Адаптація людини до професійної діяльності

Адаптація людини до професійної діяльності

1. Психологічні механізми адаптації людини до діяльність у організації

Різні аспекти адаптації людину, як суб'єкта до місцевих умов його професійній діяльності традиційно розглядаються у різних психологічних дисциплінах (психології праці, психології особистості, соціальної, психології розвитку таакмеологии, диференціальної психології, диференціальної психофізіології, соціології та інших.), що зумовлює неминучу втрату для наукового вивчення деяких із системних властивостей цілісного феномена.

Індивідуальність людини в що свідчить визначає своєрідність оптимальних йому способів адаптації, адекватність типових режимів роботи, навчання дітей і ін. Але ці питання поки що ігноруються нової інтегральної дисципліною — організаційної психологією, що вивчає сукупність процесів "організаційного поведінки" людини.Недооцениваются вони й у інших психологічних дисциплінах. Є аксіомою визнання одночасного існування у створенні її підструктур (формальної, неформальній,внеформальной), взаємодії компонентів яких які завждисинергични. Також визнається існування низки соціально-психологічних феноменів (групових норм, корпоративної культури та ін.), що перешкоджають ефективної діяльності окремих суб'єктів, повноцінної самореалізації людину, як особи і індивідуальності. Вочевидь, що є шляху, кошти, форми оптимальнішою інтеграції основних складових життєдіяльності організації та активності людини, ніж стихійно складаються.

Системне вивчення різних рівнів адаптації людини (">субъект-объект", ">субъект-субъект", ">субъект-группа", ">субъект-организация", ">субъект-социум") передбачає виділення відповідних "одиниць аналізу". Вони повинні бути адекватні різним "масштабам" адаптації — різним психологічним механізмам узгодження індивідуальності чоловіки й зовнішніх умов його життєдіяльності. Процес адаптації людини до середовища може бути одноактним через безліч обставин (зміни із віком біології людини, його особистісного й фахової розвитку, зміни збігом часу вимог робочого місця, технології роботи, складу соціальних груп, стадій розвитку організації та ін.). Отже, актуальними є і питанняфазовости — періодів більш і менше адекватного узгодження індивідуальності чоловіки й умов середовища його життєдіяльності.

Існують вагомих підстав припускати, що адаптація людини до організації (до праці на конкретному робоче місце у конкретній колективі) має багаторівневу структуру, відповідно до якої, кожен нового рівня зміщує "центр" регуляторних механізмів від окремого суб'єкта у просторі його міжособистісних взаємодій, актуалізуючи чимало нових феноменів. Отже, дедалі більшу роль ефективності адаптації людини до діяльність у специфічних умовах набувають ресурси, потенціал іншим людям, характер їх взаємодії, особливості простору діяльності, породжувані самим процесом взаємодій суб'єктів.

Досягнення вищих професійних результатів шляхом поєднання суб'єктами своєї мети визначається різними психологічними механізмами і широкий спектр чинників — від особливостей узгодження психофізіології партнерів до узгодження їх соціальних стереотипів. Успішність адаптації людину, як суб'єкта праці до діяльність у конкретної організаційну структуру різними її рівнях пов'язані з адекватністю його рефлексії різних "логік", закономірностей, чинників взаємодії різних систем (">субъект-объект", ">субъект-субъект" та інших.) та відповідній їм активності людину, як індивіда, як суб'єкта, як особистості, як індивідуальності.

>Адаптацию можна як динамічний процес постійного придбання і ресурсів взаємодіючих суб'єктів. У масштабі життєдіяльності окремої людини мають місце як процес придбання (професіоналізм, майстерність, мудрість, самоактуалізація,самоеффективность), і паралельний процес втрати його ресурсів (професійна деформація особистості, фізичні і психічне захворювання). У масштабі підрозділи та молодіжні організації — це велика чи менша ефективність реалізації ними зовнішніх, соціально заданих функцій зі створення суспільно значимих результатів. Ефективне використання активності окремих суб'єктів масштабу організації передбачає виявлення всієї системи адаптаційних і регуляторних механізмів, аналізованих як динамічний процесі постійного породження і руйнувань ресурсів взаємодіючих суб'єктів.

Окремий важливого аспекту проблеми — "одиниці" аналізу. Він актуальним багатьом, суміжних з психологією дисциплін. Наприклад, в біології одні дослідники елементарним носієм, першим субстратом живого вважають протоплазму. Інші вчені одиницею основних якостей життя називають клітину. Треті — самостійну роль життя приписуютьнуклеиновим кислотам. Зрозуміло, що на посаді основний "одиниці" виступає організм як цілісна система. Багато вчених, починаючи з Ч. Дарвіна, основний одиницею еволюції, динаміки живого визнають вид. З одного боку, у взаєминах різних виділених "одиниць" життя очевидно проглядається ступінчаста структура, ієрархія; з іншого — відносини різних "одиниць" нерідко складні, і суперечливі Так само актуальна проблема "одиниць" аналізу та на другий суміжною дисципліни — соціології.

На етапі становлення вітчизняної психології проблема "одиниць" мала вирішальне методологічне значення Нині проблема вибору масштабу, адекватного виміру психологічних феноменів розглядається провідними вченими Криму та у плані методичному Інакше кажучи, визнається, що вибір адекватних "одиниць аналізу" багато чому визначається цілями і предметом дослідження. Мабуть, може бути пов'язані між собою "одиниці" й особливо об'єктивного і суб'єктивного структурування суб'єктом простору діяльності

Загалом стан питання системних механізмів адаптації можна зводити до наступним положенням.

1. Адаптація є постійний процес активного узгодження людиною своїх індивідуальних особливостей (>индивидних, особистісних) з умовами довкілля (вимогами робочого місця, особливостями партнерів, соціальних груп, організаційної культури та ін.), забезпечують успішність його професійній роботи і повноцінну особистісну самореалізацію в усіх галузях життєдіяльності.

2. Адаптація людини до праці є сукупність психологічних механізмів, що виявляється в його професійної діяльності, задоволеності своєю працею, оптимальної психічної і фізіологічної "ціні", витраченої для досягнення результату. Вони повинні бути узгоджені з нормативами діяльності, груповими нормами, вимогами організаційної культури, взаємодій з партнерами, що з'являються як оптимальна професійна кар'єра. У цілому нині кар'єра повинна відбивати якість узгодження "зовнішніх" і "внутрішніх" умов життя суб'єкта, успішність його повноцінної самореалізації у різних галузях життєдіяльності.

