Берлінський криза

Зміст

Введення

Глава I Берлінський криза 1948 - 1949 рр..

Глава II Берлінський криза 1953 рр..

Глава III Берлінський криза 1958 - 1961 рр..

Висновок

Список використаної літератури

Введення

Характерною рисою кризових ситуацій у Східній Німеччині (пізніше - НДР) було те, що вони зароджувалися і в основному проходили в Берліні - центрі Європи, де як б сходилися інтереси західних держав і СРСР. Переможний травень 1945 відходив у минуле, а разом з ним - відносне взаєморозуміння і терпимість вчорашніх союзників. Хоча і ті травневі дні, ознаменували собою закінчення саму кровопролитну в історії людства війни, думати про гірше не хотілося нікому. У відповідності до Декларації про поразку Німеччини, підписаної в Берліні 5 червня 1945 р., верховну владу в країні тимчасово взяли на себе уряду СРСР, США, Великобританії і Франції. Німеччина була розділена на чотири окупаційні зони. У кожній з них верховна влада належала головнокомандувачу відповідними окупаційними військами. Питання, затрагивавшие Німеччину в цілому, був покликаний вирішувати Контрольна Рада (КС) в складі чотирьох головнокомандуючих. Для управління в своїй зоні окупації радянський уряд в червні 1945 р. створило спеціальний орган - Радянську військову адміністрацію в Німеччині (свага). Тертя між колишніми союзниками по антигітлерівській коаліції стали наростати не по днях, а по годинах. Перші серйозні протиріччя між ними були викликані підтримкою англійцями і американцями уряду наступника Гітлера грос-адмірала Деніца. У Кремлі це сприйняли як явний намір Заходу дистанціюватися від Москви в післявоєнному устрої Німеччини. Особливу активність при цьому розвинули англійці. Однак авантюра зі ставкою на уряд Деніца закінчилася

провалом. 23 травня 1945 р. практично всі члени цього уряду були арештовані самими ж союзниками і після ретельного обшуку доставлені у в'язницю Бад-Монца. Незважаючи на свою поразку, Німеччина продовжувала залишатися надзвичайно важливою величиною в геополітичній розстановці сил. Кожна з держав-переможниць, прагнучи змінити баланс сил в Європі і світі на свою користь, робила ставку на переможену країну і, як наслідок, прагнула забезпечити собі у відповідній зоні окупації максимальну політичну підтримку. Взаємна підозрілість в відносинах сторін настійно вимагала досягнення угоди про долю Німеччини. У результаті важкої, безкомпромісної війни у ​​обох народів накопичилася взаємна ненависть, а тільки що закінчилися в Берліні бої носили виключно жорстокий характер. Все це не могло не відбиватися на стані відносин між окупаційною владою і місцевим німецьким населенням, одно як і на відносинах між колишніми союзниками.

Об'єктом дослідження є берлінські кризи. Предметом ж дослідження виступає така дія, як берлінський криза 1948-1949 рр.., 1953гг, 1958-1961гг. Метою даною роботою виступає спроба вивчити дану тему з теоретичної точки зору, виявити практичні проблеми.

Для досягнення зазначеної мети поставлені наступні завдання :

1. описати берлінський криза 1948-1949 рр.., виявити основні проблеми;

2.детально розкрити берлінський криза 1953 р, описати хід подій;

3. охарактеризувати берлінський криза 1958-1961 рр..,

В курсовій роботі були використані наступні методи: логічний, статистичний, історичний.

Курсова робота складається з і вступу, трьох розділів, висновку, списку використаної літератури.

Глава I . Берлінський криза 1948 - 1949 рр..

Вже в початку 1947 р. стало очевидно, що політичний діалог союзників про шляхи розвитку Німеччини остаточно зайшов у глухий кут. В ході Московської сесії РМЗС, що проходила в березні-квітні 1947 р., радянська делегація відновила вимоги по організації поставок поточної продукції в рахунок репарацій. Її опоненти наполягали на припинення репараційних вилучень і надання німцям можливості відновити економічну систему.

Дискусія не привела до якогось конкретного результату. Со-рвалася і спроба проведення наради представників усіх німецьких земель, присвяченого виробленню єдиної стратегії відновлювальних заходів. Наступна Лондонська сесія РМЗС, що відбулася в листопаді-грудні 1947 р., завершилася також безрезультатно, навіть без узгодження місця і часу наступної зустрічі.

