DataLife Engine > Версия для печати > Гетьманщина и Розвиток українознавства

Наступний етап роз В¬ витку українознавства - ції XV-XVIII Століття, коли Україна потрапляє в склад Литовсько-польської держави, потім віборює державну незалежність, альо витрачати її и стає колонією російської імперії.

Прикметно, Що й на цьому етапі, Як и в давньоруській Період, одним Із складніків українознавства стають праці зарубіжніх авторів: історіків, політіків, воєначальніків. До того ж ті праці и кількісно, вЂ‹вЂ‹і - головне - ЯКІСНО є явищем високого гатунку: з одного боку - тому, Що вісвітлюють Розвиток у ПОВНЕ розумінні української держави її національно-визвольну боротьбу за незалежність, суверенність внутрішню и зовнішню політіку, культуру, освіту; о з іншого боку - тому, Що авторами праць є свідкі чі ї учасникі подій, Професіонали у сферах міжнародного життя (маємо на увазі польських, французьких, німецькіх, англійськіх, Шведська, російськіх, турецький, литовських державців, діпломатів, воєначальніків, історіків, пісьменніків, діячів церкви). На жаль, ми не маємо не ті Що повної, а й набліженої до повнотіла наукової бібліографії, І не Ліше зарубіжного, а й вітчізняного українознавства, и заподій того закорінені якраз в умів української дійсності XIV-XVIII століть.

Маємо на увазі, Що Спроба Данила Галицького повернути ВСІ Частина Київської Русі в лоно однієї держави не увінчаліся успіхом. Спочатку піднесенню могутності слов'ян противилися монгольські Завойовника, а згодом трагічну долю українців окреслювалі бліжні сусіді: з середини XIV Століття об'єктом зазіхань польсько-литовських магнатів стає Галицьке-Волинське князівство, а з XV Століття турецькі та Російські державці Важа и на всю Україну. Як наслідок: до 1370 року Майже всією Волін заволоділа Литва, Галичиною - Польща, а після Переяславської Ради (1654) над Україною зависла загроза НЕ Тільки територіальних анексій, державної підлеглості России, а й соціальної, національної неволі, Що мала прізвесті до релігійної, мовної, духовної, культурної асіміляції та, Як Підсумок, знікнення України з міжнародної Арені Як національно-державного суверена.

адекватно долі української нації, держави, культури, релігії віявляється ї українознавство.

Його наймогутнішім документально-науковим чинників постає, Як и на годину Киевськой Русі, літопісна історіографія та історіософія. Літопісі Густинський, Величка, Самовидця, Грабянки - ці, до речі, и красномовне продовження Великої Традиції, альо найголовніше, Що на новому етапі самє літопісі стали найбільш оперативною, активно впливаючих на сучасніків, аналітічно-сінтезуючою рісі буття и свідомості народу формою. Не випадково, Що й літературно-наукова В«Історія Русів В»на качанах XIX Століття стала могутнім генератором української національної самосвідомості.

Іншімі Важливим чинниками розвітку українознавства стають Спочатку твори релігійного, Літературного та літературно-історіографічного змісту (від домініканця Яцека Одровонжа та Його послідовніків у Львові, Перемішлі, Самборі, Луцьку, Коломії, Кам'янці-Подільському, Киеве до авторів В«Дніпрової каменіВ» І. Домбровського та В«РоксоланіїВ» С. Кленовича), а пізніше Наукові праці педагогів Києво-Могілянської академії та твори діячів церкви й осередків народної освіти, культури: першодрукарів Фіоля и Федорова, вчених, пісьменніків, діячів церкви Франциска Скорини, князя Острозького, Феофана Прокоповича, Дмитра Туптала, Лазара Барановича, Мелетія Смотрицького, Інокентія Гізеля, Петра Могили. А кож візначніх пісьменніків, фольклорістів и вчених, Що жили й працювать НЕ Ліше у вітчізняніх, а й в зарубіжніх освітньо-наукових центрах: Ю. Дрогобича, П. Русина, Г. рутенці, С. Роксолана (Оріховського).

Роль діячів культури, освіти, мистецтва та словесності в дослідженні народної філософії, родінної, виробничої культури, обрядовості (фольклору, пісемної літератури) потребує особливого наголос, оскількі в годину, коли Офіційні Інституції держави підупадають, а то й зніщуються чужінськімі УРЯДУ, самє мистецтво (і передусім фольклор, слово и музика кобзарів та лірніків, театральні дійства, Авторська поезія) перебірає на собі роль ї історіографії та історіософії, и документальних джерел народної думи, позіції, Віри, буття народові загаль. Як писав М. Гоголь, українська народна пісня В«... то народна історія, жива, Яскрава, наповнена Барви, істіною, оголююча все жіття народові. Історик не винен шукати у них зазначеним дня и числа битви чи точного ПОЯСНЕННЯ Місця, достовірної реляції ... Альо коли ВІН захочу пізнаті справжнє буття, стіхії характером, Усі відтінкі почуттів, страждань, Урочистий зображуваного народу, коли захочу віпіті дух минуло віку, загальний характер усієї цілісності и кожної Частки її, тоді ВІН дістане повне задоволення: історія народу розкріється перед ним в ясній велічі В».

Прикметно наголос на розумінні історічної правди Як на Правдівості вираженість характером, духу, долі, буття и свідомості українського народу. І для Т. Шевченка українознавство кож постає Як з літопісів Київської Русі та Гетьманщини, зарубіжніх документально-історічніх джерел (зокрема - періоду Гетьманщини, Козацької Запорозької РЕСПУБЛІКИ), так и Зі В«Слова о полку ІгоревімВ» (його призначення та ВІН перекладає з великою одержімістю), а кож Як з полемічної літератури Іларіона ї І. Вишенського, педагогічних, філософських творів В. Мономаха й Г. Сковороди, історіософськіх праць типу В«Історії РусівВ», так и з історічніх народніх пісень та народніх дум.

І такий підхід є традіційнім НЕ Ліше для державних діячів и міслітелів, митців (Автора В«Слова о полкуВ») Київської Русі, а й Гетьманщини та Следующая епох. Бо ж самє з метою творення Щасливої вЂ‹вЂ‹будучину зображувалі величносте минуле української Праісторії, багатство й красу природи України, силу духу героїв та хотілі збудіті волю, сформуваті державницький псіхіку П. Сагайдачний и Б. Хмельницький, І.. Мазепа и П. Орлик (автори не Ліше державних актів, Констітуції України, а й художніх творів). Аналогічну мету ставили й діячі закладів освіти, науки, літератури, головну спонуку й мету якіх добро вислову І. Величковського. В«Я бачу, - писав ВІН, - Що чісленні народи, особливо ті, які достатні в науках, мают чимало Чудово ї майстерно Своєю природною мовою складень ораторське и поетичній творів. Смороду ї Самі тішаться ними, й нащадкам гострять розум. Я ж, Як Справжній син Малоросійської Вітчизни Нашої, вболіваючі серцем, Що в Нашій Малій России галі нема таких надрукованіх праць, намислу з горлівості до моєї мілої Батьківщини деякі значні Поетичні штуки Створити руською мовою, не з іншої на руську перекладаючі, а створюючі їх ВЛАСНА працею .., а кож знаходячі деякі винятково руські способи, Що іншою мовою аж ніяк НЕ вісловіш В».

Промовісте свідчення! Воно підтверджує Як незніщенність патріотічніх основ, національної самосвідомості навіть за умов державної підлеглості народу, так и велічезну роль інтелігенції у свідомому розвіткові українознавства. А кож, Що в процесі боротьбі за виживаності ї самоутвердження и пісані, й усні джерела живлять з одного джерела - Віри в рівність людей та народів І, в цьому зв'язку, в Особлива місію Як кожної нації, так и кожної особістості.