3. Адаптація являє собою фазовий процес періодичних змін її форм, обумовлених динамікою сукупності біологічних, особистісних, професійних особливостей людину, як суб'єкта діяльності. Ці фази виявляється у періодичних змінах структуриПВК, в періодизації професійної кар'єри (службові переміщення, кризи та інших.), в періодах більшої і меншою ефективність його роботи як суб'єкта праці, в періодах більшого чи меншого соціального добробуту, у спільній динаміці життєвих криз і можливостей максимальної самореалізації — в стадіях підйому ("акме"), досягнення і збереження стабільності ("плато") і інерції (спаду).

Отже, можна назвати, принаймні, п'ять якісно які різняться один від друга рівнів у взаєминах людину, як суб'єкта роботи і організації (у системі "людина — організація") і більше більш-менш адекватних їм "одиниць" аналізу.

1. ">Человек-профессия" (робоче місце, трудовий посаду, підрозділ) — "професійно важливі якості" (>ПВК), "трудові функції", "індивідуальний стиль діяльності".

2. ">Человек-человек" (як суб'єкти спільної прикладної діяльності) — "професійно важливі якості", "трудові функції", "соціальні ролі", "стилі професійної діяльності".

3. "Людина - соціальна група" (професійні й міжособистісні відносини у трудовий колектив) — ">ПВК", "трудові функції", "соціальні ролі", "стилі професійної діяльності".

4. ">Человек-организация" (все вищезгадані процеси в додатковому контексті корпоративної культури) — "трудові функції", "соціальні ролі", "стилі професійної діяльності".

5. ">Человек-социум" (як сукупність політичних, соціально-економічних умов історичної епохи) — "соціальні ролі", "стилі життя".

Майже усі сторони відносин людей системі ">человек-организация", що входять до компетенцію психології праці та інших дисциплін, є різними за походженням, змісту і неординарним психологічним механізмам управління поведінкою і діяльністю людей. Вони розподіляються на певну ієрархію, можуть компенсуватися і заміщатися іншими. Наприклад, недолікиПВК окремого суб'єкта легко компенсуються перерозподілом трудових функцій групи. Серед опитаної — суб'єктивне сприйняттяПВК партнерів може бути більш значимим їх об'єктивної виразності. Феномен "індивідуальний стиль діяльності" та її початкові детермінанти у спільній праці "знімаються" закономірностями "стилів професійної діяльності". У феномен стилю (діяльності, керівництва, спілкування) особливо яскраво проявляється можлива варіативність взаємодії людей залежність від їх індивідуальності навіть у нормативно заданому діапазоні вмісту праці, від структурованості виробничих завдань і соціальних норм

2. Професійна придатність та шляхи адаптації людини до вимог професії

Залучення психології праці до вирішення практичних завдань викликано, зокрема, тим, що різні котрі мають різною мірою успіху опановують професією, з різною успішністю справляються відносини із своїми професійними завданнями. Розвитокпрофессиографии сприяло кращому розумінню об'єктивних і суб'єктивні причини цих явищ.

Аналіз змісту професійної роботи і "симетричних" їй професійно важливих якостей суб'єкта і ухвалення рішення доцільність її використання цьому робоче місце це не дискримінацією людини. Як зазначив До. М. Гуревич, "кожна людина здатна опанувати будь-який професією. Вся річ у тому, скільки цього знадобиться зусиль і часу" Отже, питання оволодіння професією має власну абсолютну (матеріально-фінансову) і відносну (>личностно-смисловую) ціну. Як довго тривати професійне навчання, поки що в суб'єкта не сформуються необхідні якості для успішного, високоефективного і найнадійнішого (безаварійного) виконання вимог праці? Час перебування людини у стадії учнівства має об'єктивну вартість — матеріальну (витрати за навчання, амортизація і "простий" устаткування й техніки, їх неповна зайнятості й суспільстві ін.) і суб'єктивну (самооцінка людиною своєї особистісної та фахової спроможності, "ідентичності" тощо.).

Вочевидь, що у інтересах окремої людини, організації та держави необхідно оптимально розподіляти людей по робочих місць у просторі професії. Успішне вирішення завдань професійного самовизначення — початкового і протягом всієї професійної кар'єри дозволяє максимально використовувати природні схильності людей до якогось типу професій, їх фаховий рівень і особистісний потенціал — у просторі життєдіяльності особистості, і навіть як "людські ресурси" організації та держави.

У виконанні вітчизняної психології "класичної" вважається позиція До. М. Гуревича, який виділив два типу фахову придатність — абсолютну і відносну У професіях першого типу (що з високої відповідальністю за прийняті рішення, стресовими ситуаціями тощо. п.) успішно проявляються лише особи без специфічних психофізіологічних обмежень (до яких належать, наприклад, що слабкість і інертність нервових процесів, емоційна нестійкість, слабке розподіл і перемикання уваги та інших.). До професій цього ставляться діяльність льотчика, оператора АЕС тощо. п. У професіях другого типу успіху -можуть домогтися котрі мають різними природними задатками завдяки ефективному навчання, адаптацію вимогам, і умовам робочого місця, розвитку та поглибленням взаємної компенсації психічних функцій.

Основними шляхами адаптації як активного пристосування людини до вимог праці однак фахівці вважають навчання і виховання, звикання, добір і формування індивідуального стилю діяльності У. А. Бодров у процесі формування фахову придатність виділяє ряд етапів:

трудове виховання і навчання;

професійна орієнтація;

професійний відбір;

професійна підготовка;

професійна адаптація;

професійна діяльність;

професійна атестація;

професійну реабілітацію

Професійне навчання і виховання є невід'ємними умовами оволодіння тим чи іншим виглядом діяльності. Якщо діяльність досить складна, то необхідний особливий етап пристосування суб'єкта до її специфічним вимогам.

Проте чи завжди отриманих знань й історичного досвіду достатньо надійного виконання працівником вимог діяльність у будь-яких умов, зокрема складних та екстремальних. І тут на вирішальній ролі може грати не досвід, не стаж роботи, а наявність або відсутність певних психологічних якостей. Найчастіше такими виступають емоційна стійкість, об'єм іпереклю-чаемость уваги тощо. п., т. е. якості, щоб забезпечити стабільність і надійність діяльності суб'єкта при різких змінах чинників зовнішньою і внутрішньою середовища. Професійний відбір претендентів, найбільш придатних для даної роботи, зазвичай використовується там, де є надлишок кандидатів, або існують високі вимоги до визначених психологічним особливостям людини (здатність протистояти діїстрессогенних чинників, оперативно приймати відповідальні рішення тощо. п.)

В багатьох випадках, коли діяльність досить складна, ефективним шляхом пристосування людини до її вимогам може бути формування індивідуального стилю діяльності. Під ним розуміютьиндивидуально-своеобразную систему психологічних коштів, які людина для найкращого узгодження своєї індивідуальності з об'єктивними вимогами виконуваної роботи Зовні індивідуальний стиль проявляється у своєрідності прийомів та способів роботи, в кращому темпі і режимі, на особливостях планування і прогнозування розвитку подій, у характері залучення інших та вторинного перерозподілу з-поміж них деяких трудових функцій тощо. буд.

