведені зустрічі. На прес-конференції за підсумками переговорів два міністри заявили про рішення боротися з тероризмом спільно. В«Спільні дії будуть включати в себе взаємне надання інформації, проведення одночасних і спільних операцій, а також обмін спостерігачами В», - пояснив С.Тантан. А.Ларі в свою чергу підкреслив, що між двома міністерствами не залишилося необсужденних питань.

Варто ще раз наголосити, що ні активний діалог на вищому рівні, ні обнадійливі заяви керівників обох країн не могли остаточно виключити проблему РПК з порядку денного двосторонніх переговорів, так само як заклопотаність Ірану турецько-американським співробітництвом і діяльністю іранських опозиціонерів в Туреччині. Взаємною недовірою в даних питаннях було заражено громадську думку двох країн, про що свідчать наступні приклади.

У квітні 2002 р. в одній з провідних турецьких газет з'явилася стаття під назвою В«Туреччина, Іран і РПКВ», автор якої, Т.Акйол, відзначав, що на території Ірану знаходяться бази РПК і пов'язані з нею організації, а один із керівників РПК проходить лікування в м. урумів. За твердженням автора статті, у владних структурах Ірану спостерігається розкол з приводу РПК. Уряд Ірану виступає за видачу терористів Туреччини, прагнучи до розвитку двосторонніх відносин і до поліпшення зовнішньополітичного іміджу Ірану. Однак демократично обраному уряду протистоять такі впливові структури, як В«Вартові революціїВ», духовні лідери та служби безпеки, що намагаються використовувати терористів у своїх інтересах.

На початку вересня 2002 іранський фахівець з міжнародних проблемам д-р Х.Ордуш в публічному виступі з питань відносин Ірану з Туреччиною заявив, що керівництво Туреччини ділиться на дві групи: прихильників зближення з Іраном і тих, хто вважає, що інтересам Туреччини відповідає віддаленість від нього. Коливання у розвитку ірано-турецьких відносин пов'язані з переходом впливу від однієї групи до іншої, в той час як Іран завжди переслідує одну мету: збереження добросусідських відносин. До того ж деякі дружні Туреччині країни відносяться до противників Ірану і чинять негативний вплив на ірано-турецькі відносини.

Разом з тим 2002 р. став початком нового етапу зближення Туреччини і Ірану, причиною якого послужило намір США напасти на Ірак після завершення військової кампанії в Афганістані. Керівництво обох країн негативно ставилося до планів Америки, виступаючи категорично проти створення незалежного Курдистану, яке могло стати наслідком військового втручання в Ірак. Аналітики в різних країнах прогнозували можливість розпаду Іраку на три частини: шиїтську, сунітську та курдську, що сприймалося сусідами Іраку як загроза дестабілізації регіону. При цьому кожна з країн мала ще додаткові підстави для тривоги: Туреччини предстояли важкі переговори зі своїм давнім стратегічним союзником - США, ждавшие від неї підтримки, а Іран побоювався стати наступною мішенню американців, тому незважаючи на антагонізм з режимом С.Хусейна, нітрохи не бажав, щоб його режим повалили США і замінили на прозахідний уряд. До того ж найбільші родовища іранської нафти і газу і основні нафтогазоносні експортні термінали розташовані недалеко від ірано-іракської кордону, що посилювало занепокоєння Ірану, пов'язане з можливою військовою операцією США.

У серпні 2002 р. відбувся візит міністра закордонних справ Туреччини Ш.Гюреля в Тегеран. Однією з найважливіших тем на порядку денному переговорів були події навколо Іраку і проблема збереження її територіальної цілісності. Сторони відзначили збіг поглядів з даного питання і підкреслили неприйнятність будь-яких територіальних змін на карті регіону.

У жовтні 2002 р. президент Ірану М.Хатамі зустрівся з президентом Туреччини А.Сезером в Стамбулі на нараді Організації економічного співробітництва. Глави двох держав скористалися нагодою, щоб висловити спільність поглядів на іракську проблему, підкреслити необхідність пошуку мирного рішення та збереження територіальної цілісності країни, а також неприпустимість створення незалежного держави курдів, здатного викликати сепаратистські настрої серед курдського населення Ірану і Туреччини.

Незважаючи на спільну позицію двох країн з питання територіальної цілісності Іраку, Іран не міг не побоюватися, що в разі реалізації найгіршого сценарію (Відділення північного Іраку від решти країни) Туреччина піде на крайні заходи і окупує Мосул. І тоді до всіх перерахованих негативних наслідків війни в Іраку додасться небажане для Ірану посилення регіональних позицій Туреччини.

Парламентські вибори в Туреччині в листопаді 2002 р., що призвели до влади Партію справедливості і розвитку, не змінили вектора розвитку турецько-іранських відносин і підходу до ситуації в регіоні. 30 листопада 2002 відбулася телефонна розмова першого віце-президента Ірану М.Арефа з новим прем'єр-міністром Туреччини А.Гюль, в ході якого сторони заявили про намір продовжувати всебічний розвиток відносин і висловили зацікавленість у проведенні консультацій, що грають важливу роль у зміцненні регіональної безпеки в нинішніх складних умовах.

У міру того, як рішучість США розпочати війну в Іраку ставала все більш очевидною, активізувалися зусилля турецької дипломатії, спрямовані на консолідацію з сусідами по регіону. На початку січня 2003 р. прем'єр-міністр Туреччини А.Гюль зробив поїздку по країнах Близького Сходу з метою обговорення ситуації навколо Іраку. 12 січня А.Гюльпрібил в Тегеран, де зустрівся з президентом М.Хатамі. В умовах углублявшегося кризи досягнення взаєморозуміння з Іраном набуло для Туреччини особливої вЂ‹вЂ‹актуальності, тим більше, що незадовго до А.Гюль в Тегеран приїжд...жали М.Барзані і Д.Талабані, які прагнули переконати іранське керівництво в тому, що вони не ставлять своєю метою розкол Іраку, і заручитися нейтралітетом Ірану відносно спроб курдів захопити Мосул і Кіркук, проти чого виступала Туреччина. Іран не хотів розпаду Іраку і освіти незалежного Курдистану, тим не менше він не ставився до перспективи повного переходу Мосула в руки курдів настільки ж болісно, ​​як Туреччина. Крім цього, Тегеран як і раніше турбували побоювання, що Туреччина сама має домагання на Мосул і Кіркук і може спробувати реалізувати їх, тому Іран не збирався відмовлятися від співпраці з іракськими курдами. До того ж у Туреччині звучали голоси, які закликали над ситуацією.

В кінці січня Туреччина, роках. зброї. Очевидно, народу. незалежності. Між тим Наші

Література

с. 95.

289.

583.