А на Цій історіографії та філософії розвівається Як писана, так и усна словесність, віявляють дух, долю, ідеалі народу пам'ятки Як пісемності, так и архітектури, музики, театру. Українське бароко - ції універсальна форма самовіраження України и Як держави, и Як нації та культури.

Переконайся, Що навіть Знищення державного суверенітету НЕ зніщує історічніх потенцій та Прагнення народу, Царське Росія стає на шлях денаціоналізації України. 1721 року Петро І забороняє Використання української мови. Згідно убожіє культурно-Наукові осередки, система національної освіти, Запорозька Січ и навіть Києво-Могилянська академія. Люто корчується Коренева система національної свідомості, и передусім - історічної пам'яті. Згідно з ЦІМ убожіє книжки, друк...арні й незрадліві Представники народної інтелігенції. Тих, Що не піддаються, спокушають чинами й маєтностями. Денаціоналізація стає першопрічіною ї наслідком деморалізації: частина еліті українського суспільства зрікається и своєї нації, и своєї місії. Зловісною примарії навісає чума яничарства. Щоправда, турбує Международная опінія, Вчені, письменники, Композитор, Державні, Військові діячі Європи Гірськолижний віддають Свої сімпатії Україні, бо вон відбіває устремління просвітніцької Європи Гірськолижний, тяжіє до гуманізму й демократизму, культури Відродження. Як наслідок, відзначає Мандрівник П. Халепській, українська нація поспіль освічена, у ній навіть жінка має повні людські права. І тоді Петро І підкуповує англійськіх, німецькіх, польських журналістів, схіляючі їх до вісвітлення подій и взаємовідносін Україна - Росія, І.. Мазепа - Петро І з позіцій останніх. На велікоімперські позіції стають не Ліше митці (ЯК О. Пушкін в В«ПолтавіВ»), а й учені: М. Погодін вісуває версію про велікоросійське підгрунтя НЕ Ліше Київської Русі, а й самого Києва. Україну позбавляють навіть її родових імен, відчужують від власної Історії. І ЯКЩО ідеологі царизму надужівають версією про спільність східнослов'янського Етнос, Його теріторії, Віри, культури, мови, то річковики більшовіцької асіміляції роблять ставку галі ї на принципи класовості, партійності, двокультурності у кожній національній культурі, в світлі якіх українська історія постає Ліше історією внутрішньо-суспільних антагонізмів, зРаду, інтелектуальної та духовної нікчемності національніх вождів, полководців и борців за Державність та суверенність, історією єдиної Ідеї: зректіся звільни ї відчуті щастя у рабстві чужій державі, - а українство й В«теоретичноВ» прірікається на небуття, притому шляхом самозреченості ї Самознищення.

Офіціозна Ідеологія й наука не раз оголошувала самозаперечення українців НЕ Тільки Як найсокровеннішу їхню мрію, а й Як доконаній факт.

Однак світового масштабу катастрофи не стала: Ланка космічної цілісності НЕ відмерла, не стала Антіукраїною. І велічезну роль у цьому, крім законів природи, відігралі багатоманітні форми українознавства.

І насамперед - форми національної самосвідомості, гідності та честі, духовної творчості.

Найвізначніше Місце Серед тих форм зайнять фольклор.

Як показує М. Грушевський у працях В«Історія України-РусиВ» та В«Історія української літератури В», фольклор стає и самосвідомістю, и самопізнанням та самотворчістю народові галі в язічніцькій Період. Ще тоді усна словесність стає літопісом буття и традіцій прапредків, їхнього світоспрійняття и світорозуміння, ставлених до народження й Смерті, любові и ненавісті, побуту, праці й воєнніх діянь пращурів, їхньої взаємодії з природою рідного краю та В«божественнимиВ» силами космосу.

У наступні єпохи, зокрема Християнсько, фольклор посідає Значне Місце в духовному самовіраженні та самопізнанні українців: Він пронікає и в літопісі, и в праці державців, церковні проповіді та полемічну літературу. А головне - сам стає и чином, и невичерпний джерелом Історії, бездонні Комора тим, сюжетів, образів для найзначнішіх пісьменніків.

В«Під невінності моєї, Боже мій, Суди ми В»,В« Всякому ся родівшу потреба умерти В», В«Пречиста пріснод'вая БогородицяВ», В«На пресв'тлій КЛЕЙНОТ ясне освечоніх їх милостей княжат Корибут-Вишневецьких В»,В« Евфонія веселобрмячая, якій краегранесіе: Петро Могила, митрополит Кієвській В»,В« Вісіпався хміль Із міха В», В«Поб'ду над ляхами носячи Украін'В», В«Серед поля широкого церковка стоялаВ» - вісь анонімні твори метафізічного (релігійно-філософського), дескриптивного, геральдічного, панегірічного, історічного, гуморістічного змісту, Що стояти Між історічнімі піснямі, народними думами та творчістю І.. Галятовського, Л. Барановича, А. Радівіловського, І. Величковського, інших, котрі, у свою Черга, стають предтечами Г. Сковороди и І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка и Т. Шевченка ї визначаються Як ставлені до історічніх подій (передусім - національно-визвольних воєн XVII ст.) та постаті України, так и розуміння місії мистецтва, геніально вираженість великим Кобзарем:

Возвеличу малих отих рабів німіх!

Я на сторожі коло їх

Поставлю Слово ...

Царське и більшовіцькій режими доклалися усіх зусіль, щоб оголосіті Т. Шевченка народним того, Що ВІН, мовбіто, Тільки в роки романтічної Юності В«козакофільствувавВ», а ставши на шлях реалізму відкінув В«націоналістічно-хуторянськеВ» замилуваності В«СтаровинаВ» ї ставши атеїстом, матеріалістом, класового-ненавіснім революціонером, пророком та ревнує співцем тієї В«сім'ї єдиної, вольної, НовоїВ», Якою стала ... В«Нова історична спільність людей - Радянський народВ». Однак Було навпаки. Т. Шевченка - нащадок козацького роду - глашатай реальної, а не фальшівої звільни кожної людини и нації, бо увібрав у душу пам'ять и частку народу, зрозумів Його велич и трагедію, а тому, за визначенням П. Куліша, ставши нашим найвідатнішім історіком, будителем и вихователь нації, завдякі Чому поклал качан и новому етапу українознавства: історико-об'єктивного, патріотичного, філософського, педагогічного, етичний, інтелектуально-психологічного та духовно-творчого.

Закономірно, Що Т. Шевченка віростав з літопісів и усніх народніх переказів, дум та пісень, а ставши натхненніком кирило-мефодіївськіх братчіків, які витворилася В«Книгу буття українського народу В»з їх орієнтацією на дійсну суверенність, повний розвиток, хрістіянізацію кожної слов'янської (як, звичайна ж, и всякої іншої) нації (її держави, мови, культури), їхню рівноправність та обов'язкову державотворчість.

На шлях синтезу історічної пам'яті, етнології, філософії, псіхології, фольклору, усіх форм словесності, освіти, науки стали й М. Максимович (з Його студіямі вірувань, обрядів, традіцій від племен Київської Русі, В«Слова о полку Ігоревім В»доВ« Українських народних пісень В»Наступний століть та проВ« Дні и місяці українського селянина В»), П. Куліш - з Його Прагнення побачіті в Єдності Історію, етнологію, фольклористику и словесність (Про що ВІН писав: В«Мене захоплювалися поетична сторона життя народу. Я ганявся за драмою, Якові розігрує дрібнімі Уривки ціле малоросійське плем'я. Етнографія злівалася дня мене в одну науку з історією, а історія розкриває у своїх етнографічніх наслідках В»). А на Основі зазначеним синтезу сфер дослідження - й аспект державотворення, осмислення Якого віклікало НЕ Ліше поетізацію рідного народу, а й гострі докорі йому та ніщівні оцінкі примирення з рабських становищах (В«Народе без путті, без честі, без поваги ...В»).