Отже, у вирішенні питання фахову придатність можна назвати:

1) внутрішні умови:индивидние і особистісні особливості суб'єкта (задатки, здібності, мотиви, установки; професійна підготовленість та інших.);

2) зовнішні умови: професійно-технологічні та соціально-економічні, історичні, національно-культурні,корпоративно-культурние.

Їх взаємодія визначає найоптимальніші шляху професійної адаптації конкретних осіб. Зауважимо, проте, що та початкова логіка вирішення цього питання формувалася у професіях типу "людина-техніка", де саму систему пред'являла до жодного з своїх "компонентів" — людині, стабільні і досить жорсткі вимоги (композиція приладового щита, кількість приладів, мінімально протягом необхідного часу реагування тощо. п.), а адаптація розумілася як пристосування людини до "машині". Йде розвиток технології, засобів і способів гуманізації праці, його змістовного наповнення, адаптації конструкції і дизайну техніки до особливостей людини. Відповідно значним чином розширилися і буде розширюватися у майбутньому можливості успішного виконання людиною вимог праці завдяки компенсації частину його психічних функцій тими чи інші засобами праці.

3. Кризи професійного становлення

>Испитиваемие суб'єктом складності його професійного становлення узагальнено можна визначити поняттям "професійні деструкції". Серйозним випробуванням в людини є саме необхідність багаторічної праці за досить обмеженому репертуарі трудових функцій, соціальних ролей у первинному колективі, складних переплетеннях формальних і неформальних відносин із колегами, і керівниками, нерідко — необхідність "триматися" за дане робоче місце, за членство у певному організації. У сучасному Росії з мері наближення до пенсійного віку людина праці змушений займатися особистісним зростанням, якщо зацікавлений у зберіганні свого робочого місця. Ці дві сторони соціальної активності людини які завждисинергични.

Зрозуміло, що професійного становлення — це процес періодичних "підйомів", "плато" і "спусків", зміни стадій професіоналізації ідепрофессионализации, зміни структури професійно важливих якостей, мотивації праці, життєвих цінностей людини. Було наївно думати, що така процес здійснюється безболісно, тільки у своєму "позитивному векторі" розвитку, у єдиній всім динаміці, і є єдиним всім як суб'єктів праці. Науковий підхід до проблеми передбачає її розгляд у просторі, системі змінних, мають як "позитивний", і "негативний" полюси. Акцентування уваги психологів одному їх навряд чи можна вважати науковим, професійним підходом до проблеми.

Професійні деструкції — це поступово накопичені стійкі зміни структури та змісту діяльності, структури особистості суб'єкта. Вони негативно позначаються його продуктивності і задоволеності працею, функціональних і міжособистісних взаємодію з партнерами, і навіть розвиток особистості суб'єкта праці. Професійні деструкції пов'язані і з загальними чинниками життєдіяльності людини (віковими кризами тощо.), і зі специфічними детермінантами

Цікаві міркування і типологію життєвих криз пропонує Еге. Ф.Зеер. Він виділив такі типи криз

1) нормативні кризи: кризи психічного розвитку; кризи професійного становлення (вікові кризи);

2) ненормативні (необов'язкові) кризи: критичні (втрата працездатності, розлучення, безробіття, міграція, позбавлення волі);

3) невротичні кризи (перебудова свідомості, інстинкти, ірраціональні тенденції, т. е. внутрішні конфлікти — життєві кризи).

Дослідник також виділив основні чинники криз професійного становлення:

наднормативна активність як наслідок незадоволеності своїм становищем, своїм статусом, відносинами у колективі;

соціально-економічні умови життєдіяльності людини (скорочення робочих місць, ліквідація підприємства, переїзд);

вікові психофізіологічні зміни (погіршення здоров'я, зниження працездатності, синдром "емоційного вигоряння");

Ф вступ до посаду (і навіть що у конкурсах на заміщення вакансії, в атестаціях);

повнапоглощенность професійною діяльністю. Наприклад, "трудоголіки" характеризуються як стверджують фахівці, одержимі роботою як засобом досягнення успіху і визнання; фахівці, що інколи серйозно порушують професійну етику, стають конфліктними; фахівці, які нерідко виявляють жорстокість у відносинах;

зміни у життєдіяльності (переїзд, перерву у роботі, "службовий роман" та інших.).

Усі кризи часто супроводжуються нечітким усвідомленням недостатній рівень своєї компетентності та фахової безпорадності

Маючи ідеї Л. З. Виготського, Еге. Ф'.Зеер виділив такі фази криз професійного розвитку.

1.Предкритическая фаза: проблеми який завжди усвідомлюються, але виявляється у психологічному дискомфорті на роботі, в дратівливості, невдоволенні організацією, оплати праці, керівником.

2. Критична фаза: усвідомлена незадоволеність працівника призводить до виробленні варіантів зміни ситуації, шляхів розвитку подальшої професійне життя. Та заодно посилюється психічна напруженість, поглиблюються протиріччя, виникають конфлікти: а) мотиваційний, пов'язану із втратою інтересу до навчання, роботі, втратою перспектив професійного розвитку, дезінтеграцією професійних орієнтації й установок; б)когнитивно-деятельностний, детермінований незадоволеністю змістом потребують і способами здійснення діяльності; в) поведінковий, обумовлений незадоволеністю міжособистісними відносинами у первинному колективі,социально-профессиональним статусом та інших.

3.Посткритическая фаза: криза дозволяється тим чи іншим способом (конструктивно,профессионально-нейтрально, деструктивно)

А. До. Маркова виділяє основні тенденції розвитку фахових деструкції

Маркова АелітаКапитоновна — доктор психологічних наук, професор РАГС за Президента РФ, фахівець у галузіпсихологин професіоналізму.

1) відставання, уповільнення професійного розвитку проти віковими і соціальними нормами;

2) несформованість професійної діяльності (працівник хіба що "застряє" свого розвитку);

3) дезінтеграція професійного розвитку, розпад професійного свідомості людини та як наслідок — нереалістичні мети, хибні сенси праці, професійні конфлікти;

4) низька професійна мобільність, невміння пристосуватися до нових умов праці;

5) неузгодженість окремих ланок професійного розвитку (наприклад, мотивація до професійного праці є, але хто заважає відсутність цілісного професійного свідомості);

6) погіршення раніше наявних професійних даних, ослаблення професійно важливих якостей;

7) спотворення професійного розвитку, поява негативних рис, відхилення від соціальних і індивідуальних норм професійного розвитку, змінюють профіль особистості;

8) поява деформацій особистості (наприклад, емоційного виснаження і вигоряння, і навіть ущербної професійної позиції, особливо у професіях, приносять влада й знаменитість);

9) припинення професійного розвитку через професійних захворювань чи втрату працездатності.