Крім жорсткої позиції СРСР у виплаті репарацій, загострення німецького питання було пов'язано зі зміною зовнішньополітичного курсу США. Прийняття В«доктрини Трумена В»і початок відкритої конфронтації двохВ« наддержав В»в першу чергу відбилося на долях європейських країн. США почали розглядати Європу в контексті блокової стратегії. Одним з перших кроків на цьому шляху стала розробка програми В«відновлення і розвитку ЄвропиВ» (план Маршалла). Прийнятий у червні 1947 р. і розглянутий на Паризькій конференції в липні 1947 м., цей план був затверджений в якості закону США в квітні 1948 р. Спочатку ні Німеччина в цілому, ні її західні зони не розглядалися в якості учасника програми економічної допомоги. Ситуація змінилася в 1948 г.В січні 1948 р. на нараді міністрів бізона було прийнято рішення про проведення комплексу заходів з підготовки економічної реформи в цих землях. Створювалися верховний суд і центральний банк, розширювалися функції Економічної ради і центральних управлінь; об'єднаних в директорат. Був, досягнутий компроміс, з французьким урядом. Після передачі під французьке управління Саарской області в заставу репараційних виплат Франція погодилася на приєднання своєї окупаційної зони до англо-американської. У лютому 1948 р. була утворена Тризония. Саар же знаходився під контролем Франції до повернення до складу ФРН в 1957 р. за підсумками референдуму 1955 р. У лютому-червні 1948 р. відбулося два раунду Лондонській конференції по німецькому питання, на якій вперше не було радянської делегації, але зате брали участь представники Бельгії, Голландії і Люксембурга. Конференція прийняла рішення про скликання Установчих зборів для вироблення конституції нового німецького держави. У той же період американська адміністрація ухвалила рішення про поширення плану Маршалла на західні окупаційні зони Німеччини. В угоді з цього приводу обмовлялося, що відродження економіки Західної Німеччина є частиною плану європейського розвитку на принципах індивідуальної свободи, вільних установ, побудові В«здорових економічних умов, міцних міжнародних зв'язків, забезпечення фінансової стабільності. Забезпечувалися умови контролю американських спеціальних органів над ходом економічної реформи, зняття митних обмежень німецького ринку, продовження політики демонополізації. За перший рік реалізації плану Маршалла Західна Німеччина отримала від США 2,422 млрд. дол (майже стільки ж, скільки Великобританія й Франція разом узяті, і майже в три з половиною рази більше, ніж Італія). Але оскільки частина німецької продукції відразу почала надходити в США в рахунок погашення боргу, то в підсумку на частку Німеччини припала не сама велика частина американської допомоги - в цілому близько 10% (6,7 млрд. марок).

Ключовою проблемою для розгортання економічної реформи в Німеччині було створення В«Твердих грошейВ», ліквідація згубних наслідків гіперінфляції. [1] В Економічній раді ще з 1947 р. тривала активна дискусія прихильників створення централізованого планового господарства і монетаристів. Група експертів під керівництвом Людвіга Ерхарда підготувала проект фінансової реформи, покликаної позбутися величезної маси знецінених грошей. Сам Ерхард вважав, що проведення такої реформи слід поєднувати із заходами по активному стимулюванню виробництва і захист найбільш уразливих груп споживачів, рядом додаткових заходів щодо стабілізації споживчого ринку та активізації споживчої і виробничої мотивації. Початкові пропозиції американської адміністрації з проведення реформи ...у всіх чотирьох зонах окупації до 1948 р. виявилися нереалістичні, і передбачувані заходи готувалися лише в межах тризонними.

Грошова реформа в західних зонах почалася 20 червня 1948 м. Офіційне співвідношення обміну було встановлено в пропорції 10 рейхсмарокза одну,
нову німецьку марку (крім того, кожна людина могла обміняти 40 марок
за курсом 1:1). Отримати на руки можна було спочатку лише 5% обмінюваної
суми. Після перевірки законності доходів податковими властями видавалося ще 20%, потім - 10%. Решта 65% ліквідовувалися. Остаточна квота обміну склала 100 рейх-з марок за 6,5 німецьких марок. Пенсії,
заробітна плата, допомоги перераховувались у співвідношенні 1:1. Всі старі
державні зобов'язання анулювалися. Таким чином, величезна
грошова маса ліквідувалася. Поява В«твердих грошей В»знищило
В«Чорний ринокВ» і підірвало систему бартерних угод.