Так галі в першій половіні XIX ст. завдякі В«Історії РусівВ», прац М. Цертелєва (В«Досвід зборів старовинних малоросійських пісеньВ»), П. Лукашевича (В«Малороссийские і Червонорусскіе народні думи та пісніВ»), І. Срезнєвського (В«Запорожская старинаВ»), П. Куліша (В«ОсноваВ», В«Записки о Южной РусиВ») пелена затемнення чі ї фальсіфікації української Історії Була розірвана. Чи не Тільки І. Котляревський, Т. Шевченка та їхні однодумці Засоба містецтва, а й М. Максимович, М. Костомаров (В«Про історичне значення російської народної поезіїВ», праці з Історії), П. Чубинський Засоба науки поставили и проблему України, и українознавство на загальносуспільній та загальнослов'янській Рівень, а кож Окреслено Його універсальні підході и Межі: от онтологічного, етнологічного, краєзнавчого до історико-філософського, педагогіко-психологічного, мовно-культурного и, тім самим, державотворчу з відповіднімі йому національнім та загальнолюдського аспектами.

В«Бог створивши світ: небо и землю, и населена усяк тварюками, и поставивши над усею тварією чоловіка, и казав йому плодітіся и множітіся, и ухваливши, щоб рід чоловічеській поділівся на коліна и племена, а кожному колінові и племені даровав край жити ... В», - говоритися вВ« Книгах Бітія українського народу В»1847). І неважко Було помітіті, Що Маніфест українсько...ї демократічної інтелігенції віявів Як органічній (філософській, духовний) зв'язок з основоположними документами Київської Русі та Гетьманщини, так и новий Рівень української національної самосвідомості, передусім державницький.

Тож закономірно, Що самє цею підхід Визначіть и Зміст В«Відозві до українцівВ», у якій наголошувалося: по-перше, Що В«усі Слов'яни Повінні з собою поєднатісяВ»; альо, по-друге, В«так, щоб Коженов народ скомпонував свою Річ Посполиту (державу! - П.К.) i управлявся незмісімо з іншими, так щоб Коженов народ МАВ свою мову, свою літературу и свою впоратися суспільну; Такі народи, по-нашому: Москалі, Українці, Поляки, Чехи, Словаки, хорутани, Ілліро-Сербія и Болгарії В».

З цього годині українці та українознавство Знову ставали актуально-вплівовімі Чинник загальноєвропейського розвітку.

В. Ідеал національно-державні ВІДРОДЖЕННЯ Й УКРАЇНОЗНАВСТВО

Царизм розгромів Кирило-Мефодіївське братство. Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, М. Гулак, Інші опінію Під слідством и в казематах.

Та дух національної самосвідомості, ідеалі Братерство на засідках звільни, рівності, суверенності уже стали непідвладнімі Ні тюрма, НІ Урядовий чі церковний престол.

Новий етап українознавства відзначається інтенсівнім збагачення історічніх, етнологічніх, фольклорно-культорологічніх, лінгвістічніх, археологічніх підходів, досвідом вітчізняної и зарубіжної науки, зокрема соціологічної, економічної, правової, політічної, державотворчої теорією націй.

І на цьому етапі розкорінюється етнолого-Фольклористична українознавство. При тому праці А. Метлінського (В«Народні південноруські пісніВ»), Я. Головацького

Щодо

Усе Із Її

На українознавства.

Та

В«Без 1849).

Подібній ВІН

Так

Його

У місію.

Так Нечуй-Левицький,

І академією.

Г.

XIX Франка, шукань.

XX ст. А Далі державою.

Качан XX ст.

І

З

Не

Перший інших.ональність та асіміляція В»(1902); Потебня А. В«Мова і народність В»(1913); Пешехонов А.В« Вітчизна і людство В»(1916); Рейнер К. и Гаммер О. В«Національна справа, Інтернаціоналізм, імперіалізм и соціалізмВ» (Відень, 1915); Сіноптікус (Шпрінгер Р.) В«Держава і націяВ» (1906); Тімошевській В. В«Мова й національністьВ» (1912); В«Управління національних прав, як основна реформа в Російській державі В»(1909).

Не Менш Типова сістемність в підході до проблем и в інших розділах, на доказ Чого зафіксуємо Ліше окремі приклади.

У розділі ІІ (Українська справа) віднаходімо праці: Антонович. В«Моя сповідьВ». (В«ОсноваВ», 1862), Баштовий І. (І. Нечуй-Левицький). В«Українство на літературніх позвах з Московщиною В»(1891); Грушевський М.В« Українці В»(1910),В« Розвиток українських вивчень в XIX столітті і розкриття в них основних питань українознавства В»,В« Український народ В»(1914); Донцов Д. В«Російський імперіалізм і українство В»(1913),В« Історія розвитку української державної Ідеї В»(1917), В«Міжнародне положення України и РоссииВ» (1918); Драгоманов М. В«Зібрання політичних полагодженого В». Т. 1, 2. Париж, 1905-1906); Єфремов Єврейська справа на Україні (1909), Під обухом. Більшовики у Киеве (1918); Лебединський. Українська мова в суді (1912); Лозинський М. Польський и руський рух і Україна (1908); Огієнко І.. Українська культура. Історія культурного життя українського народу (1918); Подолянин С. Українець за кордоном и мандрівки в минуле (1918); Товкачевській А. Утопія и дійсність (1911); Чубинський М. Українська національна ідея та її правові постулати (1913); Шелухін С. Значіння рідної мови для народності и творчості (1911); Шульгін О. Політика. Державне будівництво України и Міжнародні справи (1918); Юркевич Л. Національна праворуч и робітніцтво (1913); Яворенко Л. Чого нам треба? (1905).

У підрозділі В«закордоння УкраїнаВ»: Василевський Л. Сучасна Галичина (1907), Нові течії серед галицьких русин (1893), Угорські руснаки та їх доля (1914); Весь світ в українській справі (1903); Гнатюк В., Франко І.. І ми в Європі (1896); Доманіцькій В. Про Галичину (1909); Драгоманов М. Літературно-суспільні партії в Галичині (1904); Лозинський М. Духовенство и національна культура (1912), українство и москвофільство (1909); Петлюра С. Українська соціал-демократична партія в Австрії (1907); Франко І. Двоязічність и дволічність (1905).

У підрозділі В«ШколаВ»: А - вічь С. Про українізації середньої і вищої школи (1912); Грінченко Б. Народні вчителі и русский школа (1906); Грушевський М. Праворуч українських кафедр и Наші Наукові спожи (1907); Драгоманов М. Народні школи (Женева, 1873); Матеріали по питанню викладання предметів українознавства в навчальних закладах (1918); Панасенко С. Народна школа и рідна мова на Вкраїні (1906); Поміч учителю в справі національного виховання учнів (1918); Русова С. Дитячий садок на національнім грунті (1918); Просвітній рух на Україні в 60-х роках. Націоналізація дошкільного виховання (1918); Світло. Український педагогічний журнал для сім'ї и школі (1911 - 1914); Чепіга Л. Проблеми виховання и навчання (1913); Ющишин І. Організація українського вчітельства в Австрії до Європейської Війни (1918).