У цілому нині професійні деформації (професійно небажані якості) порушують цілісність особистості, знижують її адаптивність, стійкість, негативно позначаються продуктивності діяльності. Узагальнюючи, можна сформулювати основні концептуальні положення вивчення проблеми

1) професійне розвиток — це паралельно перебіг передвиборних процесів придбань і матеріальних втрат;

2) професійні деструкції у найзагальнішому вигляді — це порушення вже засвоєних способів діяльності; зміни, пов'язані переходити до наступним стадіям професійного становлення; зміни, пов'язані із віком, фізичним і нервовим виснаженням;

3) подолання деструкції супроводжується психічної напруженістю, дискомфортом і кризовими явищами;

4) багаторічне виконання одному й тому ж праці породжує професійні деформації.

Будь-яка професійна діяльність на стадії освоєння, кому надалі при регулярному виконанні деформує особистість. Чимало якостей людини залишаються незатребуваними, розвиваються професійні акцентуації — надмірно виражені якості, негативносказивающиеся на роботи і поведінці фахівця. Вочевидь, що багаторічне виконання професійної діяльності має супроводжуватись і його удосконаленням. У цьому неминучі періоди стабілізації. На початкових стадіях вонинедолговременни, у майбутньому збільшуються. У, в крайніх випадках доречно казати про наступі професійної стагнації особистості. Особистість особливо уразлива до появи професійних деформацій в моменти криз свого професійного становлення.Непродуктивний вихід із них спотворює наступне професійне розвиток суб'єкта.

Еге. Ф.Зеер виділяє й захопити основні детермінанти професійних деструкції

1) об'єктивні, пов'язані з соціально-професійній середовищем (соціально-економічна ситуація, імідж і характеру професії,профессионально-пространственная середовище);

2) суб'єктивні, зумовлені особливостями особи і характером професійних взаємовідносин;

3) об'єктивно-суб'єктивні, породжувані системою та організацією професійного процесу, якістю управління, професіоналізмом керівників.

>Конкретними психологічними детермінантами є:

1) неусвідомлювані і усвідомлювані невдалі мотиви вибору (відповідні реальності або мають негативну спрямованість);

2) пусковим механізмом часто стають деструкції очікування стадії входження до самостійну професійну життя (перші невдачі спонукають шукати "кардинальні" методи роботи);

3) освіту стереотипів професійного поведінки (з одного боку, вони надають роботі стабільність, але з іншого — заважають адекватно діяти у нестандартних ситуаціях);

4) різні форми психологічних захистів (раціоналізація, заперечення, проекція, ідентифікація, відчуження);

5) емоційна напруженість, часто повторювані негативні емоційні стану (синдром "емоційного вигоряння");

6) на стадії професіоналізації (особливосоциономических професій) принаймні становлення індивідуального стилю діяльності знижується рівень професійної активності і виникають умови для стагнації професійного розвитку;

7) зниження рівня інтелектом та зростанням стажу роботи (часто викликано особливостями нормативної діяльності, коли багато інтелектуальний рівень залишаються незатребуваними);

8) індивідуальний "межа" розвитку працівника (залежить від першого рівня освіти, від психологічної насиченості праці; незадоволеності і професією);

9) акцентуації характеру;

10) старіння працівника (соціально-психологічне,нравственно-етическое, професійне старіння).

Відрізняються рівні професійних: деструкції

1.Общепрофессиональние деструкції, типові до працівників даної професії. Наприклад, для лікарів — синдром "жалісливої втоми" (емоційна індиферентність до страждань хворих); до працівників правоохоронних органів — синдром "асоціальному перцепції" (коли кожний сприймається як порушник); для керівників — синдром "вседозволеності" (порушення професійних і етичних норм, прагнення маніпулювати підлеглими).

2. Спеціальні професійні деструкції, що у процесі спеціалізації. Наприклад, у юридичних і правозахисних професіях: у слідчого — правова підозрілість; у оперативного працівника — актуальна агресивність; у адвоката — професійна спритність; у прокурора —обвинительность. У медичних професіях: у терапевтів — прагнення ставити "загрозливі діагнози"; у хірургів — цинізм; у медсестер — черствість і байдужість.

3.Профессионально-типологические деструкції, зумовлені накладенняминдивидуально-психологических особливостей особистості на психологічну структуру професійної діяльності, що призводять: до деформації спеціальності особистості (спотворення мотивів діяльності, перебудова ціннісної орієнтації, песимізм, скептичне ставлення до нововведень); до деформаціям, малорозвинутим з урахуванням будь-яких здібностей — організаторських, комунікативних, інтелектуальних та інших. (комплекс переваги, гіпертрофований рівень домагань, нарцисизм); до деформації, зумовленої рисами характеру (рольова експансія, властолюбство, "посадова інтервенція"^ домінантність, індиферентність). 4. Індивідуальні деформації, з'являються через такі особливостей характеру працівників, пов'язані з появоюсверхкачеств, чиакцентуаций (>сверхответственность,суперчестность, гіперактивність, трудовий фанатизм, професійний ентузіазм, нав'язлива педантичність —"професійний кретинізм")

Дослідник також звертає увагу до недостатню вивченість проблеми професійних деструкції психолога, припускаючи їх ймовірне схожість із прикладами професійних деструкції педагога

Агресія педагогічна — можливі причини: індивідуальні особливості, психологічназащита-проекция,фрустрационная нетолерантність, т. е. нетерпимість, викликана будь-якими, зокрема дрібними, відхиленнями від звичних правил поведінки.

Авторитарность — причини:защита-рационализация, завищеною самооцінкою, владність, схематизація типів учнів.

Демонстративность — причини:защита-идентификация, завищеною самооцінкою, егоцентризм.

Дидактичностъ: стереотипи мислення, мовні шаблони, професійна акцентуація.

Догматизм педагогічний: стереотипи мислення, вікова інтелектуальна інерційність.

Доминантность: неконгруентність емпатії, т. е неадекватність, невідповідність ситуації, нездатністьемпатировать, нетерпимість до недоліків учнів; акцентуації характеру.

Индифферентность педагогічна:защита-отчуждение, синдром "емоційного згоряння", генералізація особистого негативного педагогічного досвіду.

Консерватизм педагогічний:защита-рационализация, стереотипи діяльності, соціальні бар'єри, хронічна перевантаження педагогічної діяльністю.

Ролевой експансіонізм: стереотипи поведінки, тотальна заглибленість в педагогічну діяльність, самовідданий фахова праця, ригідність.

Соціальне лицемірство:защита-проекция,стереотипизация морального поведінки, вікова ідеалізація життєвого досвіду, соціальніекспектации, т. е. невдалий досвід адаптацію соціально-професійній ситуації.