Через два дні після початку реформи був введений в дію пакет законодавчих актів, скасовувати централізоване планування і звільняли ціноутворення. Але одночасно був збережений обмежувальний контроль над цінами на транспортні та поштові послуги, основні продукти харчування, житло. Регулярно публікувалися каталоги так званих В«Доречних цінВ», що враховують реальні витрати виробництва та В«Розумну при-бувальщинаВ». Була прийнята спеціальна програма В«Кожній людиніВ» для забезпечення населення за зниженими цінами вузькою номенклатурою найнеобхідніших товарів. Ерхард продовжував наполягати і на збереженні політики по припиненню крайніх форм монополізму, розвитку системи В«Державного підприємництваВ» (Прямої участі держави у виробництві товарів і послуг суспільного значення, в розвитку транспортної, енергетичної, інформаційної інфраструктури).

Подібний економічний механізм розглядався Ерхардом як В«соціальне ринкової господарствоВ», яке відповідає в рівній мірі інтересам суспільства і особистості. [2]

Успішна економічна реформа 1948 супроводжувалася загостренням політичної ситуації в Німеччині. Незважаючи на наявність відомостей про підготовці обміну грошових купюр в західних зонах (західні губернатори офіційно сповістили радянську сторону про майбутню реформу тільки за два дні до її проведення, але оперативні дані дозволяли простежити весь хід підготовки) свага не вжила жодних заходів, попереджуючих появу в Східній Німеччини маси знецінених старих марок, здатної підірвати споживчий ринок. Правда, закрита ще з 30 червня 1946 Міжзональний межа створювала певну перешкоду, але винятком залишався Берлін, розділений на чотири сектори. 24 червня радянські війська блокували Західний Берлін, перервавши всі повідомлення з західними зонами. Ця акція носила більшою мірою політичний характер. Саме 24 червня в радянській зоні була здійснена власна реформа, в ході якої на старі марки були наклеєні особливі купони. Економічна небезпека припливу грошової маси з Заходу була, таким чином, в Значною мірою знята. Блокада ж Західного Берліна була засобом тиску на західні держави з метою змусити їх до поступок на переговорах. Підсумок акції виявився зворотним.

Для порятунку населення Західного Берліна США організували "повітряний міст. В Протягом наступних 324 днів з інтервалом у кілька хвилин транспортні літаки приземлялися на посадкову смугу аеродрому Темпельхоф. Щодня в місто доставлялося 13 тис. тонн продовольства, що в три рази перевищувала рівень поставок за місяців. В якості відповідний захід західні держави ввели ембарго на постачання товарів в радянську зону. Після складних переговорів 30 серпня 1948 була досягнута чотиристороння домовленість про вилучення західної марки з Берліна. Але реалізація її затягнулася з технічних причин, а по мірі оформлення західнонімецької державності виявилася неможливою.

У розпал берлінської кризи з 15 по 22 липня 1948 р. у Рюдесхайм відбулася нарада міністрів-президентів західних земель, в ході якого берлінський обер-бургомістр Ернст Рейтер закликав до якнайшвидшого створення західнонімецької держави-В«ядраВ» з включенням в нього Західного Берліна. Учасники наради підтвердили рішення про скликання Установчих зборів до 1 вересня 1948 р. Але потім терміни В«Установчі збориВ» і В«конституціяВ» були зняті щоб уникнути дискусій про сепаратіз-ме. З представників земельних ландтагів було сформовано Парламентська рада, що отримав повноваження по розробці Основного закону західнонімецького держави як тимчасової конституції, покликаної діяти до остаточного вирішення питання про возз'єднання Німеччині.

У квітні 1949 р. Парламентському раді був переданий розроблений трьома державами В«Окупаційний статутВ», закріплює контроль США, Великобританії і Франції над зовнішньою політикою Західної Німеччини, її зовнішньою торгівлею та зарубіжними активами, системою безпеки, а також конституційний контроль. 8 травня 1949 Парламентський рада прийняла Основний закон Федеративної Республіки Німеччини, схвалений військовими губернаторами 12 травня (по збігу в той же день набрала чинності міжсоюзницькій угоду про припинення В«блокадиВ» Берліна і західної В«контрблокадиВ»). Урочистий акт оприлюднення Основного закони 23 травня став днем ​​освіти ФРН. Перетворення інституту військових губернаторів в інститут Верховних комісарів західних держав у Німеччині 20 червня закріпило надання Західній Німеччини обмеженого суверенітету.

