Ернест Геллнер "Дві спроби піти від історії"

Ернест Геллнер. ДВІ СПРОБИ ПІТИ ВІД ІСТОРІЇ В© Ернест Геллнер, 1990 Ернест Геллнер народився в 1925 в Парижі. Видатний соціолог, філософ і історик, професор соціальної антропології Кембриджського університету, член Британської академії, почесний член Американської академії наук і мистецтв, автор багатьох книг, в тому числі В«Слова і речі. Критичний аналіз лінгвістичної філософії та дослідження ідеології В»(В« Words and Things В», 1959, рос. Пер. - 1962),В« Мусульманське суспільство В»(В« Muslim Society В», 1981),В« Нації та націоналізм В»(В« Nations and Nationalism В», 1983, перекладається на • російська мова), В«Держава і суспільство в радянській думкиВ» (В«State and society in Soviet ThoughtВ», 1988), В«Плуг, меч і книга. Структура людської історії В»(В« Plough, Sword and Book. The Structure of Human History В», 1988). Перед нами дві різко контрастують моделі мислення: атомістична і органістіческая. Перша модель формулюється у Декарта і англійських емпіриків, друга - у Берка, Гегеля, Гердера. . .
Атомістична ПРИНЦИПИ ПІЗНАННЯ Кожна людина є відокремлений острів. Кожна людина створює свій власний світ, як Робінзон Крузо створював своє житло на безлюдному острові. Товариство є добровільна і практично факультативна асоціація вільних індивідуумів. Якщо і існують обмін, продаж або спадкування знань, то вони грунтуються на взаємній вигоді, а не на істинному злиття індивідуумів в якийсь єдиний організм і, таким чином, ніяк не впливають на абсолютно індивідуалістичний характер підприємства. Спадкування взагалі не викликає морального схвалення, оскільки людина пишається тим, що він усього домагається власними зусиллями, і кожен поважаючий себе індивідуум вважає за краще використовувати капітал, нажитий самостійно. Якщо ж йому доводиться використовувати кошти, накопичені іншими, він вважає за краще спочатку піддати їх ретельної перевірки. В принципі всі люди інтелектуально рівні між собою. Безсумнівно, деякі індивідууми володіють великими здібностями і можуть більш ефективно накопичувати знання, ніж інші. Але всі і кожен наділені здатністю правильно сприймати й оцінювати запропоновані ним ідеї, і ніхто не владний нав'язувати свої поняття іншим. Товариство являє собою об'єднання заради загального зручності, а не засіб самореалізації людини. В принципі всякий розум дорівнює іншому, у всякому разі, у володінні взаємно подібними логічними і евристичними поняттями. Коріння людських помилок криються у відмінності одних людей від інших і, можливо, більш за все у відмінностях культурних. Велич людини - у взаємно подібному, універсальному, загальнолюдському; слабкість його - у його культурної осібність. Атомізм знаходить своє вираження не тільки в утвердженні індивідуалізму та універсалізму. Він також непохитної прихильний розподілу праці, принципу В«кожна справа - в свою чергуВ», судженню про будь-якому предметі згідно чітко обумовленим критеріям. Він віддає перевагу логічно чіткому поділові обговорюваних проблем і прагне уникати неясностей або поєднання різних питань. Кожна з вирішуваних завдань повинна вирішуватися шляхом застосування спеціально виробленого для цієї мети методу, відповідно спеціальним критеріям. Нерозв'язні ж проблеми не повинні бентежити людей, мучити їх, не давати їм спокою і збивати їх з пантелику. Нерозв'язні проблеми виключаються з концептуально здорового існування людства.