Поведінковий трансфер:защита-проекцияемпатических тенденцій приєднання, т. е. прояв реакцій, властивих вихованцям, — використання висловів і манер поведінки.

Завершуючи аналіз проблеми, Еге. Ф.Зеер позначає й можливі шляхи професійної реабілітації:

1) підвищення соціально-психологічної компетентності іауто-комиетентности;

2) діагностика професійних деформацій й розробка індивідуальних стратегій подолання;

3) проходження тренінгів особистісного і професійного росту;

4) аналіз професійної біографії й розробка альтернативних сценаріїв подальшого особистісного і професійного росту;

5) профілактика професійної дезадаптації спеціаліста-початківця;

6) оволодіння прийомами саморегуляції емоційно-вольовий сфери, ісамокоррекции професійних деформацій;

7) систематичне на підвищення кваліфікації, періодично перехід нові кваліфікаційну категорію або посада

4. Проблема стилю роботи і структурування її простору

Соціальна організація діяльності як суспільно корисного праці вимагає розгляду їх індивідуальних стилів діяльності (ІСД) як стилів професійної діяльності (СПД)

т. е. стилів окремих суб'єктів, інтегрованих у спільній професійної діяльності, зі її основними характеристиками — спільністюоперационального складу,мотивационно-смисло-вого поля, міжособистісного простору. Інтеграція ІСД окремих суб'єктів у спільній діяльності також передбачає узгодженість і спряженість їх активності з усіма соціально-психологічними феноменами колективної праці

Отже, проблема стилю — це не стільки питання індивідуальної діяльності окремих осіб. Це питання найефективнішою інтеграції їх активності у спільної прикладної діяльності, питання оптимального узгодження індивідуальностей партнерів, оптимального та синергетичної узгодження особистісних і фахових потенціалів.

Такий підхід до проблемі стилю передбачає врахування найістотніших умов спільної професійної діяльності, соціально-групових процесів іиндивидуально-психологических особливостей суб'єктів, закономірностей становлення людину, як індивіда, суб'єкта, особистості, індивідуальності. Передусім це — вимога обліку специфіки діяльності різними робочих місць, її залежність від позиції службовця в службової ієрархії, особливостей його взаємодій зі співробітниками (самооцінок, оцінокПВК партнерів, спрацьованості, сумісності та інших.), особливостей життєвого шляху особистості.

Аналіз проблеми СПД суб'єктів по "зрізам" — диференційовано з різних ієрархічним позиціям почасти відбиває загальну динаміку СПД, позаяк у цілому суб'єкти згодом просуваються службовими східцями ("вертикальна кар'єра"), навіть якщо це розглядається лише як "горизонтальна кар'єра" (розвиток професіоналізму, підвищення авторитету як експерта та соціального статусу у колективі тощо. буд.). Інше важливе аспект динаміки СПД — аналіз стилю життя окремих осіб у тих їх життєдіяльності

Перший аспект динаміки СПД відбиває сукупність складних взаємодій індивідуальності суб'єкта, умов його на конкретному робочому місці й організації. Ці системи грунтовно розглядаються в наукових дисциплінах, як ергономіка, інженерна психологія, організаційна психологія, соціологія праці та ін. Другий момент передбачає аналіз проблеми стилю разом соціальних, психологічних і біологічних чинників розвитку людину, як особистості, як суб'єкта, як професіонала, грунтовно які розглядають у інших наукових дисциплінах — психології особистості, психології розвитку,акмеологии

Отже, в проблемі СПД явно виділяються два взаємопов'язаних аспекти, що є предметами дослідження різних наукових дисциплін. Вертикальна складова динаміки СПД визначає успішність адаптації суб'єкта до місцевих умов його предметної, праці (її ефективності, результативності, задоволеності результатами, енерговитратам їхньому виконання та інших.), і навіть сукупності соціально-психологічних феноменів спільної прикладної діяльності (соціально-групові ефекти, узгодження індивідуальностей партнерів, і ін.). Горизонтальна складова динаміки СПД передбачає вивчення якості інтеграції суб'єктом його біологічних, психологічних і соціальних, чинників свого життя (періодизація, кризи, самоактуалізація та інших.) і успішності становлення людини у ролі активного суб'єкта своєї життєдіяльності.

Проблема СПД передбачає вивчення людину, як активного суб'єкта у просторі безлічі різних за своїй - природі детермінант його розвитку, роботи і поведінки. Спочатку розглянемо різні прояви феномена "стиль".

На цей час в психології вивчені й описані різні види стилів (когнітивні, емоційні, діяльності, керівництва, спілкування, поведінки, життя,перцептивние, реактивні і ще). Розуміння проблеми стилю пов'язане з широкий спектр досліджень індивідуальності, особистості та її життєвого шляху, розробкою понять суб'єкта діяльності, спілкування, спільної прикладної діяльності. Серед різноманітних підходів, сформованих у 1940-1950 рр., можна виокремити декілька методологічно і методично найпослідовніших, викладених у капітальних працях і численних публікаціях.

Хронологічно першим напрямом вважатимуться стилі життя (поведінки, активності, саморегуляції). Поняття стилю в психологію введено на початку XX в. А.Адлером до пояснень створених індивідуальних чорт, особливостей поведінки, динаміки життєвих цілей людини, сприяютьмаскировке і компенсації індивідуальних дефектів (фізичних, психологічних, соціальних) та комплексу неповноцінності. Такий стиль формується стихійно як наслідок взаємодії індивідуальності чоловіки й умов його життя. А. Адлер ототожнював би поняття стиль життя, характер, особистість.

Розуміння стилю як особистісних диспозицій згодом уточнюється і диференціюється. Р.Олпорт виділяє у стилі індивідуальні розбіжності у експресії, в виразної манеру поведінки, що відбивають ставлення особистості до об'єктів і суб'єктам, і "інструментальні",операциональние за своєю природою риси особистості (засоби і способи поведінки), з допомогою які людина реалізує свої мотиви і цілі. Пізніше, вже зібрано понад чітко й послідовно, Р.Стагнер розмежовує ">перцептивние стилі" — схемиперцептивних актів, і "реактивні стилі" — типи соматичного висловлювання емоційних переживань людини.