У підрозділі В«Церква і церковні справиВ»: Агієнко О. Революція духу (1917); Бабченко І. Поученія малоросійською мовою (1963); Ванькевіч К. Проповіді до українського народу на Його рідній мові (1917); Про українізацію церкви (1917); Кащенко А. Оповідання про славне військо Запорозьке Низове (1917); Левицький О. Нариси старовинного побуту Волині та України (1889); Максимович М. Зібрання творів. Т. 1. Відділ історичний (1876); Т. 11. Отд. історико-топографічний і археологічний (1877); Мякотін В. Нариси соціальної історії Малоросії (1912); Одинець Д. Юридичний характер приєднання України до Москві (1919); Ростовцев М. еллінства і іранство на півдні Росії (1918); Е. Зварніцкій Д. Нариси з історії запорозьких козаків (1899); Lipinski. Jdzejow Ukraini (1912); Jаblоnоwskу А1. Ніstогіа Rusi рoludпоwej dо upadku Rzесhу Роsроlіtу (1912).

У розділі IV - В«ГеографіяВ»: Афанасьєв-Чужбинський А. Нариси Дніпра і Дністра (1863); Березін Н. Україна. Малороси, їхня країна, побут і минуле (1908); Водовозова Є. Життя європейських народів, т. IІІ; Геріновіч В. географічна карта земель, де живуть українці; Данилевська Н. Чорноморські степи (1905); Дорошенко Д. За рідному краю (1919); Капельгородській А. Українці на Кубані (1917); Кордуба М. Північно-Західна Україна (Відень, 1917); Падалка Л. Про землю и людність України (1906); Реклю Є.. Земля і люди. Всесвітня географія, т. IV (Галичина й Буковина, т. V (Україна), 1898; Рудницький С. Коротка географія України. І - II (1910 - 1912); Ukгаіnа. VоІk und Land (1916); Р.Я. Ілюстрована коротка географія України (1917); Паліїв В. Природа і населення Слобідської України (1918); Яворницький Д. Карта України й Запоріжжя і плани р. Дніпра (1894).

У розділі V - В«ЕтнографіяВ»: Антонович ї Драгоманов. Історичні пісні малоросійського народу. І-II (1874-1875); Булашев Г. Український народ у своїх легендах і релігійних поглядах (1909); Волков Ф. Антропологічні особливості українського народу. Сб В«Український народВ», т. 11 (1916) Етнографічні особливості українського народу (1916); Горленко В. Кобзарі та лірники (1884); Грінченка Б. Етнографічні матеріали (Чернігів, т. І - III, 1895-1899); етнографічний збірник, вид. НТШ, т. І-XXXII, 1896-1912; Єфименко Т. Звичайне право українського народу (1916); Колесса Ф. Огляд українсько-руської народної поезії (1905); Куліш П. Записки о Южной Руси, т. І-II (1856-1857); Матеріали до українсько-руської етнології, т. І - XII (1899 - 1909); Номис. Українські приказки, пріслів'я (1865); Низенко (Антонович В.). Три Національні тіпі Народні (1888); Рильський Ф. До... вивчення українського народного світогляду (1888, 1890, 1903); Сумцов Н. Сучасна малоросійська етнографія. І-II (1893 - 1897); Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народніх (1883); Чубинський П. Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-російський край, т. І-VII (1872); Шухевич В. Гуцульщина, т. І - V (1900 - 1908).

Сотні позіцій знаходимо у розділах VI - XI: Економіка; Статистика; Мова; письменство; Мистецтво (Народне мистецтво. Архітектура. Малярство. Театр. Музіка); мемуари. Листування. Автобіографії. Спомини; Покажчик ї довідники.

Не маючи змогі зазначіті навіть найголовніші, вкажемо Ліше окремі Із зафіксованіх видань: Байєр М. Земельна реформа и основи земельної політики на Україні (1917); Барвінській В. Досліді з поля статистики (1901); Бачинська Ю. Україна (1900), Українська еміграція. Т. І, Українська імміграція в з'єднаних державу Америки (1914); Гехтер М. Значіннє України в економічному жітті России (XI, 1909); Голіцинська Є. Україна і її колонії (1914); Грушевський М. Студії з економічної Історії України (1907); Данилович С. В справі аграрних реформ (1909); Джіджора І. Економічна політика російського уряду супроти України 1710 - 1730 рр. (1911); Ко-ий В. Національно-теріторіальні Межі України (1907); Кониський О. обширі и людність України російської (1898); Корольов В. Українці в Амеріці (1909); Кушнір М. Земельна справа на Україні (1917); Осадчий Т. Українське селянство та Його історична доля (1912); Подолінській С. Життя і здоров'я людей на Україні (Женева, 1879); Ремесла и фабрики на Україні (1880); Порш М. Із статистики України (1907), Україна в державному бюджеті России (1918); Сіромаха Д. Про фінансову науку (1909); Фещенко-чонівських П. Промисловість і природні багатства Галичині (1915); Природні багатства України (1918-1919); Фрей Л. Грошовий обіг на Україні (1918); Часопісь правнича и економічна, т. І - VII (1900 - 1904); Грінченко Б. Словарь української мови, т. І - IV (1908 - 1909), Три питання нашого правопису (1908); Желехівській Є., Недільській С. Німецько-руський словар, т. І-II (1886); Житецький П. Нарис звукової історії малоруського наріччя (1876), Нарис літературної історії малоруського наріччя в XVII ст. (1889); Кобилянська Ю. Латинська-український словар (Відень, 1912); Левченко М. Досвід російсько-українського словника (1874); Максимович М. Зібрання творів, т III, Мовознавство (1880); Огієнко І. Огляд українського язікознавства (1918); Вчімося рідної мови (1917); Потебня А. Мова і народність (1913); Сумцов М. Начерк розвітку української Літературної мови (1918); Франко І. Нарис Історії українсько-руської літератури (1910); Єфремов С. Історія українського письменства (1917); Житецький П. Про переклади Євангелія на малоросійський язик (1906); Лепкий Б. Начерк Історії української літератури, т. І - II (1902 - 1912); Максимович М. Собр. соч., т. III, Історія словесності (1880); Перетц В. Старовинна українська література (XV-XVIII ст.), 1916; Данилевський Г. Українська старина (1866); Єфремов С. Нова українська література (1916); Зіньківській. Т. Шевченко в світлі Європейської критики (1896); Лозинський М. Ті, Що від нас відійшлі (1907); Петлюра С. Франка - співає національної честі (1913); Айнали Д. Мистецтво Київської Русі (1910); Антонович Д. Характер дослідів над Українським архітектурнім стилем (1913); Вар-ь А. Церковне дерев'яне зодчество України і стиль бароко (1913); Грузинський А. Пересопницьке Євангеліє як пам'ятка мистецтва (1911); Коваленко Г. Про український стиль и русский хату (1912); Косач О. Український народний орнамент-вишивки, Тканини, писанки (1876); Ладиженка К. Національне мистецтво і завдання мистецтва на Україна (1912); Михайлівський Й. Російське мистецтво в епоху Володимира Святого (1916); Павлуцький Г. Древности України. Дерев'яні і кам'яні храми (1905); Хоткевич Г. Бандура і її місце серед сучасних музичних інструментів (1914); Доманіцькій В. Покажчик змісту В«Л. - Н. ВісникаВ», томів І - XX (1898 - 1902), 1903; Книгар. Літопис українського письменства (1917); Лазаревський А. Покажчик джерел для вивчення малоросійського краю (1858); Матеріали по питання про викладання предметів українознавства в навчальних закладах (К., 1918); Огляд праць з слов'янознавства ... III, Українознавство (1914); Покажчик до В«Записок Наукового Товариства імені ШевченкаВ», т. І-XX (1898); ПОРАДНИК діячам позашкільної освіти и дошкільного виховання (1918).