Одночасно відбувалося і становлення східнонімецького держави. Ще в 1947 р. в радянській зоні почав функціонувати Німецький народний конгрес (ННК). В ході його першого засідання в грудні 1947 р. було поставлено завдання щодо розгортанню широкого народного руху за єдину Німеччину. Другий ННК в березні 1948 р. висунув ініціативу проведення референдуму у всіх німецьких землях з приводу прийняття закону про єдність Німеччини. Але одночасно був утворений Німецький народна рада, що отримав повноваження по підготовці проекту конституції східнонімецького держави. Такий проект був підготовлений представниками СЄПН і прийнятий на засіданні Німецького народного ради 19 березня 1949 Третій ННК, що відбувся 29 - 30 травня 1949 р., затвердив конституцію Німецької Демократичної Республіки і проголосив провідною політичною силою міжпартійний Національний фронт демократичної Німеччини. 7 жовтня 1949, коли була утворена тимчасова Народна палата, став офіційним днем ​​утворення НДР. Розкол Німеччини завершився. Остання Паризька сесія РМЗС, що працювала в травні-червні 1949 р., не запобігла цей процес. Німецький питання перетворився в одну з найбільш складних міжнародних проблем післявоєнній історії.

Глава II Берлінський криза 1953 рр..

Відразу після смерті І. Сталіна в березні 1953 р. соціально-економічні негаразди дали себе знати майже у всіх країнах народної демократії. Однак з особливою силою вони заявили про себе в НДР. Тут політичний режим на чолі з В. Ульбріхтом з чисто німецькою педантичністю і цілеспрямованістю був націлений на В«форсуванняВ» темпів будівництва соціалізму і недопущення яких би то не було В«відхиленьВ» від цього шляху.

Прийняті в квітні 1950 м. закони вимагали від німецьких робітників зміцнення дисципліни, різкого підвищення продуктивності праці. Природно, ставлення широких мас населення до таких законів було неоднозначним. Проте вже 28 травня 1953 Рада міністрів НДР знову зажадав підвищення робочих норм на виробництві, обгрунтувавши це явно невдало, у стандартному В«радянськомуВ» стилі, не враховуються специфіки умов Німеччини того часу. В урядовому комюніке з пафосом зазначалося: В«Уряд Німецької Демократичної Республіки вітає ініціативу робітників з підвищення норм виробітку. Воно дякує всіх працівників, які підвищили свої норми за їх велике патріотичне справу. Одночасно воно відповідає на побажання робочих з перегляду і підвищенню норм В». План економічного розвитку країни, прийнятий під впливом радянської боку, передбачав прискорений розвиток важкої промисловості, що, природно, відб...ивалося на роботі галузей, які випускали споживчі товари. Населенню НДР було важко зрозуміти це, особливо коли багато речей повсякденного попиту можна було отримати тільки по картках. Вже в травні 1953 р. в Східній Німеччині почалися прояви масового невдоволення. Але спочатку інформація про невдоволення німецьких робітників була в Москві проігнорована: робітничий клас Німеччини, мовляв, в будь-якому випадку жив краще радянського і. як наслідок, просто не міг бути незадоволений політичним режимом. Така споконвічна установка призвела до того, що до подій 17 червня 1953 керівництво Радянського Союзу виявилося просто непідготовленим. В цілому інформованість Кремля про настроях німецьких робітників залишала бажати кращого. Вибух обурення, спровокований підвищенням цін на мармелад, в перший момент викликав подив. Не тільки в Москві, але і в радянських представництвах у Берліні не підозрювали або ігнорували те, що мармелад становить, мало не основну частина сніданку німецького робітника. Багато в чому саме В«мармеладний бунтВ» і з'явився початком кризи 1953 27 травня 1953 міністр закордонних справ СРСР В. Молотов, курирував ситуацію в НДР, виніс питання про становище в Німеччині на засідання Президії Ради Міністрів СРСР.

Для

За словами керівника Зокрема, цій країні. Сталіна. Це було викликано Нью-Йорку. обстановку. Але було вже пізно. до межі. Однак До них страйк. уряду. до межі. Загальна В частинами. У зв'язку з різким