Очевидна спонтанність становлення деяких стильових проявів свідчить про їх ймовірну генетичну детермінованість і зближує з сучасними концепціями темпераменту, що можна розглядати, як поведінковий стиль, що формується з урахуванням впливу оточення і що обумовлює щодо стійкі стратегії поведінки у певних класах ситуацій. Наприклад, У. М.Русалов в темперамент розрізняє структурний (>формально-динамический) і функціональний (>формально-программний) аспекти, розглядаючииндивидуально-биологические особливості людину, як підставу деяких уроджених поведінкових програм

Стиль життя, як глобальне психологічне явище широко обговорювалося у філософській, соціологічною, соціально-психологічної літературі. Концепція життєвого шляху особистості мала 1930-х рр. Ш.Бюлер, М.Вебером, Т. Верденом, П.Жане, У.Уорнером, З. Л. Рубінштейном та інших. Дослідники пов'язували стилі життя людей їх приналежністю до того що чи іншому класу, соціальному прошарку, зі своїмивовлеченностью у той або ту діяльність. Вони формували люди певну манеру вдягатися, спілкуватися, способи проведення дозвілля тощо. п.

У виконанні вітчизняної психології можна назвати три різних підходи до цієї проблеми:

1) концептуальний — вивчення стилю з урахуванням більш загальних філософських, соціологічних і психологічних категорій;

2) інтегральний, у якому поняття стилю життя (і близькі до нього за змістом феномени — поведінка, активність, відносини, саморегуляція) визначається з урахуванням синтезу більш елементарних і вивчених компонентів, інтегруючи їх у новий якісний освіту;

3) емпіричний — дослідження і опис різних моделей, варіантів, стратегій поведінки, відносин, які можна оцінені як більше окремі прояви стилю життя у будь-якій певній сфері, наприклад, у спілкуванні.

У цілому нині стилі життя можна з'ясувати, як "психологічні механізми соціальної життєдіяльності"; як "з'єднання індивідуальності з умовами життя", "неповторність життя, організації"; комунікативні стилі — як "стійкі індивідуально своєрідні прийоми і знаходять способи передачі й отримання у процесі спілкування".

Другою важливою напрямом вважатимуться стилі керівництва та лідерства, послідовне вивчення яких почалося 1939 р. роботою До. Левіна (цей напрям вони часто й грунтовно обговорюється у навчальних посібниках по організаційної психології, психології управління, психології менеджменту та інших.).

Третій напрям когнітивні стилі (КС) (інакше — когнітивні контролі) — зароджується в підході NewLook на початку 1950-х рр., коли об'єктом дослідження психологів стають саме індивідуальні розбіжності у протіканняперцептивних і когнітивних процесів. Представники когнітивного напряминеофрейдизма вивчали структурні освіти психіки людини,опосредующие внутрішні (мотиваційні) і його зовнішні впливу. У працях ">Ми-ненгерской групи" когнітивні стилі (>сглаживание/подчеркивание відмінностей, діапазон еквівалентності,ригидность/гибкость пізнавального контролю,узость/широта сканування, толерантність нереальному досвіду,импульсивность/рефлексивность) розуміються як індивідуальні форми пізнавальних процесів, які забезпечують їхню адекватність і спрямованість узгодження потреб індивіда та середовища. Іншою важливою підставоюкогнитивностилевих досліджень виступають роботи Р.Уиткина,обогатившегогештальтистские ставлення до полі, і польовому поведінці вивченням індивідуальних відмінностей (>полезависимость/полезнезависимость).Когнитивние стилі, відбивають зв'язку у різних психологічних проявах (сприйнятті, пам'яті, мисленні, поведінці, діяльності, спілкуванні), визначаються як "сталі й постійні індивідуальні розбіжності у когнітивної організації", ">предпочитаемий спосіб когнітивного аналізу та структурування свого оточення", "профіль розумових здібностей", "системаконтитивних механізмів,опосредствующих наміри особи ітребовання об'єктивної ситуації", "проміжне ланка чи проекцію особистості на пізнавальну сферу".

Індивідуальні стилі діяльності — четверте напрям, розроблене вітчизняними психологами Є. А.Климовим, У. З.Мерлиним, Є. П.Ильиним, Б. А.Вяткиним, М. Р.Щукиним, Л. Я.Дорфманом та інших. [34, 62, 64, 72, 92, 123, 127]. Цей напрям своєї відрізняється від закордонних ">деятельностним", а чи не "особистісним" підходом до визначення стилю. Його вихідними теоретичними положеннями стали ідеї Л. З. Виготського, А. М. Леонтьєва, П. Я. Гальперіна, З. Л. Рубінштейна, Б. М. Теплова, У. З.Мерлина про соціальний зумовленості розвитку психіки, соціальної рівнозначності різних біологічних задатків,операциональной структурі здібностей і можливості їхнього взаємної компенсації.

Є. А. Климов, першим почав дослідження цієї проблеми, розглядав ІСД як стійку систему способів (діяльності); чи широкому значенні слова — як ">индивидуально-своеобразную систему психологічних коштів, яких свідомо чи стихійно вдається чоловік у цілях найкращого врівноважування своєї... індивідуальності з предметними, зовнішніми умовами діяльності" У серії його дослідженьдиагносцировались окремі психофізіологічні особливості людини.

">Предтеча" цієї наукової концепції У. З. Мерлін виділяв рівні у формуванні ІСД:

1) формування ">симптомокомплексов", характеризуючих окремі властивості особистості;

2) зміна інтенсивності і частоти прояви індивідуальних властивостей людини з розвитком;

3) виникнення нових перетинів поміж індивідуальними властивостями — формування інтегральної індивідуальності

>Сделавший значний внесок у цій галузі Є. П. Ільїн1 наполягав, що від початку ІСД формується під впливом не окремих властивостей людини, а цілісного "типологічногосимптомокомплекса" — уроджених комбінацій властивостей вищої нервової діяльності

Поняття "індивідуального стилю діяльності" утворюється перетином понять "суб'єкт" і "діяльність"; поняття

Ільїн Євгене Павловичу — доктор психологічних наук, професор. Фахівець у сфері з психології та психофізіології професійної діяльності.

">метаиндивидуальность" включає поняття "інтегральна індивідуальність" і "контактна соціальна група", чи "соціальне оточення" Отже, докладний аналіз незмінно виявляє в об'єктах психології нові риси, аспекти, інтегральні ефекти, породжувані взаємодією раніше вивчених явищ. Подібний рух "від абстрактного до конкретного" використовуємо і ми. Для описи концепції СПД крім категорії "суб'єкт" і "діяльність" нами залучається та ширше поняття "середовище" (під якої маються на увазі її фізичні умови, професійна діяльність й її суб'єкти, їх взаємодії і породжувані соціально-психологічні ефекти).

Понад те, активна специфічна організація — структурування діяльності суб'єктів — не обмежується освітою певнихсимптомокомплексов їх психологічних особливостей і "інтегральної індивідуальності" загалом, як і систем прийомів та способів діяльності.— стилів. У просторі спільної прикладної діяльності з'являється явна нерівномірність і навіть антагонізм розподілу її "одиниць" — діянь П.Лазаренка та операцій, і навіть нерівномірність розподілу активності самих суб'єктів.