Органістіческой СПОСІБ ПІЗНАННЯ Проживаючи своє життя, людина інтерпретує свій досвід в термінах і поняттях, які він не зміг би сформулювати, живи він в повній ізоляції, спираючись у своїх міркуваннях лише на власний індивідуальний потік свідомості. (Така, просто кажучи, суть теорії англійських емпіриків про розумову життя людини.) Навпаки, ці поняття виношуються і підтримуються не окремими людьми, але розвиваються мовними та культурними колективами. Однак кожна людина, проживаючи своє життя, сприяє увічнення традиції, що перевершує його самого і не вміщується повністю в його свідомості; тим не менш саме ця традиція і є джерело індивідуальності і життєздатності даної людини. Культура розпорядженні власні резонами, непідвладними людському розуму. Дослідження природи з пізнавальними цілями невіддільне від людської діяльності іншого роду. Допитливість не є вада, якому віддаються на самоті. Людина - дослідник природи невіддільний від людини-коханця, сім'янина, громадянина, творця матеріальних благ. Різноманітні види людської діяльності та критерії, цю діяльність направляючі, не ізольовані один від одного, але становлять частину нерозривного цілого. Саме це складне, нерозривне переплетіння всього і вся і надає сенс людського життя. Час настільки ж безперервно: за словами Едмунда Берка, суспільство являє собою сотоваріщество минулого і сьогодення. Або, як стверджує наш сучасник, консервативний романтик Майкл Оукшотт, людське со- суспільство не є підприємство, але асоціація. Воно не має певної кінцевої мети, і діяльність його не піддається скільки точному або навіть просто має сенс аналізу з точки зору витрат і прибутків. У тісному переплетенні різноманітних видів людської діяльності діяльність пізнавальна не домінує і не є щось ізольоване. Поняття, якими керується людина, інтерпретуючи природні явища, і поняття, пов'язані з моральним і естетичним сприйняттям людини, не є складовими різних систем, взаємно незбагненних, приречених на роздільне існування і, як пізніше стануть стверджувати позитивісти, жодною мірою не впливають один на одного. Навпаки, ці поняття утворюють єдиний цілісний спосіб мислення і відчування. Історичні корені виникнення атомістичної моделі світу проглядаються у науковій революції XVII століття, у філософських творіннях її натхненників і тлумачів. Своє класичне вираження атомізм знаходить у просвітителів XVIII в. Романтична, або органістіческая, модель була вироблена свідомо як реакція на Просвещение, хоча мислителі, які запропонували цю модель, зрозуміло, стверджували, що вона існувала і діяла завжди: людські спільноти завжди жили у відповідності з цією моделлю, точно так само, як месьє Журден всю життя розмовляв прозою, не підозрюючи про це. Необхідно було лише офіційне підтвердження вже існуючого на захист від зазіхань якихось нових віянь, що несуть із собою новий погляд на світ. Було б безглуздо пропонувати в рамках короткої статті цілісну історію або вичерпний аналіз великого протиборства двох моделей світу. Однак цілком доречно викласти коротко цікавий епізод, пов'язаний з тим, як два великих мислителя перенесли цей конфлікт з цілком певною культурно-політичної грунту, а саме з імперії Габсбургів, у зовсім іншій - англомовний - світ.
СИТУАЦІЯ в імперії Габсбургів В останній період володарювання перед Габсбургами постала проблема співіснування в межах імперії різних народів, проблема, яка в кінцевому рахунку і визначила долю держави. Колишні соціальні узи, що кріпили імперію за часів протистояння католицизму Реформації або в період захисту Східної Європи від турків, втратили колишню силу. У той же час імперія Габсбургів, як і інші держави Європи, виявилася досить сприйнятлива до нових віянь - націоналістичним, соціалістичним, ліберальним, популістським. У цій ситуації в імперії виникає цілком певна розстановка інтелектуально-політичних сил, яка з часом набуває все більш чітких обрисів. Індивідуалістичне, або атомістичне, бачення світу поширюється у вищих колах буржуазії, в самому центрі суспільства. Атомісти прагнуть і зберегти імперію як єдине ціле, і послабити внутрішньодержавні бар'єри. Вони виступають на захист вільної торгівлі не тільки товарами, а й ідеями. Не випадково саме у Відні, у працях таких вчених, як Л. фон Мізес, Фрідріх фон Хайєк, Ернст Мах, Карл Поппер і члени блискучого Віденського гуртка, формулюються кілька найвідоміших принципів ек...