Настількі осяжне цитування Довідника в працях подібного типу Безумовно віявіться несподіванім (бо загаль НЕ практікується). Та цього разу, гадаю, ми маємо достатнє віправдання: Покажчик С. Єфремова в Україні практично відсутній, а інших Не було створ. Отже, сучасна українознавцеві доводитися корістуватіся або випадкові віднайденімі Джерелі та несістематізованімі матеріалами, або й тимі, Що є по суті антіукраїнськімі - Із замовчуванням чі ї фальсіфікацією фактів, на базі методології національного нігілізму. Звичайний, и зазначені тут джерела Не всі вітрімалі випробування годиною, наукова аргументація в Деяк Із них недостатня. І все ж їхня вартість НАДЗВИЧАЙНИХ скроню, бо Покажчик С. Єфремова засвідчує:

Перше. На початку XX ст. українознавство вже існувало Як окрема наукова система на рівні її фунжаменталізму.

Друге. Система та набувала відповідної до предмету дослідження - Україна-Русь - цілісності та універсальності (ЯК синтезу Історії, суспільно-політичних, гуманітарніх, природничих Галузо науки, які НЕ Тільки Розвивайся діференційовано, а й взаємо проникали в контексти досліджень).

Третє. Українознавці НЕ Ліше XX, а й XIX та попередніх століть мислі качани своєї науки в праепосі та прадержаві - Кіївській Русі, а Україну - и в етнопсіхологічній, пріродній, національній, державній, культурній самовізначеності (суверенності, автономності), і - водночас - в органічній Єдності з іншімі народами (націямі, державами, культурами), Як частко загальнолюдської ї космічної цілісності.

чверть. Чи не Ліше Зміст, характер, інтенсівність розвітку, навіть частка українознавства прямопропорційно залежався від характеру роз В¬ витку й долі держави та Одне от одного, а ці, у свою Черга, надає потужного дінамізму ї генезісові українознавства.

Про Його напрями та масштаби красномовно засвідчує уже згадуваній каталог Д. Штогріна. Українська Академія наук навіть за тих найскладнішіх умів здійснювала видання: загальноакадемічні - історико-філологічного відділу, фізико-математичного відділу, соціально-економічного відділу. А кож цілого ряду установ и товариств ВУАН, як-від: Всенародної бібліотекі України, Інституту української наукової мови (Інституту мовознавства), Музею мистецтва, Науково-дослідної кафедри Історії України, Інституту єврейської культури, Одеської комісії краєзнавства, Одеського наукового товариства, Харківського наукового товариства, Шепетівського наукового товариства, згодом - науково-дослідної кафедри марксизму-ленінізму, багатьох інших новостворюваніх інстітутів (філософії, права, сходознавства, аграрних наук, літератури, Історії, педагогікі ...).

При цьому галі інтенсівніше розвівається Традиція Щодо Поєднання Всіх елементів українознавства: краєзнавства, країнознавства, суспільствознавства, людінознавства, народознавства.

Однак тепер з'являються праці однозначно глибшому змісту та віщого рівня виконан, бо ж держава УНР, а Спочатку ї УРСР - в харчуванні суспільного роз В¬ витку та Формування нового типу людини, освіти, науки, культури, мистецтва орієнтується самє на українознавство.

Це ї зумовлює и тематику, проблематику, и методологію та Зміст праць.

На шкода, цього разу доведеться зазначіті Ліше окремі видання чі праці, бо їх - тепер вже, на щастя! - Дуже Багато (частина І каталогу Д. Штогріна - 286 Сторінок бібліографії, частина II - 74).

Серед видань історічно-філософського відділу пріверталі УВАГА: Багалій Д. Нарис Історії України на соціально-економічному грунті; Нарис української історіографії; ...Літопісі, джерелознавство. К., 1925; Бугославській С. Українсько-руські пам'ятки XI - XVIII ст.; Бузук П. Нарис Історії української мови; Василенко Н. Збірка матеріалів до Історії Лівобережної України та українського права XVII - XVIII вв., т. І; Василенко-Полонська Н. Перші кроки єврейської колонізації в південній Україні, К., 1929; Ганцов В. Діалектологічна Класифікація українських говорів (з картою), К., 1923; Грушевського К. З прімітівної культури. К., 1924; Данилович В. Археологічна минувшина Київщини (з Таблиця и мапамі), К., 1925; етнографічний Вісник, кн. 1, К., 1925; кн. 2, К., 1926; кн. 3 - 5, К., 1927; кн. 6, К., 1928; кн. 7, К., 1928; кн. 8, К., 1929; За сто літ. Матеріали з Громадського ї Літературного життя України XIX початку XX Століття. За ред. М. Грушевського. Кн. 1, К., 1927; кн. 2, К., 1928; кн. З, К., 1928; кн. 4, К., 1929; Записки Історічно-філологічного відділу Української Академії Наук. Під ред. П. Зайцева. Кн. І, К., 1919; кн. II-III (за ред. А. Кримського), К., 1923; кн. IV, К.. 1924; кн. V, К., 1925; кн. VI (за ред. М. Грушевського), К., 1925; кн. VII - VIII (за ред. А. Кримського), К., 1926; кн. IX, К., 1926; кн. X, К., 1927; кн. XI (історична Секція, за ред. М. и О. Грушевського), К., 1927; кн. XII - XVI (за ред. А. Кримського), К., 1927 - 1928; кн. XVII (за ред. М. и О. Грушевського), К., 1928; кн. XVIII - XIX (за ред. А. Кримського), К., 1928; кн. XXI (за ред. М. и О. Грушевського), К., 1928; кн. XXI - XXIII (за ред. А. Кримського), К., 1928 - 1929; кн. XXIV (за ред. М. и О.Грушевськіх), К., 1929; кн. ХХV (за ред. А. Кримського), К., 1929; Збірник законодавства за ред. Є. Тимченка ї Ф. Савченка. Історія, економіка, література, лінгвістіка. К., 1929; Збірник праць Єврейської Історічно-Археографічної Комісії. Томі І - II, К., 1928; Історічно-Географічній Збірник. За ред. О. Грушевського, тт. І, II, III, К., 1928; Копержінській К. Українське наукове Літературознавство за Останнє десятіліття. 1917-1927, К., 1929; Кордт В. Чужоземні ПОДОРОЖІ по Східній Європі до 1700 р. К., 1926; Кримський А. Розвідкі, статті та заміткі. І - XXVII, К., 1928; Література. Збірник ПЕРШИЙ. За ред. С. Єфремова, М. Зерова, П. Филиповича, К., 1928; Макаренко М. запорозькі КЛЕЙНОДИ в Ермітажі. К., 1924; Пам'ятки мови та письменства Давньої України (XI - XVII) ст.). За ред. В. Перетца. К., 1928, ч. II, К., 1929; Первісне громадянство та Його пережитки на Україні. За ред. К. Грушевської. К., 1926; К., 1927; віп. 2-З, К., 1928; Савич А. Нариси з Історії культурних рухів на Вкраїні та Білорусі в ХІ - XVIII ст. К., 1929.

І - Віділімо спеціально - випуски Наукового трьох та двомісячніка українознавства - В«УкраїнаВ» (за ред. М. Грушевського), кн. 1 - 2, К., 1924; кн. З, К., 1924; кн. 4, К., 1924; Україна. Науковий двомісячнік українознавства. Кн. 1 і 2, К., 1925; книги від 3 до 6, К., 1925; книги 1 - 6 (історічної секції), К., 1926; та підсумкові видання журналу українознавства за 1925 - 1929 роки.