столиці. Особисто чином. вогнепальні поранення. План Безпосередньо

населення. Необхідно, щоб положення. до 4 годин.йор Дібровіч був змушений запросити у пошукового командування танк, і направив його на подвір'я друкарні. Лише після цього друкарі приступили до роботи. Незважаючи на введення надзвичайного стану, в місті подекуди лунали постріли. Це були напади на радянських вартових і патрульних, але масового характеру вони не носили. Багато шуму наробило незрозуміле викрадення і вивезення в Західний Берлін голови ХДС (ГДР) Отто Нушка. Чимало пересудів було з приводу пожежі у великому універмазі на кордоні з Західним Берліном. У Карлхорсті тривогу викликав інцидент з особливо непримиренними маніфестантами, заарештованими в центрі Берліна. Близько 20-25 людина демонстрантів були доставлені в військове містечко на вантажівці під конвоєм радянських автоматників. При вивантаженні затриманих один з німців вирвав у розгубленого солдата автомат і приготувався перестріляти всіх, хто опинився поруч з вантажівкою. На щастя, стояв поруч радянський офіцер ударом у потилицю збив німця з ніг і обеззброїв його. Всіх заарештованих, за вказівкою генерал-полковника Семенова, привели до нього в кабінет. Він залишився з ними наодинці, не рахуючи перекладача, і після довгої бесіди оголосив, що вони вільні. Генерал відпустив усіх затриманих, кожному, потиснувши руку. Звістка про берлінських подіях поширилося по всій НДР. У багатьох містах стихійно виникали страйки і демонстрації. Інтенсивність народного повстання в різних містах була неоднаковою. Поряд зі страйками та демонстраціями в багатьох населених пунктах відбулися справжні заколоти, і навіть спроби - частиною успішні - звільнення ув'язнених. У багатьох місцях для насильницького придушення виступів використовувалися радянські військові частини і підрозділи. Страйки пройшли в загальній складності в 304 населених пунктах. У центрах повстань страйкували, щонайменше, ПО великих підприємств, на яких працювали 267 тисяч робітників. Великими демонстраціями були охоплені 72 населених пункти. При цьому радянські війська залучалися для В«наведення порядкуВ» в 121 населеному пункті. Центрами демонстрацій, крім Берліна, стали, перш за все, Середньонімецький промислова область з містами Биттерфельд, Галле, Лейпціг і Мерзебург і Магдебурзький регіон, в меншій мірі - області Йена-Гера, Бранденбург і Герліц.

В цілому по країні, згідно з повідомленням міністра державної безпеки НДР, загинули 19 демонстрантів і 2 людини, які не брали участь у подіях, а також 4 співробітника поліції і держбезпеки. Поранені були 1236 демонстрантів, 61 перехожий і 191 співробітник східнонімецьких сил безпеки. Крім офіційних даних, є відомості про більш ніж 267 убитих серед повсталих і 116 убитих серед сил безпеки і функціонерів режиму. У кінцевому рахунку, східнонімецького уряд, відставки якого вимагав і демонстранти, після подій 17 червня лише зміцнилося. Тим міністрам, які співчутливо поставилися до вимог мітингувальників, довелося залишити свої посади. Безстороннє свідоцтво про атмосферу, що панувала в партійній верхівці, залишив відомий письменник і драматург Б. Брехт, обласканий, східнонімецькі влади. Після смерті письменника в 1956 р. в його творчому спадщині було знайдено вірш Рішення В»: Після повстання 17 червня секретар Спілки письменників наказав роздавати на Сталіналлее листівки, в яких можна було прочитати, що народ втратив довіру уряду, і що повернути його він може тільки подвоєною роботою. Не було б хіба простіше уряду розпустити народ і вибрати новий? До 1 липня 1953 обстановка в НДР в цілому нормалізувалася. У Берліні було скасовано воєнний стан. З'єднання і частини ГСОВГ покинули вулиці й площі населених пунктів, прибули до місця постійної дислокації і приступили до бойової планової навчанні.

Відразу ж після подій 1953 р. при активній допомозі Радянського Союзу стала створюватися Національна Народна Армія (ННА) НДР. У 1954 р. окупаційна функції радянських військ в Німеччини були скасовані. ГСОВГ стала називатися Групою радянських військ в Німеччині (ГРВН). Правовою основою її перебування на території Східної Німеччини були Договір про відносини між НДР і СРСР від 20 вересня 1955 і Угода по тимчасовому перебуванню радянських військ на території НДР, підписане 12 березня 1957 і діяло до об'єднання Німеччини. У 1957 р. охорона державного кордону НДР була повністю передана німецьким прикордонним військам.

Глава III Берлінський криза 1958 - 1961 рр..

Підвищення статусу НДР в відносинах з СРСР супроводжувалося посиленням позицій Ульбріхта в східнонімецькому керівництві. Використовуючи побоювання Хрущова з приводу можливості виникнення нової кризи у В«соціалістичному таборіВ», як це було в Польщі та Угорщині восени 1956 р., Ульбріхт зміг не допустити розширення десталінізації в дусі рішень ХХ з'їзду КПРС і розправився з опозицією всередині керівництва СЄПН. [6] Опозиціонери, ідеологічним лідером яких був філософ В. Харіх, були в кінця 1956 р. заарештовані і засуджені у 1957 р. на тривалі терміни ув'язнення як члени В«Антидержавної групиВ». Посилаючись на польський варіант В«національного соціалізму В», Харіх пропонувавВ« третій шлях В»для всієї Німеччини:В« В возз'єднаній Німеччині тільки СДПН в союзі з справжніми соціалістичними силами в СЄПН зможе досягти соціалізму. Ця нова соціалістична партія німецького робочого класу, створена з об'єднання СДПН з реформованим СЄПН, яка видалила б сталіністів зі своїх лав. Для Німеччини ми відхиляємо виняткове вимога комуністичної партії керувати будівництвом соціалізму В».