ономічного лібералізму та теорії пізнання емпіриків. Ті, хто дивився на суспільство як на ринок, як на певну сукупність індивідуумів, кожен з яких переслідує свою особливу мету, обирає свої кошти для досягнення цієї мети і вступає в торговельні відносини з іншими індивідуумами, не могли ставитися до пізнання інакше, як до вироблення кожним індивідуальним розумом теорій, що мають на меті якомога більш широке охоплення окремо взятих фактів. Капіталістична стандартизація виробництва має якесь виборче спорідненість із запропонованою емпірики стандартизацією процесів пізнання: як і на ринку, в науці повинна була мати ходіння єдина валюта. Деякі роботи цих мислителів були завершені і опубліковані вже після заходу імперії, але їх коріння слід шукати в труднощах і проблемах більш віддалених часів. Однак індивідуалістичний універсалізм Віденського центру не володів безроздільно умами інтелектуалів того часу. Представники різних етнічних груп, включаючи і тих, для кого німецький був рідною мовою, часто віддавали перевагу більш привабливий романтичний і популістський культ сільської зеленої галявини і народного танцю. Відродження інтересу до етнічного початку знайшло своє відображення насамперед в акцентуванні культурних відмінностей. В«Слов'янські танціВ» Дворжака, наприклад, були створені та наповнені фактично у відповідь на В«Угорські танціВ» Брамса. Відродження етнічної культури і етнічної самосвідомості і становило експліцитно не виражену підоснову органістіческой теорії суспільства і пізнання, що відкидає сліпу до всякої культурі стандартизацію концептуальних валют. У відповідності з цим принципом пізнання, відношення розуму до природи трактувалося як приналежність культурно осібність та етнічно суворо визначеній душі, а не як робота культурно невизначеною, універсальної і індивідуалістичної думки.
АНГЛІЙСЬКА ПЕЙЗАЖ Майбутній історик, який взявся описувати інтелектуальне життя Великобританії, не промине відзначити і прокоментувати цікавий факт: протягом досить тривалого часу чільну роль в двох найважливіших галузях науки грали - кожен у своїй галузі - два колишніх підданих покійного імператора Франца Йосифа. І в кожній з цих двох областей результатом було перетворення того, що спочатку вважалося предметом історичної науки, в сюжет неисторический, або, точніше, антиісторичний. Збіг? Ці два епізоди, зрозуміло, прямо не пов'язані між собою. Але у них, безсумнівно, спільні корені. Протягом двох десятиліть між двома світовими війнами соціальна антропологія (або, як її називають в Радянському Союзі, етнографія) розвивалася в Англії під незаперечним впливом Броніслава Малиновського (1884-1942). Його семінар в Лондонській школі економіки став центром соціальної антропології, столицею інтелектуальної стерлінгової зони. З часом все кафедри соціальної антропології у Великобританії були заповнені його учнями і послідовниками, а розвиток науки і область її застосування визначалися напрямом, заданим Малиновським. У загальних рисах соціальна антропологія в Англії і до цього дня зберігає вигляд, доданий їй Малиновським, незважаючи на деякі зміни і нові віяння, що виникли і що дали себе відчути в останній час 2. Після другої світової війни в англійській філософії - подібно до того як це відбувалося в соціальній антропології з ідеями Малиновського - запанували ідеї і стиль мислення Людвіга Вітгенштейна (1889 - 1952). Ідеї, що одержали настільки широке поширення, спочатку, до війни, були винятковим надбанням вузького гуртка присвячених, що групувалися навколо Вітгенштейна в Кембриджі. Після війни ці ідеї поширювалися його послідовниками вже переважно з Оксфорда, хоча офіційна публікація праць Вітгенштейна, викладають ці ідеї, почалася лише після його смерті. Послідовники вважали, що його погляди і методи являють собою досягнення кінцевого ступеня філософського самосвідомості; із їхньої точки зору, жоден філософ до Вітгенштейна ніколи не піднявся до розуміння справжньої природи досліджуваного предмета. Відкриття Вітгенштейна, з їхньої точки зору, провіщало остаточне в'янення філософії або