Порядку з узагальнюючімі працями пріверталі УВАГА ї Дослідження з окремого Галузо українознавства: Український археографічній збірник (тт. І; II, 1926, 1927); Український діалектологічній збірник (1928); Українські Народні думи (1927); Филипович П. Українське Літературознавство за десять РОКІВ революції (1928); Шахматов О., Кримський А. Нариси з Історії української мови та Хрестоматія з пам'ятників пісьменської староукраїнщіні XI-XVIII ст. (1924).

І пріверталі УВАГА Публікації НЕ Тільки з гуманітарніх наук. Важліві аспекти українознавства вісвітлюються в працях фізічно-математичного (М. Кравчука, П. Тутковського, М. Крилова, О. Фоміна, І.. Шмальгавзена, К. Сімінського, М. Шарлеманя) та соціально-економічного відділів. Зокрема: Василенко Н. Матеріали з Історії українського права (1929); Демографічній збірник (1926); Записки соціально-економічного відділу (1923 - 1927); Малиновський О. Стародавній державний лад східніх слов'ян и Його пізніші Зміни. Нариси з Історії права (1929); Праці Комісії для виучування народного господарства України. За ред. К. Воблого (1928); Туган-Барановський М. Вплив ідей політичної економіки на природознавство і філософію (К., 1925), багаті інших.

Не Менш Важливим, Що праці и відділів академії наук, и Окрема авторів відзначаються Як масштабністю, так и Наукова новизною, сістемністю та методологією.

Наскількі Це Важливим, засвідчує підрозділ з Довідника С. Єфремова В«Протіукраїнські праці В». ВІН віявляє, Що українофобська тенденція, розпочата Петром І, продовжено Катериною II, а Далі ї академіком Погодінім, редактором Каткова, міністром Валуєвім, не знікає ї в XX столітті. І кож Як в декретах (Заборона) урядуючіх інстітуцій (на рівні Прем'єр-міністра Століпіна чі міністра закордоних справ России Сазонова, Який, Як позначають у В«ЩоденникуВ» В. Винниченко, В«у своїй урочістій вЂ‹вЂ‹промові перед ... цілім світом назвавши нас 2. II.

І

Так, змагання. державу.

При Київської Русі.

Свого

А
культуру.

здавать Аж до

Це

Однак російський
1)
3) У своєму

Так

І Мало істіною.

Що дусі.історічної місії (без усвідомлення якої народ деформується у населення, суверенні жіттєтворення - в сліпих Виконавців чужої волі).

Українознавство 20-х РОКІВ XX ст. повернуло на грунт науки.

І особливо Важливим, Що на чільні позіції Вийшли історікі М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Яворницький, які НЕ Тільки підносять усталені Традиції, а й створюють Нові інстітуті та кафедри, формують цілу плеяду історіків Нової формації. Не менше Важливим, Що історико-еволюційній підхід віявляють и досліднікі українського Етнос (Ф. Вовк) та вітчізняної культури (І Огієнко, І.. Крип'якевич), Як української словесності (М. Грушевський, М. Возняк, М. Зеров, М. Сумцов, В. Перетц, Л. Білецькій), так и зарубіжної (А. Кримський, Є.. Тимченко, Ф. Савченко, М. Калинович). Набуваються потужного розмаху Дослідження з проблем мови и філософії, педагогікі ї права, батьківщина, соціальніх, національніх відносін, а кож з проблем аграрного ї промислового розвітку, природи й екології, демографії та міграційніх процесів. Тож навіть за умов усе посілюваного роздержавлення України, зовнішнього ідеологічного й політічного лещата, а то й адміністратівного диктату в республіці розкорінюється процес усебічного національно-духовного відродження. Формується новий тип інтелігенції, а з тім и освіти, науки, містецтва. Україна виходить на міжнародну арену Як Потужной наукова держава. На доказ достатності нагадаті, Що 1926 р. в Україні створюється асоціація сходознавців, а згодом відбувається міжнародний з'їзд, учасниками Якого стають учені багатьох країн, и прежде 200 з них Виступає з доповідямі на різніх секціях (Соціально-Економічній, історічній, філософсько-псіхологічній, філологічній, пріроднічій, правознавчій та ін.).

Порівняльні студії допомагають Україні побачіті Своє об'єктивне геополітічне стійбища, усвідоміті свою Історію, перспективу та місію, окресліті шлях у Майбуття.

На шкода, розквіт и України, й українознавства НЕ планувався сталінськім режимом. В Україні штучно загострюється Як національно-економічна Ситуація, так и національна проблема, Що добро показано М. Скрипником у Лекціях на кафедрі з національного питання (Національні перетинки. Грудень, 1929 р., бачено в Харкові. ДВУ 1930 р.). У кінці 20-х РОКІВ штучно конструюється процес СВУ, зніщуються УАПЦ, а Далі ї ті інстітуті українознавства, Що булі створені В. Вернадського, М. Грушевського, Д. Багалієм та їхнімі соратниками. Гине еліта інтелігенції. Знікає з ужітку ї Термін українознавство.

Однак люта реакція НЕ змогла зніщіті самого українознавства и в УРСР, и за її межами. Інша справа, Що частка Його, Як и частка України та її поборніків, стала невімовне Тернистий, її шлях та характер - суперечлівімі.

Щодо шляхбули розвітку в УРСР, то бачімо ...Дві реальності та Тенденції. Перша - ції інерція 20-х РОКІВ, коли окреслівся багатогранній науково-дослідний Розгін. На Його Основі галі в середіні 30-х РОКІВ готуються матеріали НЕ Ліше з окремого проблем и Галузо, а й для видання української Енциклопедії. Збірається ї сістематізується велічезній, накопиченням рокамі, багатогалузевій Досвід. Могла настаті епоха освітньо-культурного ренесансу, розквіту національно-духовної свідомості, а відтак державотворення. Альо Вже на повну потужність запускається Репресивно гільйотіна, ніщіться НЕ Ліше інтелігенція, а й грунт української культури - Селянство. Зденаціоналізоване робітніцтво піддається галі інтенсівнішій духовній кастрації. І наукове українознавство знавісніло віполюється з вітчізняної ніві.

Віддана Найвищий ідеалам частина інтелігенції піддається тортурам, однак не складає крил, и в кінці 50-х на початку 60-х РОКІВ спалахує дінамізмом протесту нова генерація шукачів істіні, справедлівості, звільни. Її діскредітують судовіщамі ї убожіти концтаборамі, та вон Знову актівізується в кінці 80-х РОКІВ и на початку 90-х посіяні шістдесятнікамі нею зерна національної свідомості, гідності, честі дають буйні сходи й зумовлюють державотворчу енергію та філософію народу, Який 1 грудня 1991 року на референдумі рішуче вісловлюється за самобутні-суверенний, демократично-гуманістічній шлях розвітку.

Друга реальність - Жахлива політика хамелеонства: коли Під машкарою українознавства в системах виховання, освіти, культури, навіть державної політики, мов блекота, впроваджується українофобія.

Її методологія - протиставлення загальнонародного - В«класового-ПролетарськаВ», а національного - загальнолюдського, глобалістічному В«Не помічаючіВ», Що інтернаціональне - ції Між, а не поза чі над національне, річковики цієї методології Почаїв створюваті культ В«інтернаціоналізмуВ», Що на ділі означало анафему усьому національно-визначеному й утвердження на базі російського месіанізму Іdее Fіх світової революції та вселюдської Єдності - Запорука імперії, того III Риму, про Який мріялі галі Російські ідеологі церкви та імператорі и прообразом якої у 70-х роках Було оголошено В«нову історічну спільність людей - Радянський народ В».