Компоненти діяльності розподіляються у просторі діяльності, створюючи у різних його частинах малюнок — "сніжинки". У серії досліджень виявлено кілька закономірностей:

1) стійкість комбінацій компонентів ("кристаликів", кореляційних "плеяд", підструктур);

2) їх стійке розташування у різних частинах простору діяльності;

3) комбінації компонентів характеризуються синергетикою одних також антагонізмом інших, сталістю їх позитивних і негативнихинтеркорреляций (щось, наче консонанси і дисонанси відносин звуків різною висоти);

4) перехід суб'єктів решти режимам діяльності, решти стилю може бути, але — поетапно, опосередковано внутрішніми відносинами підструктур — кореляційних "плеяд" (щось, наче закони звернення акордів музичного ладу).

Разом дає підстави описувати особливості організації компонентів простору діяльності, використовуючи поняття структурованість і дискретність

Ми передусім розглядаємо стилі як психологічні системи окремого суб'єкта (його когнітивний, емоційний, поведінковий, індивідуальний стилі діяльності), включені в спільну професійну діяльність багатьох суб'єктів. Приміром, представниксоциономических професій розглядається не як суб'єкт — носій певного індивідуального стилю діяльності, але, як активні учасники більш загальних соціально-психологічних "одиниць". За такої розумінні проблеми частина з колишніх поглядів на стилі кардинально змінюються.

Спільна трудова діяльність, як специфічне простір життєвої активності людей, має загальну на її суб'єктівоперациональную структуру (що дано визначенням за сутністю спільної прикладної діяльності) і загальнумотивационно-смисловую структуру. У цьому до загального фонду значеннєвих утворень, що формується у спільній діяльності, виступає її регулятором і можна розглядати критерієм її спільності. Третьої найважливішої характеристикою спільної прикладної діяльності може бути спільністьинтерперсонального простору її взаємодіючих суб'єктів. Підинтерперсональним простором (соціально-психологічним, простором діяльності) мається на увазі власне соціально-психологічний аспект організації: розподіл її функцій, ролей суб'єктів, на представленні одного суб'єкта й інші, їх взаємні впливу і "ціннісні вклади", їхні стосункисотрудничества-конкуренции, робочі суб'єктивні позиції ("психологічні ніші") тощо. п.Характеристикой цього простору є його структурованість — своєрідна організація та "розподіл" його "частин" між взаємодіючими суб'єктами

Отже, у сенсі стиль як стиль житті є постійне, досить стійке, універсальне, "наскрізне", цілісне специфічне психічне освіту, у тому числі свідомі та несвідомі механізми пасивної і необхідність активної, перетворюючої адаптації людини до середовища, яке охоплює дедалі сфери його життєдіяльності. Стиль своєрідно проявляється у залежність від організацій внутрішнього середовища ("інтегральна індивідуальність") і до зовнішньої (організація компонентів діяльності, взаємодія суб'єктів, умов праці та ін.), припускає можливість розвитку окремих стилів та йоговзаимопереходов. Стиль забезпечує інтеграцію психіки людини, його взаємодій із зовнішнього середовищем

Стиль суб'єкта є одночасно причиною і його психічного розвитку.

Аналіз проблеми стилю дає можливість окреслити його загальну ієрархічну структурно-функціональну організацію: суб'єктивно зручні умови діяльності (>СУУД) — структура — тип організації діяльності (>ТОД). Адаптація суб'єкта до діяльності починається з обліку її неспецифічних чинників (режим роботи,предпочитаемие партнери та іншіСУУД) вже другого щаблі йде оволодіння її предметними, "технічними" діями (структурою), а найбільш тонка й повне зрівноважування, узгодження індивідуальності і зовнішніх вимог відбувається цього разу третьої щаблі,ТОД. Проте предметом окремих досліджень стилю суб'єкта зазвичай стають лише характеристики однієї з трьох ієрархічних рівнів (наприклад, "стиль прийняття рішень", "стиль спілкування" тощо. п.), що визначає обмеженість пояснення даного феномена.

>Сходную класифікацію стилів ми матимемо, узявши в основі характеристики людини У. А.Ганзеном індивід - суб'єкт - особистість - індивідуальність. Отже, в вихідному різноманітті можна розрізняти чотири основних групи стилів.

1. ">Адаптации" (організації психічної діяльність у певній сфері лише її вияви — когнітивної, емоційної, моторної, аліментарної) — локальні системи узгодження індивідуальності зі специфічними зовнішніми умовами. До них віднести когнітивні стилі, емоційні, стилі дії (моторики). Ця група стилів відбиває особливості адаптації людини до середовища, прояву його індивідуальності, організації його моторної, емоційної і когнітивної сфер.

2. "Діяльності" (будуються з урахуванням об'єктивного будівлі середовища) — системи поєднання індивідуальності з трудовими, професійними, технологічними системами. До них належать традиційно студійовані "індивідуальні стилі діяльності". Ця група стилів характеризує, як людина входить упрофессионально-трудовие і технологічних систем.

3. ">Взаимодействия" — системи поєднання індивідуальності суб'єкта з соціальними структурами, процесами, інші суб'єкти. Ці стилі характеризують особливості співучасті, взаємодії людини коїться з іншими в соціальних ісоциотехнических системах (стилі керівництва, школи тощо. п.).

4. "Відносини" — системи поєднання індивідуальності соціуму, сукупністю умов життя (маються на увазі стилі життя, поведінки). Вони відображають особливості сприйняття людиною світу, використання продуктів йогодеятельности/творчества, особистісні сенси, цінності й ін.

Проблема стилів має розглядатись у єдності всіх стильових проявів — когнітивних, емоційних,психомоторних, індивідуального стилю діяльності, поведінки, стилю життя жінок у цілому, т. е. як стильовий цикл. За такого підходу стають очевиднішими як чинники специфічної детермінації стилю, і його специфічних проявів в індивідуальної приватизації та спільної прикладної діяльності, що полегшує завдання корекції стилів суб'єктів й рішучого узгодження їх індивідуальностей в організаційних структурах.

Стиль життя можна як психологічну систему, що забезпечує зустріч людини із собою (як індивідом, суб'єктом, особистістю, індивідуальністю), як оптимальне узгодження індивідуальності людини з умовами середовища (вимогами навчальної чи професійної діяльності; індивідуальністю партнерів, і багато іншого), як психологічну систему активної індивідуальної адаптації людини до середовища у низці різних стильових проявів

>СЖ > СП > СПД > КС (ЕС, ПМС).

Стосунки між різними стилями можна сформулювати формулою:

>СЖf,s,t [(КС, ЕС, ПМС), СПД, СП|,

де КС — когнітивний стиль, ЕС — емоційний, ПМС — психомоторний, СПД — індивідуальний стиль діяльності, СП іСЖ — стилі поведінки й стилі життя,s — умови середовища,t — час,f — функція.