Таким чином, пропонуючи спершу об'єднати Німеччину, а потім будувати в ній соціалізм, опозиціонери фактично відкидали курс Ульбріхта на досягнення східнонімецької ідентичності. Ульбріхт бачив інше рішення німецької проблеми. 27 липня 1957 уряд НДР оприлюднило план В«Шлях німецької нації до забезпечення миру і возз'єднання Німеччини В». В якості першого кроку передбачалося створення конфедерації ФРН і НДР на основі міжнародного договору, освіта на паритетних засадах загальногерманського ради з представників парламентів обох держав, вихід з НАТО і ОВД, виведення всіх іноземних військ. Об'єднання розглядалося як виключно національна справа німецького народу. План конфедерації дозволяв забезпечити збереження східнонімецької ідентичності в рамках німецької конфедерації. Для повного успіху задуму Ульбріхт вимагалося міжнародне визнання НДР. Він пов'язував... реалізацію своїх планів з жорсткістю політики СРСР в німецькому питанні. На думку більшості сучасних дослідників, вплив Ульбріхта на радянську політику в німецькому питанні істотно зросло в період між смертю Сталіна (1953 р.) і зведенням Берлінської стіни (1961 р.) і було під багатьох моментах значним в період другого Берлінського кризи. СРСР зажадав в ультимативній формі від західних держав протягом 6 місяців надати статус В«вільного і демілітаризовану містаВ» для Західного Берліна. У разі незгоди Заходу Хрущов обіцяв діяти в односторонньому порядку. Так почався другий Берлінський криза. Крім зовнішньополітичних мотивів, найважливішою причиною прагнення радянського керівництва забезпечити термінове рішення проблеми Західного Берліна було різке погіршення економічної ситуації в НДР, викликане поверненням Ульбріхта до ідеї В«будівництва соціалізму В». На V партійному з'їзді партії в липні 1958 р. Ульбріхт висунув тезу, що народне господарство НДР повинно розвиватися так, щоб дохід на душу досяг і перевершив дохід на душу населення Західної Німеччини. Цього можна було домогтися, форсувавши перехід до соціалізму. Формула В«наздогнати і перегнати ФРНВ» не тільки підкреслювала В«прогресивнийВ» характер східнонімецької ідентичності, але й брала в розрахунок установки Хрущова, на цей раз, В«наздогнати і перегнати Америку В». У міру посилення політики В«будівництва соціалізмуВ» лавиноподібно зростала кількість перебіжчиків з НДР у ФРН. Втеча майже завжди здійснювалася через Берлін: на електричці або метро, ​​на велосипеді або пішки можна було просто і безпечно проникнути зі східної частини міста в західний сектор. Перетин ж добре охороняється Міжзональний кордону між НДР і ФРН було пов'язане з високим ризиком. Для жителів НДР Західний Берлін був В«вітриною Заходу В», яка знижувала ефективність антизахідної пропаганди, оскільки програм радіо і телебачення, які транслювали Західноберлінському станції, приймалися на більшій частині НДР. Західний Берлін був також форпостом численних західних спецслужб.

У цих умовах партійним і державним керівництвом Німецької Демократичної Республіки все більш опановувало почуття, що НДР загрожує швидкий економічний крах. Його можна було запобігти, на думку керівництва НДР, встановивши жорсткий контроль над комунікаціями між двома секторами Берліна. Ульбріхт хотів використовувати радянський ультиматум, щоб не тільки вирішити берлінську проблему, але і домогтися міжнародного визнання НДР. 5 грудня 1958 він сказав радянському послу М. Г. Первухін, що В«поточний момент є поворотним пунктом в проблемі визнання НДР В». За допомогою укладення сепаратного мирного договору з СРСР формально підтверджувалося б існування східнонімецької ідентичності.

Впевненість Ульбріхта в Незабаром досягненні цієї мети проявлялася в символічних акціях. У жовтні 1959 м. НДР зробила знаковий крок у визначенні своєї ідентичності. Чорно-червоно-золотий державний прапор, який протягом 10 років не відрізнявся від прапора ФРН, був доповнений емблемою: молот і циркуль в обрамленні вінка колосків.