у кращому випадку її трансформацію в щось, докорінно відрізняється від філософії в її колишньому вигляді. Дух часу був чітко виражений у заголовку опублікованого тоді томи радіобесіди з провідними філософами - він називався В«Революція у філософіїВ». Проблема іноземного, переважно габсбурзького, впливу на інтелектуальне життя Англії була вже розглянута у цікавій статті відомого англійського історика-марксиста Перрі Андерсона, опублікованій в 1960-х роках в журналі В«Нью Лефтій ревьюВ». Андерсон називає і багато інших імена: Сраффа, Калецкий, Кальдор, Балох, кейнсіанці в економіці, Фрейд і Мелані Клейн в психології, Немір в історії, Ернст Гомбріх в історії мистецтв, Поппер і Хайєк у філософії та теорії суспільного життя, Ісаак Дойчеру в марксистській теорії і т. д. дотепно і глибоке есе Андерсона, проте, не пропонує переконливого пояснення даному феномену. Автор задовольняється припущенням - без пояснення причин - про втрату творчих потенцій англійською культурою та заповненні виникла таємничим чином проломи іммігрантами та біженцями. Тим не менше Андерсон намагається пояснити, чому вплив іноземців на англійську культуру додало цієї останньої консервативний відтінок, до речі, саме це і викликає незадоволення автора. Як пояснення він пропонує, по-перше, передбачуване збіг біографій цих мислителів, що визначалося, з його точки зору, подібним подієвим фоном, а по-друге, сам механізм відбору. Аргумент біографічний, до якого вдається Андерсон, такий: всі ці люди втратили свої маєтки, або щонайменше досить забезпечене становище у себе на батьківщині, в країнах Центральної або Східної Європи, в результаті політичних потрясінь першої половини XX ст. Тому природно, що вони прагнули вберегти Англію від подібних катаклізмів. Це твердження, як видається, найбільш обгрунтовано відносно сера Льюїса Неміра (справжнє його прізвище - Наміеровскій), який дійсно володів землями в Галичині. В інших випадках цей аргумент В«працюєВ» не так вдало. Так, наприклад, Андерсон робить мені честь, включивши в цей список і моє ім'я. Але моє минуле в Центральній Європі пов'язане з типово дрібнобуржуазної середовищем, і сім'я моя не володіла ні землями, ні станом, не кажучи вже про маєтки, які ми могли б втратити. Якщо в моїх міркуваннях і можна відшукати реакційні тенденції, то їх ніяк не можна пояснити тугою за втраченим багатств. Цікавий і пропонований Андерсоном погляд на механізм відбору. Мислителів, для інтелекту яких характерні такі риси, як відкритість, авантюризм, схильність до соціального новаторства, вабила Америка, і тому вони їхали далі на Захід (правда, це трактування не відповідає біографій представників Франкфуртської школи). Мислителі ж, що залишилися в Англії - це ті, кого більше приваблювали ієрархічні й рітуалістіческіе сторони англійського життя, клуби Уест-Енду і велична офіційність професорських обідів за В«високим столомВ» в Оксфорді та Кембриджі. Америка і Англія отримали тих мислителів, яких вони цілком заслуговували. Я готовий погодитися з постановкою проблеми, але не можу прийняти висновків Андерсона. На жаль, альтернативної відповіді на поставлене питання в цілому я запропонувати не можу. Однак, якщо говорити про конкретний випадок, я готовий спробувати дати пояснення причин, що призвели до драматичного воцаріння у двох галузях науки колишніх підданих імперії Габсбургів: Малиновського в соціальній антропології та Вітгенштейна у філософії. Жоден з цих двох мислителів не залишив докладного опису свого життя чи аналізу своєї ролі в науці. Думається, що Малиновський цілком усвідомлював, які історичні коріння його ідей, але вважав за краще залишатися загадкою в очах своїх англійських шанувальників, які не тільки нічого про це не знали, але й не виявляли особливого цікавості. Для деяких з них були характерн...і кричущі помилки: так, наприклад, професор Люсі Майр (так високо ценівшая Малиновського, що дозволяла собі неприпустимо різкий тон зі студентами, висловлювали сумніви в правильності його ідей) стверджувала у пресі, ніби її кумир постраждав від репресій відносно представників польської культури. Сам же Малиновський в протилежність цьому давав ясно зрозуміти, що нічого подібного в Галичині та в самому Кракові не відбувалося.