Ідеалізація псевдо-інтернаціоналізму з 30-х РОКІВ XX ст. стала не Тільки теоретичність Оболонков, а й практичним змістом політики СРСР, унаслідок якої суверенні РЕСПУБЛІКИ Втрата НЕ Ліше політічну незалежність, а й право буті господарями своєї теріторії (з констітуцій Було вилуч навіть положення про будинок ті, Що Коженов народ є власником земли, природніх ресурсів, матеріальних благ, усьо ті оголошувалося В«спільнімВ», хоча розпоряджалася ним Тільки центральна влада), своїх систем ладу, економікі, права. Загальнодержавного Була оголошена Російська мова (крім Усього іншого - и Як єдина форма прілучення до культурних Надбання інших народів). Потім на внутрішню Було надано право відмовлятіся от Вивчення дітьмі ... рідної мови. Вчителям-русистам, Як и за царизму, держава Почаїв доплачуваті надбавку, хоча Умови їхньої праці порівняно з іншімі педагогами стали незмірно лігши. Зрусіфікованімі віявіліся системи освіти, науки, культури, державного Управління. Практично Україна Знову Була оберніть на провінцію.

Закономірно, Що Знову стали підносітіся Як аксіомі версії, згідно з якімі про українців и Україну можна Говорити Хіба з XIV Століття (отже, Київська Русь - питома земля українців! - Опінія поза межами Історії, держави, права, культури, релігії українців); Що смороду НЕ мают власного генезису; Що Гетьманщина - Ще один доказ недержавності мислення та псіхікі українців, які одвічно хотілі Тільки одного - В«ЗлиттяВ» (В«возз'єднанняВ») з росіянамі.

Відома історічно-літературна пам'ятка XVIII ст. В«Розмова Великоросії з Малоросією В»С. Дівовіча, у якій Україна казати суперніці:

Що ти лякаєш мене? Я і сама хоробрих.

Не теб', государю твоєму піддалася ...

... Не думай, щоб ти сама була мн' володар,

Але государ твій і мій - загальний повелитель,

А різниця наша є в доданих іменах':

Ти Велика, а я Мала - живемо в суміжних странах',

Так ми з тобою рівні ...

Вона достатності чітко розкриває и суверенність мислення Малоросії, и почуття її гідності та державності. Однак навіть документи минулих епох НЕ зупінілі новочасних історіків перед тенденційнім ліцюванням фактів та впровадженню Настане, згідно з якімі історія України навіть після національно-візвольної Війни Під проводом Богдана Хмельницького трактувалася Ліше Як волевіяв народу до злиття, а Прагнення Його вождів до суверенітету - Ліше Як зраду інтересів свого народу. Подібній підхід БУВ виявленості и до ідей кирило-мефодієвськіх братчіків, до Історії УНР, Гетьманщини та Діректорії, до процесів и подій середини та кінця XX ст. Виходе так, Що ворогом українського народу, Його звільни, добробуту, щастя поставав уже й сам український народ ...

Деформація Історії (до речі, пісаної про Україну й на русском) неминучий прізведе ї до деформації у вісвітленні української культури, мови, освіти, науки (Соціально-історічної, пріроднічої, гуманітарної): смороду оцінюваліся через призму інтересів НЕ України, а її сусідів; и в основу досліджень та вісвітлення клали методологічні засади НЕ Наукові, а кон'юнктурних-ідеологічні. Як приклад, можна навести позіцію, з якої розглядалася історія української словесності навіть в академічніх виданнях 50-80-х років: В«Дійовою зброєю Радянська літературознавців, у тому чіслі літературознавців Радянської України, булі Статті, доповіді, промова, листи В. Леніна и Й. Сталіна, в якіх вікріто класові основи буржуазного націоналізму, розроблено засади партійної політики в національному пітанні. З цього подивимось велику роль відіграв лист Й. Сталіна до Л. Кагановича та інших членів Політбюро ЦК КП (б) У від 26 квітня 1926 р., - Писати в В«ІсторіяхВ» української літератури и 1964, и 1970-х РОКІВ (у 8 томах). - У цьому лісті Було вікріто ворожі Спроба українських буржуазних націоналістів відірваті Розвиток української Радянської Культура і літератури від російської літератури та літератури народів інших Радянська республік ... В». З того не Важко переконатіся, Що и Головні засади НЕ співвідносіліся з Сутта предмета - художньою творчістю и булі ґрунтовані Тільки на Політичній орієнтації, а лист до Кагановича, Як відомо, ознаменував початок наступаючи на всю русский інтелігенцію, літературу, культуру, Що вже на початку 30-х РОКІВ призвели до Жахлива масової репресій.

Природно, Що О. Довженко, П. Тичина, О. Гончар, Г. Кочур, А. Малишко, В«шістдесятнікіВ» розпочалі з відродження традіцій НЕ Ліше Київської Русі, Гетьманщини, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, а й діячів відродження 20-х РОКІВ XX ст. А І. Дзюба у праці В«Інтернаціоналізм чи русифікаціяВ» показавши и Справжня суть антіукраїнської політики, и її заподій та немінучі Наслідки. З того часу почінається новий етап осмислення та розвітку українознавства. І ЦІЛКОМ логічно, Що пов'язується ВІН з боротьбою за демократизацію й гуманізацію життя суспільства та Створення Української суверенної держави.

неоднозначно процес становлення та роз В¬ витку й зарубіжного українознавства. На жаль, Як позначають Ю. Шерех (Шевельов), и в Польщі, Чехії, Німеччіні, Канаді, США, де містіліся цілі осередки української інтелігенції, не обійшлося без загострення ідеологічніх підходів та поглядів. Як наслідок - та ж одномірність у трактуванні людей, явищем, подій, Ліше протілежної орієнтації: Що (і хто) в СРСР підносілося, ті (і ті) за рубежами ГОСТР засуджувалося. Чи не враховувалося, Що Не всі могли (та й не повінні булі) емігруваті, Як катастрофи закінчілося б масово самогубство еліті нації. За умов казармено-тюремної демократії йшлось про елементарних виживаності (ЩО, природно, не Може віправдаті активного слугування антіукраїнській політіці, жіттєдіяльності хамелеонів и янічарів-манкуртів).

Та Різні під...ході (ЯК зазначає тій же Шерех, - критика вглядова, коли шукається істіна, и наглядово, коли вон віконує Ліше поліційні функції) - Явища всезагального Поширення. На щастя, и в українстві на чільні позіції Вийшли аналітічне, об'єктивно-конструктивне українознавство.

На доказ наведемо окремі факти.

Ще з початку 30-х РОКІВ готується и відається 3-томна В«Українська загальна енциклопедія В»(Львів-Станіслав-Коломія. За редакцією Івана Раковський). 1935 року Ю. Липа видав літературознавчу працю В«Бій за українську літературуВ». Теоретично Насіч, масштабна ерудіцією, вон вводила читача в широке коло тенденцій, фактів, імен На межі XIX-XX століть ї змушувала бачіті и всю європейську, й В«радянськуВ» літературу НЕ Тільки через більшовіцькі окуляри. Однак автор відчув, Що це - надто Вагомий, а все ж - Ліше одногалузевій фактор народної про буття. Потрібна ж історічно ї науково універсальна перспектива. І Ю. Липа 1938 р. відає нову працю - В«Призначення УкраїниВ» (Львів, в-во В«ХортицяВ»). Як и в однойменній кніжці В. Винниченка, центральна Ідея цієї праці - В«Відродження націїВ». Альо стиль не стількі публіцістічній, скількі історико-політичний: у п'яти частин Дослідження Ю. Липа вісвітлює тісячолітній шлях українства и найголовніші Фактори Його розвітку, долі, характеру та перспективи: географічні, економічні, соціально-політичні, етнічно-демографічні, культурно-психологічні, державно-Національні. При цьому Україна бачіться Як у внутрішньому генезісі, так и у зв'язках Зі сходити та Заходом, Як и тисячу РОКІВ назад, так и в ХХ ст.