Аналізуючи розвиток Берлінського кризи, багато дослідників приходять до висновку, що Ульбріхт провокував його загострення. Х. Харрісон звертає увагу на те, що заява Ульбріхта на прес-конференції 15 червня 1961 про те, що керівництво НДР не планує встановити стіну між східним і західним секторами Берліна, викликало паніку в НДР і підштовхнуло Хрущова погодитися на висунутий в березні 1961 Ульбріхтом план встановлення бар'єру з колючого дроту навколо Західного Берліна. В остаточному підсумку, Берлінський криза призвела до зведення 13 серпня 1961 стіни (за згодою СРСР і інших країн ОВД) між східним і західним секторами Берліна, а також навколо Західного Берліна, по всій довжині забезпеченою сторожовими вежами з озброєними вартовими, які отримали наказ стріляти в кожного, хто спробує перебратися через неї. [7] Відтепер Берлінська стіна стала символічним втіленням німецького розколу. Як зауважує Б.В. Петелин, обидва німецьких держави продовжили шлях до придбання повного суверенітету і власної національної ідентифікації. Остаточно оформлений розкол Німеччини зробив глибокий вплив на національну самосвідомість німців, як на заході, так і на сході Німеччини. Багатьом німцям будівництво стіни уявлялося розплатою за В«німецьку провинуВ», яку необхідно просто прийняти. Ця позиція виявлялася все сильніше серед інтелектуалів Західної Німеччини. У НДР ж була широко поширена думка, що у ФРН занадто швидко порвали з В«третім рейхомВ» і відновили зв'язки з В«Веймарской демократієюВ». Так, зазначає німецький історик Х.-Й. Фішбек, з розділеного відношення до спільної історії виникало розділене ставлення до відтепер також розділеної історії. Встановлення Берлінської стіни, було, мабуть, найважливішою спробою подолати кризу не стільки загальнонімецької, скільки східнонімецької ідентичності: були жорстко встановлені кордони між двома Німеччинами. Берлінська стіна встановлювала необхідні просторові рамки східнонімецької ідентичності, проводячи розмежування між західною і східною частинами німецької нації. Тому Ульбріхт оцінив 13 серпня 1961 як В«другий день народження НДРВ». Зведення стіни не зупинило спроб Ульбріхта домогтися від Хрущова укладення сепаратного мирного договору. Він вважав спорудження стіни В«першою частиною завдання підготовки мирного договоруВ». В В«Самовпевнено-директивному тоніВ» 71 він продовжував вимагати від Хрущова, щоб радянська сторона форсувала заходи щодо підготовці мирного договору. Відмова від укладення договору привів би, на думку Ульбріхта, до зриву плану економічного розвитку НДР у 1962 р. Зрештою, подібний шантаж спровокував негативну реакцію з боку радянського керівництва. У травні 1962 р. Ульбріхт заявив радянському послу Первухін, що він не несе ніякої відповідальності за можливі ускладнення навколо стіни. Його заява викликала, на думку В.М. Зубок, В«міні-кризаВ» в радянсько-східнонімецьких відносинах. Ульбріхт був попереджений, що будь-які дії щодо Західного Берліна повинні узгоджуватися з радянською стороною. Ульбріхт пояснив цей інцидент в листі Хрущову тим, що посол перекрутив його слова і дезінформував Хрущова. Ульбріхт, вказує німецький історик М. Лемке, продовжував курс на конфронтацію в німецькому питанні, вважаючи цим домогтися прискорення процесу отримання суверенітету. У червні 1962 р. Хрущов на зустрічі з партійно-урядовою делегацією Чехословаччини публічно продемонстрував зростаюче роздратування поведінкою Ульбріхта: В«... товариш Ульбріхт, наприклад, заявив: "Так, може бути, я не повинен будувати соціалізм в НДР? "[8] Товариш Ульбріхт ставить питання так, як ніби робить нам якусь милість тим, що будує соціалізм. Постійно вимагав, наприклад, швидкого підписання мирного договору з НДР. При цьому ми всі знаємо, що вже досягли того, чого хотіли досягти укладанням договору. Проте підписання договору могло призвести до економічній блокаді, насамперед НДР. Тоді б товариш Ульбріхт першого прийшов і зажадав у нас золота. Він завжди приходить і вимагає від нас допомоги. Але це навряд чи піде так далі В». Це цитата, як не можна краще, передає стан відносин між лідерами НДР і СРСР під час і після Берлінського кризи.