про правління, практикованого в колоніях урядом Великобританії, - з іншого, і принципів Ліги Націй - з третьою. Культурна незалежність повинна була вплав в централізоване політичний устрій. Він абсолютно чітко бачив, яким чином політичний націоналізм маніпулює минулим. Створений ж їм вигляд функціоналізму автоматично звільняв Малиновського від будь-яких імперативів, які нав'язує Історією, але в той же час дозволяв дати волю власним (і не тільки власному) націоналізму культурному. Такі коріння а-історизму, що домінувала в англійській соціальної антропології протягом багатьох десятиліть, а в деякій мірі зберігся і до цього дня.
Людвіг Вітгенштейн Як і Малиновський, Вітгенштейн приїхав до Англії до першої світової війни. Родом він був з Відня, з дуже багатої родини. Вітгенштейн приїхав вивчати інженерна справа в Манчестері, але зацікавився проблемами підстав математики. З'ясувавши, де можна зайнятися вивченням цих проблем, він відправився в Кембридж, до Бертрану Расселу. Там він ввібрав що відносяться до даного предмету ідеї Рассела, Уайтхеда, Пеано і Фреге. Під час першої світової війни Вітгенштейн воював в Італії; його співвітчизник і родич Фрідріх фон Хайєк згадує, як зустрів Вітгенштейна на вокзалі в Інсбруку, в той час вельми важливим перевалочним пунктом, коли той прямував на Північно-Італійський фронт, на передову. В кінці війни він був узятий італійцями в полон. Серед речей, які були при ньому, перебувала рукопис В«Логіко-філософського трактатуВ», якому судилося з часом принести автору не тільки славу, але і ступінь доктора філософії Кембриджського університету. Один з екзаменаторів (В«опонентівВ», як прийнято говорити в Радянському Союзі) Вітгенштейна, коментуючи дисертацію, зауважив, що, з його точки зору, це геніальна робота, і що навіть якщо він і помиляється, оцінивши її настільки високо, то вона в усякому випадку цілком відповідає рівню вимог, що пред'являються в Кембриджі до дисертацій на здобуття звання доктора наук. Зауважимо, до речі, що докторська дисертація Малиновського, представлена ​​півтора десятками років раніше, також отримала дуже високу оцінку, будучи прийнята sub auspiciis Imperato -
ris *. На початку століття і Австрія, і Великобританія були монархіями, кожна мала свого государя; проте в Кембриджі не існувало традиції звертатися до авторитету монарха, щоб дати високу оцінку наукової роботи. Ім'я та авторитет Бертрана Рассела допомогли Вітгенштейна зберегти в полоні не тільки життя, але і рукопис. Дисертація була опублікована окремою книгою, що включала як німецький оригінальний текст, так і його переклад на англійську.
Людвіг Вітгенштейн 1930-і роки
Цікаво, що і тут проглядається певний зв'язок між двома мислителями: один з перекладачів трактату Вітгенштейна на англійську мову був і видавцем книги, містила дуже важливе есе Малиновського про проблеми мови і сенсу, де його погляди різко відрізняються від тих, які пізніше висловлює і популяризує Вітгенштейн . Однак шляхи їх ніколи прямо не перетинаються. В«ТрактатВ» Вітгенштейна залишився єдиною книгою, опублікованій автором за життя, хоча посмертно було видано безліч його робіт. В«ТрактатВ» викладає теорію про мову і світі, про те, яким чином мова і світ відображають один одного. Тут не місце затримуватися на деталях. Нам важливі певні загальні положення, які на цій стадії роботи Вітгенштейн трактує як щось само собою зрозуміле. Позиція автора являла собою в чистому вигляді крайній варіант атомістичної і універсалістський моделі пізнання. Вітгенштейн вважає самоочевидним, що пізнання має ту форму, якої з самого початку наділяє його атомістична теорія. Знання, або система смислів, по суті у всіх людей однакові. Якщо і існують культурні відмінності, вони суть лише якісь невідповідності, перешкоди, які насправді не слід враховувати при серйозному розгляді фактів або створенні узагальнюючої ці факти теорії. І мова і світ складаються з гомогенних елементів, що і дозволяє і того й іншого відображати один одного; коли ці елементи складаються * За доброзичливої