Мабуть, СП — як можливе й необхідне робоче поняття, а й реальна психологічне явище. Ми досить чіткі критерії розведення двох близьких понять — стилю поведінки й стилю життя.

1.СЖ — сукупність всіх життєвих процесів ("мислю, відчуваю, чиню" — М. М. Бахтін); СП — домінування одного ("чиню").

2.СЖ — сукупність всіх часів буття людини (минуле — справжнє — майбутнє); СП — лише нинішнє час ("тут і тепер").

3.СЖ — сукупність різних можливих альтернатив; СП — одна, реалізована чи реалізована у цьому часу й просторі.

4.СЖ — сукупність всіх можливих відносин людини зі світом ("світ людині й чоловік у світі"); СП — одна локальна, ситуаційна актуальна самореалізація (чигенерализованная, стереотипна), обумовлена конкретними умовами взаємодії суб'єкта з середовищем (">валентностью" компонентів "поля" по До. Левіну). 5.СЖ — передбачаєсамодетерминированность,надситуативную активність; СП скоріш реактивність (як "інтегральної індивідуальності" на конкретні умови середовища).

Сутність різницю між СП іСЖ побічно відбивається особливістю використання даних понять різними вченими. Так було в контексті теорії "поля" (як структурованому просторі життєдіяльності суб'єкта, у якому "тут і тепер" діє сукупність психологічно значимих йому векторів сил) До. Левін використовує поняття "стиль поведінки". СП розуміється їм, як відбиток, як наслідок, як функція актуальних валентностей чинників середовища, представлених суб'єкту, а точніше — лише чинників, найбільш психологічно значимих саме з нього на цій ситуації. Її зміни в зовнішньому чи внутрішньому плані, зміна "валентності" її складових від початку змінюють і поведінку суб'єкта. Поведінка суб'єкта визначається швидко поточної динамікою "поля".

Припсиходинампческом підході вепигенетической теорії Еге. Еріксона [152] поняття "стиль життя" використовується для аналізу життєдіяльності людини у різні періоди життя за варіації соціальних умов, сформованих і цих соціальних ролей, т. е. як природний "рух" людини її біологічному і соціальному розвитку через різні "поля". Інакше кажучи, тут розглядаються стабільніші складові, виступаючі майже як інваріантів життя.

У цілому нині поняття СП на психологічній літературі частіше використовують із відображення фактів доконаного чисвершающегося в життєдіяльності суб'єкта, поняттяСЖ — відбиття різноманіття потенційні можливості чоловіки й необоротності вже доконаного. У руслі ідеї стильового циклу СП може бути однією з актів буття суб'єкта, аСЖ — процесом інтеграції всьому ланцюжку минулих, нинішніх і майбутніх подій.

На закінчення вкотре звернемо увагу на якісну особливість феномена "стиль", яка відрізняє його з інших психологічних утворень. Стиль — не "риса", не "тип", не "характеристика". Стиль є динамічна психологічна система активної адаптації суб'єкта до місцевих умов середовища. Як її зовнішніх умов можуть виступати особливості праці суб'єкта,

корпоративної культури організації, вимоги вищого керівництва, міжособистісні стосунки у колективі, як і методики навчання дітей і підготовки, реалізовані конкретним викладачем. Одне слово, усе, що то, можливо об'єктивнопли суб'єктивно значимими чинниками для життєдіяльності даної людини, має, по До. Левіну, певну "валентність".

Мабуть, різні стилі є результат інтегрування більш приватних стилів за принципом вкладених систем.Метасистемой їм виступає стиль життя, як "доля", як "життєвий шлях" особистості.

5. Рівні психологічної підтримки суб'єкта праці

Питання рівнів взаємодії системі ">субъект-субъект" (">учитель-ученик", ">тренер-спортсмен", ">инструктор-курсант", "лікар-пацієнт", ">психолог-клиент") — одне з найскладніших у сприйнятті сучасних гуманітарних науках. Він одна із центральних для педагогічної психології,акмеологии,адрогогнки. У сучасному психології він безпосередньо з методологічними принципами науки, з об'єктивної ситуацією de facto: потужне вплив положень гуманістичної психології, активне використаннягерменевтического методу, добре розроблених технік психотерапії (>гештальт-терапия, НЛП,роджерианский підхід, розуміє психологія Ф. Є. Василюка та інших.), зміна статусу психології, розширення сфери її використання

У практичному плані багато визначається професіоналізмом, етичними позиціями і активним арсеналом самого психолога, М. З.Пряжников такі концептуальні рівні допомоги фахівця в царині професійному і особистісному самовизначенні.

1.Адаптационно-производственний (>адаптационно-технологический). Головна мета — допомогти людині вписатись у згаданий виробничий структуру підвищення її ефективності. У цьому часто інтереси самої людини перебувають у другому плані (хоча враховуються його здібності й інших психологічних характеристики).

232 Глава 8. Адаптація людини до професійної діяльності

2.Социально-адаптационний. Мета — допомогти людині побудувати привабливий спосіб життя (домогтися життєвий успіх) з допомогою вдалого вибору професії, чи місця роботи. Інтереси людини враховуються більшою мірою, але шляху до успіху можуть і неадекватними (зокрема, в етичному сенсі). У цьому можуть залишатися невирішеними проблеми значеннєвий сфери особистості.

3.Ценностно-смисловой. Мета — допомогти людині віднайти зміст у професійному і особистісному самовизначенні (професійне самовизначення неминуче у контексті життєвого і особистісного самовизначення). Саме враховуються найважливіші,жизнеопределяющие устремління людини, тому саме такий з повне право вважатимуться особистісно орієнтованим

Зрозуміло, що реалізація завдань третього рівня пов'язані з об'єктивними труднощами (неготовність клієнта приймати відповідальність за обставини свого життя, розглядати свої проблеми на складному —ценностно-нравственном і сенсовому рівні; готовність і можливість психолога вирішувати складні проблеми професійного самовизначення людини у масштабі його життєдіяльності; несхожість позицій, інтересів і запитів "клієнта", "замовника", наприклад керівника організації, у якому працює психолог).

Отже, питання професійного і морального самовизначення, готовність узяти позицію активного суб'єкта своєї життєдіяльності причетні як решти особам ("клієнтам" тощо.) — це передусім актуальні питання самого психолога протягом усього його професійній кар'єри.

Список використовуваної літератури

·Пряжников М. З,Пряжникова Є. Ю. Психологія праці та людської гідності:Уч. сел. М, 2001.

·Толочек У. А. Стилі професійної діяльності. М., 2000.

·Томочек У. А. Організаційна психологія і стиліпрофессионачьной діяльності державних службовців. М., 2002.