СРСР не став укладати сепаратний мирний договір з НДР, на чому наполягав Ульбріхт, щоб не зв'язувати собі руки в німецькому питанні. Москва обмежилася підписанням договору про дружбу, взаємодопомогу і співпрацю між СРСР і НДР в червні 1964 Договір гарантував В«недоторканність кордонів НДРВ» і передбачав В«Існування двох суверенних німецьких державВ», приділяючи, однак, основне увагу питанням економічного співробітництва. Це, звичайно, було слабким розрадою для Ульбріхта, і він намагався домогтися його в ідеологічній сфері, уточнюючи визначення східнонімецької ідентичності.

Через рік СЄПН повторила вимогу в своїй програмі, прийнятій на VI з'їзді в січні 1963 р. НДР була, як проголошувалося в програмі, В«у всіх сферах політики... та суспільної життя національної і соціальної альтернативою пануючому в Західній Німеччини імперіалізму. Її історична місія полягає в тому, щоб за допомогою широкого здійснення соціалізму в першому робітничо-селянському державі створити міцну основу для того, щоб у всій Німеччині робітничий клас прийняв керівництво, монополістична буржуазія була позбавлена ​​влади, і національний питання було вирішене в дусі миру і суспільного прогресу В». Якби ця перемога була досягнута, то одночасно було б вирішено і національне питання, і подолана криза ідентичності. Так еволюція в сфері ідеології - від ідеї нейтральної єдиної Німеччини до концепції В«двох НімеччинВ», що належать до двох протиборчим таборам - відбила еволюція відносин НДР і СРСР. В цієї еволюції, з нашої точки зору, значна роль належала особистим відносинам лідерів - Ульбріхта зі Сталіним, а потім з Хрущовим. Тому в закінчення ми розглянемо їх вплив на радянсько-східнонімецькі відносини в 1949-1964 рр..

На відміну від Сталіна, Хрущов намагався ставитися до Ульбріхт як важливого партнера. Він цілковито підтримував Ульбріхта, маючи з ним прямі довірчі контакти. А.М. Філіт зазначає, що між Хрущовим і Ульбріхтом склалися самі довірчі стосунки ще з часів Сталінградської битви, ніж лідер НДР часто користувався. У дні Берлінського кризи він, як пише Х. Харрісон, буквально В«КомандувавВ» Хрущовим, що створило ситуацію, коли В«хвіст крутить собакоюВ». Дивовижне перетворення Ульбріхта з маріонетки Москви в В«хвіст собакиВ», В.М. Зубок намагається пояснити двома обставинами. В-перших, тим, що постійне прагненням Ульбріхта продовжувати В«будівництво соціалізмуВ» в Східній Німеччини викликало симпатії Хрущова. По-друге, - вмілої експлуатацією боязні Хрущова В«втратитиВ» НДР. Хрущов ж відчував особливу близькість до першого німецькій державі В«робітників і селянВ», тому що вважав, що його існування оплачено ценою мільйонів радянських життів у війні з нацистами. Ця емоційна близькість, порівнянна тільки з відносинами між Хрущовим і Кастро, можливо, пояснює, чому Ульбріхт міг неодноразово обманювати Хрущова своїми пропагандистськими кампаніями оформлення В«вітрини соціалізмуВ». Але, розширивши ігровий простір для Ульбріхта, Хрущов був змушений терпіти односторонні дії НДР. До кінця свого правління Хрущов серйозно побоювався, що Ульбріхт стає дуже самостійним. Хрущов пояснював поведінку лідера НДР посиланням на старезний вік Ульбріхта: В«Я знаю це занадто добре на прикладі Сталіна. У зв'язку з величезною владою, яку має товариш Але історія рр.. Ці

Висновок

Він Москви. В

Список використаної літератури

1. Весь

2. В«Історія А.А.Радугина.

3. Історія Язикова

4. Історія М.В. Пономарьов.

5. А.А.

6. Новітня Курс лекцій за ред. проф.

7. Орлов А.С. Підручник. - М. - 544с.

8. Від Ю.І. М.: Политиздат.

9. Гуманітарний вид.

10. Гуманітарний вид.

11. центр

12. М.П.

13. В.М. держ. техн. ун-т ім. І.І. - 228с.

14. Країни А.С.

15.

16. Ю.А. - 352с.

[1]

[2] М.В. Пономарьов.

[3] М.В. Пономарьов.

[4] А.С.

[5] А.С.

[6] Гуманітарний вид.

[7] изд. А.А.