вЂ‹вЂ‹рекомендації государя (лат.) в більш великі сукупності - сукупності смислів або сукупності реальностей, то ці сукупності суть лише зборів окремо взятих і лише зовні пов'язаних структурних цеглинок. Такою була картина світу, представлена ​​юним Вітгенштейн, і автор стверджував, що істинність цієї картини навряд чи може бути піддана скільки-серйозному сумніву. (Хоча згодом Вітгенштейн змінює свою точку зору, властивий йому догматизм не покидає його до кінця життя.) Запропонована в трактаті картина мало чим відрізняється від класичної, сформульованої емпірики теорії, що знайшла в XVIII в. найбільш яскраве вираження в роботах Давида Юма. Відрізняло запропонований Вітгенштейнів варіант те, що його робота рясніла поняттями, термінами і позначеннями, які прийшли з новою галузі математичної логіки, в яку в книзі цій автором був зроблений досить значний внесок. Природа як семантичних, так і онтологічних цеглинок нашого світу моделювалася за новою системою числень формальної логіки і теорії множин. Є значна подібність між позиціями молодого Вітгенштейна і Бертрана Рассела в його молоді роки. Цікаво, що саме Рассел назвав свою тодішню позицію В«логічним атомізмуВ». Різниця між двома юними мислителями полягає в тому, що Вітгенштейн набагато більш безкомпромісний і максімалістічен у своїх формулюваннях. З позицією В«логічних позитивістівВ» Віденського гуртка, вплив Вітгенштейна на яких було значним, його зближувало різке відмежування пізнавальних або наукових аспектів людського життя від інших видів діяльності людського розуму. Вітгенштейн жодним чином не залишав без уваги ці аспекти і, як видається, цікавився поглядами Ліхтенберг, Кіркегора, Шопенгауера і Толстого. Однак трактат його характеризує жорстке розділення - воістину жорстокий апартеїд - між світом науки, асоційованих ідей, логіки і доказів, з одного боку, і світом живих значень - з іншого. Цей останній оголошується чимось абсолютно недоступним не тільки демонстрації і доказам, але навіть і артикулювання. Розмежовуючи в теорії ці два світи - науково-артикульованих і містично-невимовний, Вітгенштейн тим не менш примудряється, так би мовити, розправитися з ними обома в одній невеликій книзі і в одному і тому ж стилі. Це стилістична єдність надає книзі той особливий характер, ту художню цінність і чарівність, які перетворили філософський трактат у твір високої поезії. Приблизно в цей же час Т. С. Еліот трансформував англійську поезію, насичуючи її містичними, релігійними, консервативними поняттями, включаючи в поетичні твори прозові елементи, які добуваються з повсякденного життя і до тих пір вважалися непридатними для вишуканих віршів і поем. Вітгенштейн створив твір, у якому найвищою мірою спеціальні, технічні розділи важкою математичної частини були буквально без швів зварені в єдине ціле з афористичними твердженнями про сенс людського життя. Невимовність в сенсі обмеження меж кола логічних обчисленні з'єднувалася з невимовною елементарних, В«екзистенціальнихВ» аспектів людського життя. Невимовність глибин людського життя пов'язувалася з технічно обмеженими можливостями системи числень. Така полярність не тільки посилила... чарівність книги, але призвела до якогось роздвоєння впливу її автора. Спочатку читачі-англосакси і віденські позитивісти вважали, що справжнє значення В«ТрактатуВ» - в його наукових розділах, і сприйняли містицизм останніх сторінок як щось необов'язкове, як якусь віденську підливу до основної страви. Ті ж, хто познайомився з книгою дещо пізніше, часто надавали цій праці зовсім протилежне значення. Однак навіть у містичних розділах своєї книги Вітгенштейн залишався універсаліст. Невимовне, якому настільки багато місця приділено в кінці книги, є ідентичним у всіх людей і для всіх. Воно залишається - як і в математичних розділах книги - сліпим до культурних відмінностей. Воно й не призначене бути якимось чином пов'язано з тією чи іншою культурою, з тим чи іншим часом. Душа людини, як і наука, існує поза яких би то не було специфічних традицій. Історія