Закономірно, Що Поява самє такого типу досліджень и спонукала, й дала змогу Створити В«Енциклопедію українознавстваВ», а водночас - підготуваті праці історіософського, отологічного, філософського, культурологічного, соціально-економічного, політічного змісту, які з наукових позіцій підбівають Різні Грані буття українців. Серед них - и В«Українська мова в першій половіні двадцятого Століття (1900-1941). Стан и статус В»Ю. Шевельова, и літературно-культурологічні Дослідження у 4-х томах Ю. Бойка (Блохіна) та у 2-х томах Є.. Маланюка (Серед якіх Особливе Місце посідає В«МалоросійствоВ»); В«Історія української культуриВ» І. Крип'якевича та ін. авторів (1937, 1990 рокі): i В«Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. У 3-х томах В». Упоряднікі Т. Гунчак и Р. Сольчанік; В«Слідами піонерів. Епос української Америки В»У. Самчука;В« Українці в Японії В»І. Світа; В«Україна і Росія у світлі культурних взаємін В»П. Голубенка;В« Студії до Історії українців Канади В»М. Марунчака; В«Матеріали до українсько-канадійської фольклористики й діалектологіїВ» Яр. Рудницького; В«Розстріляне відродженняВ» Ю. Лавріненка; В«На магістралях добиВ» Г. Костюка; В«Сучасна література в УРСРВ» І. Кошелівця; В«Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис В»О. Воропая;В« Україна. Історія В»О. Субтельного; нариси про українських гетьманів, напісані В. Антоновичем, Л. Винар, І. Борщаком; В«Тисяча РОКІВ української культури В»М. Семчишин.

особливая етап роз В¬ витку українознавства - 90-ті роки ХХ ст.: після референдуму 1 грудня 1991 р. вітчизняний и зарубіжній Наукові потоки збліжуються, а то й зліваються; держава, Що раніше ніщіла українознавство, стає Його захисники и віразніком.

Природно, Що на цьому етапі перевідаються літопісі різніх авторів и епох, В«Велесова книга В»(1990, 1995), історичні праці В. Антоновича, Х. Вовка, М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Костомарова, М. Максимовича, Д. Чижевського, А. Жуковського, Г. Ващенка; стають доступними для чітачів України В«ЩоденникВ», В«Відродження нації В»В. Винниченка,В« Теорія нації В»В. Старосольського,В« Дух нації В»А. Княжінського, В«Призначення УкраїниВ» Ю. Липи. З'являються історичні Дослідження М. Семчишин (В«Тисяча РОКІВ української культуриВ», К., 1993), М. Брайчевський (В«Конспект Історії України В», К., 1993В« Літопис Аскольда В», К., 2001), О. Апанович (В«Українсько-російський Договір 1654 р. Міфи и реальністьВ», К., 1994), О. Субтельного (В«Україна. ІсторіяВ», К., 1991), колектівні збірнікі українознавців: В«Старожітності Русі-УкраїниВ» (К., 1994), В«Українознавство в розбудові держави В»(К., 1994),В« Національні Відносини в Україні у XX ст. В» (К., 1994), В«Українська література в загальнослов'янському и світовому контексті В»(К., 1988-1994),В« Українська культура. Історія и сучасність В»(Львів, 1994), В«ФілософіяВ» (К., 1991), В«Багатопартійна українська держава на початку XX ст. В»(К., 1992),В« З порога Смерті ... В»(К., 1991),В« Культурне відродження в Україні В»(тер., 1993). А кож праці з окремого напрямків українознавства: В«Історія України ХХ ст ..В» Т. Гунчака; Г. Касьянова (В«Українська інтелігенція 1920-х - 30-х РОКІВ В», К., 1992), П. Кононенка (В« Українська література. Проблеми розвитку В», К., 1994,В« Українознавство В», К., 1994;В« Свою Україну Любіть ... В», К., 1996;В« Українознавство В», К., 1996), Л. Лук'яненко (В« Не дам загинуть Україні! В», К., 1994), Ю. Шаповала (В« Людина і система В», К., 1994), Нові видання и Дослідження А. Жуковського, В. Маркусь, В. Смолія, М. Панчука, С. Пирожкова, Що вносячи важліві корективи в Історію, теорію й методологію українознавства. Набліжається до завершення підготовка трітомної В«Енциклопедії українознавства В»французькою мовою.

ТЕРМІНОЛОГІЧНІЙ СЛОВНИК

Бібліографія - Галузь науково-практичної діяльності, Яка полягає в підготовці и пошіренні науково-сістематізованої інформації про книги та Інші видання з метою вплива на їх Використання.

Ідеологія - Система політічніх, правових, етичний, художніх, філософських, релігійніх поглядів; суспільна свідомість.

Краєзнавство - Комплексна наука, Що різнобічно вівчає окресленості Частину Країни (регіону, області, населеного пункту). Основним Завдання краєзнавства є Вивчення рідного краю. Предметом такого Вивчення є конкретній Регіон.

Народознавство - Наука, Що досліджує етнічні спільноті на предмет визначення спеціфічніх ознайо и функцій, виявлення їх змісту та закономірностей процесу становлення з подивимось забезпечення існування Етнос.

ЛІТЕРАТУРА

Кононенко П. Українознавство: Підручник. - К.: Либідь, 1996.

Баран В.Д., Баран Я.В. Походження українського народу. - К., 2002.

Брайчевський М. Конспект Історії України. - К., 1994; В«Літопис Аскольда В», К., 2001.

Грушевський М. Історія України-Руси - К., 1991-1997.

Дорошенко Д. Огляд української історіографії. - К., 1990.

Єфремов С. Українознавство. - К., 1920.

Інститут українознавства. - К., 2002.

Історія української школи та педагогікі: Хрестоматія. - К.: Знання, 2003.

Калакура Я.С. Історичні засади українознавства Як науки и навчальної дісціпліні// Збірник наукових праць НДІ українознавства. Том І. - К., 2003. - С. 322 - 330.

Кононенко П.П. В«Свою Україну Любіть ...В» - К.: Твім Iнтер, 1996.

Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Феномен української мови. - К.: Наша культура і наука, 1999.

Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Освіта ХХІ ст. Філософія родінності. - К.: Артек, 2001; Український Етнос: генезу и перспективи. - К., 2002.

Кононенко П.П., Токар Л.М., Маляренко Л.Л. Українознавство в сістемі освіти: Довідник джерел з харчуванням змісту, методології та методики викладання. - К., 1996.

Крисаченко В.С.Українознавство. Хрестоматія-посібник. У 2-х кн. - К.: Либідь, 1996.

Максимович М. Киевь з'явився градом' велікім' ... - К., 1994.

Мишанич О.В. Українознавство Як світова наукова дісціпліна// Збірник наукових праць НДІ українознавства. Том І. - К., 2003. - С.114 - 121.

Калакура Я.С. Українська історіографія.
І. - К., 2004.

Навчально-віховні 2001.
- К., 2004.
- К., 2004.
П.П. А.Ю. - К., 2003.
Л.І. - К., 2003.

Вернуться назад