та різноманітність культур могли б взагалі не існувати. У самому кращому випадку вони можуть зацікавити філолога - збирача лінгвістичних курйозів. Опублікувавши свій трактат, Вітгенштейн на деякий час відійшов від філософії. Він В«відправився в поліВ» і - не дуже довго - працював вчителем сільської школи в Австрії. Це В«ходіння в народВ» не принесло йому ні морального, ні професійного задоволення. Які б гідності ні відкрилися Льву Толстому в душі російського мужика, Вітгенштейну не вдалося виявити нічого подібного в душі австрійського селянина. Його зауваження з приводу моральних якостей односельців вельми різання. Цікаво, що в той же час Вітгенштейн віддає своє вельми значний стан родичам, вважаючи, що вони і так багаті, і його дар не зможе їх розбестити ще більше. Але популярність його В«ТрактатуВ» була настільки велика, що в 30-і роки він отримує посаду професора в Кембріджському університеті і звання члена ради Трініті-коледжу. Відомо, що в Кембриджі він всіляко ухилявся від участі в урочистих університетських церемоніях і прославився тим, що головним предметом обстановки у його квартирі був шезлонг. Відомо також, що він дуже любив ходити в кіно. Дуже важливо, однак, що в цей період (а може бути, і дещо раніше) Вітгенштейн відчуває глибоку незадоволеність своєю колишньою концепцією і замінює її іншою, абсолютно протилежною. Зовсім не уявляючи собі історичних коренів ні тій ні іншій, він приходить до переконання, що можливі лише дві альтернативні ідеї, і якщо одна невірна, то інша не може не бути істинною. І якщо спробувати охарактеризувати це volte face * коротко, то можна сказати, що від крайнього універсалізму своєї юності Вітгенштейн переходить до настільки ж крайнього органицизму. Тепер уже суть мови полягає не в стандар- * Повний поворот, різка зміна поглядів (фр.). тизированной відображенні гомогенних фактів настільки ж стандартизованим мовою (як він стверджував раніше). Навпаки, суть людського мислення і мови в їх глибокої і мультиформна включеності в повсякденну діяльність людини, в конкретну життя якоїсь специфічної культури. Культурний звичай є щось кінцеве, нормативне, самодостатнє: ніякі інші пояснення неможливі. Конкретні культурні спільності остаточні, суверенні, незмінні. Неможливе існування більш високої концептуальної суверенності. Спроба пояснити або науково досліджувати мораль такої спільності чи інші її властивості - те, що в минулому вважалося філософією - виявилася головною помилкою, В«первородним гріхомВ» філософії. Вітгенштейн і сам скоїв цей гріх в юності і тепер мав намір навчати інших, як уникнути небезпеки, оскільки він тепер сам цього навчився. Все це призвело до створення нової методики в філософії: якомусь подобі імпресіоністичної експедиційно-польової роботи в області власне культури. Тепер філософія повинна була обмежитися описами, без аргументації, теоретизування і узагальнень. Новий метод Вітгенштейна відтворював методику експедиційно-польової роботи Малиновського щонайменше в тому, що фактично впроваджував синхронне спостереження та інтерпретацію з точки зору функцій. Але Вітгенштейн був набагато більш непримиренним ворогом теоретичних узагальнень, ніж Малиновський. Той уникав теоретизування лише там, де бракувало емпіричних підстав; Вітгенштейн ж відмовлявся від теорії в принципі. Його послідовники, особливо в Оксфорді, були переконані в необхідності на практиці здійснювати принципи свого вчителя. Принципи ж ці буквально відтворювали романтично-популістську теорію культури. Мова різноманітний у своїх функціях і по самій своїй істоті включений в життя людей. Він є не логічним численням, але душею культури. Насправді, немає ніяких сумнівів в тому, що стосується витоків нового осяяння Вітгенштейна. Правда, він ніколи не усвідомлював цих витоків, як ніколи і не виявляв інтересу до соціально-політичних ідей. Але романтичне бачення світу було настільки невід'ємною частиною соціального клімату в тому суспільстві, де він виріс, що він не міг не ввібрати його, не міг не звернутися до нього, коли звернення саме до цих поглядам здалося виходом - притому, як Вітгенштейн помилково вважав, єдиним - виходом з безвиході, в який зайшов він у розвитку своїх філософських ідей. Вітгенштейн на відміну від Малиновського ввібрав В«романтичний нектарВ», сам того не усвідомлюючи. Вельми помітною характерною рисою Вітгенштейна було абсолютна відсутність інтересу до політичних і соціальних ідеологій. Так, наприклад, для людини, яка була на три чверті євреєм за походженням, він з дивовижною відчуженістю сприйняв другу світову війну і навіть розсердився, коли хтось із його знайомих зневажливо відгукнувся про Гітлера. Думка про поїздку в Радянський Союз явно не була продиктована його інтересом до ідей марксизму або соціалізму. Коло ідей, підвладних його розуму, був дивним обра- зом обмежений і включав лише логіку, математику, якусь абстрактну філософію і містицизм. Включеність в кінцеву, конкретну, самодостатню спільність в кінці кінців виникає в його свідомості, але лише в абстрактній, парадоксально узагальненій формі. Це щось на зразок carte-blanche, якийсь всеосяжний популізм, без прив'язки до якого б то не було реального популюс. Вітгенштейн прийшов до чіткого усвідомлення конфронтації конкретного і випадкового звичаю з абстрактним і доказовим розумом і зробив вибір на користь конкретного, але в абстрактній формі.
ДВА контрастує ШЛЯХИ І Малиновський, і Вітгенштейн обидва були підданими Франца Йосифа. Малиновський відчував (і висловлював) захоплення і відданість багатонаціональної імперії та її культурному лібералізму, але в 1914 зволів експедиційно-польову роботу на островах Тихого океану участі у війні. Вітгенштейн служив своєму кайзеру в Kaiserliche und Konigliche * армії на фронтах Північної Італії. Правда, ми не знаємо, з яким ступенем ентузіазму він це робив, але якась частина його уваги, безсумнівно, була відвернута від виконання військових завдань, так як він був зайнятий створенням праці, згодом визнаного шедевром філософської думки. Нам дуже мало відомо про його політичні погляди, але є підстави припускати, що їх зовсім не існувало. І Малиновський, і Вітгенштейн згодом влаштувалися в Англії, і з часом кожен з них очолив свій напрямок у науці. Починаючи з 20-х років нашого століття стало практично неможливим займатися соціальною антропологією, якщо ти не сповідував і не дотримувався норм, встановлених у цій науці Малиновським. І хоча відбулися деякі зміни, дана дисципліна зберігає риси, придані їй В«антропологом № 1В». Наприклад, до цього дня, факультет соціальної антропології Кембріджського університету не скасував встановлення, згідно з яким всі претенденти ступеня доктора філософії повинні вести експедиційно-польові роботи. Здобувач ж, досліджує антропологічні проблеми суто теоретично або грунтується на свідченнях документальних джерел, може відправлятися за докторським ступенем на інші факультети - історичний або суспільствознавства. (На практиці це правило часто застосовується розшир...ено або не дотримується зовсім, але ці порушення ретельно приховуються.) Після 1945 довгий час було практично неможливо професійно займатися філософією, не підкорившись принципам і не застосовуючи методології Вітгенштейна. Опублікована мною у 1959 р. книга, в якій я виступив з критикою основних положень Вітгенштейновой школи 5, не отримала жодної рецензії в провідному філософському журналі країни, що фактично стало її офіційним засудженням. Зараз ситуація дещо змінилася у бік більшого еклектизму, але аж ніяк не в бік відмови від Вітгенштейновой парадигми. Вплив філософії * Офіційна назва австро-угорської армії. Вітгенштейна на суміжні галузі науки також залишається досить значним. Цікаво, що погляди обох мислителів грунтувалися на якійсь полярності, яка і склала неотвязно мотив останніх років імперії Габсбургів, увібравши в себе дві протилежні моделі людського розуму: одну, характерну для індивідуалістів, схильних роздумувати над досягненнями сучасної фізики і математики, а також
- Прим. ред. М., 1986. філософію. пер. з англ.