Міністерство освіти і науки РФ
Російський Державний Педагогічний Університет ім. А. І. Герцена факультет музики
Кафедра музичного виховання і освіти
І.Г. Песталоцці - реформатор початкового навчання
Курсова робота з дисципліни "Історія і теорія художньої освіти"
Студентки IV курсу д/о Баштовий Марії
Науковий керівник:
Кандидат педагогічних наук,
Доцент Гребенюк Є. В.
Санкт- Петербург 2010
Зміст
Введення
1. Введення в педагогіку вільного виховання
1.1 Риси, характерні для вільного виховання в цілому
2. Життя та педагогічна діяльність Г.Песталоцці
2.1 Основні положення педагогічної теорії Г.Песталоцці
2.2 Основа дидактики Г.Песталоцці. Теорія елементарної освіти
2.3 Створення приватних методик початкового навчання
Глава 3. Значення педагогічних ідей Г.Песталоцці
3.1 Актуальність педагогічної творчості Г.Песталоцці в наші дні
3.2 Зібрання творів Г.Песталоцці
Висновок
Список літератури
Введення
В даний час в Росії соціальна педагогіка як теорія і практика інтенсивно розвивається. Процес розвитку соціальної педагогіки диктує необхідність та важливість вивчення її історії, яке набуває особливого значення в процесі підготовки фахівців у цій галузі, так як сприяє формуванню загальної та професійної культури майбутніх соціальних педагогів. Становлення і розвиток зарубіжної соціальної педагогіки дозволило накопичити значний потенціал у цій галузі знань. У цьому зв'язку для розвитку вітчизняної соціальної педагогіки велике значення має дослідження закордонного досвіду з метою осмислення та адаптації його найбільш перспективних напрямків в російських умовах, а також аналіз тих проблем і труднощів, які виникали в процесі розвитку цієї галузі наукових знань і практичної діяльності за кордоном. Слід зазначити, що важливим напрямком сучасного наукового дослідження є вивчення спадщини класиків світової соціальної педагогіки. Одним з основоположників соціальної педагогіки як науки і практики є знаменитий швейцарський педагог Йоганн Генріх Песталоцці (1746-1827 рр..). У своїй практичній діяльності він виступив організатором дитячих установ для безпритульних і бездоглядних дітей і підлітків, а також дітей, батьки яких належали до найбідніших верств населення. У цих виховних установах швейцарський педагог застосував на практиці власну систему соціально-педагогічної діяльності, спрямовану на реабілітацію вихованців та їх інтеграцію в суспільне життя. І.Г. Песталоцці став одним з перших педагогів, хто звернув увагу на необхідність організації спеціальної підготовки вихователів закладів для дітей-сиріт, дітей, які залишилися без піклування батьків, дітей з нижчих класів суспільства. Понад двадцять років швейцарський педагог на практиці здійснював підготовку таких вихователів. В сучасної Росії однією з нагальних проблем є дитяча безпритульність і бездоглядність. У цьому зв'язку, дослідження соціально-педагогічної спадщини І.Г. Песталоцці, який розкриває сутність, зміст і особливості підготовки вихователів дитячих установ, набуває особливої вЂ‹вЂ‹актуальності.
Об'єкт: Реформи початкового навчання Й. Г. Песталоцці.
Предмет: Вільне та розвиваюче навчання як основоположна частина освіти в педагогіці Г.Песталоцці.
Мета роботи: Скласти уявлення, а також виявити особливості педагогічної системи Г.Песталоцці.
Завдання:
В· Висвітлити історичний розвиток педагогіки вільного виховання.
В· Пояснити основні педагогічні ідеї Г.Песталоцці.
В· Висвітлити проблему актуальності творчості Г.Песталоцці в наші дні.
Методи:
В· Аналіз літератури
В· Синтез
В· Порівняння
Структура роботи:
В· Введення
В· Дві глави
В· Висновок
1. Введення в педагогіку вільного виховання
Вільне виховання нерозривно пов'язане з тієї гуманістичної педагогічної традицією, корені якої йдуть в античну епоху. Мислителі Стародавньої Греції (V-IV вв. до н.е.) розглядали виховання і освіту як найважливіші способи підготовки індивіда до життя, гідного людини, як ефективні засоби, допомагають йому сформувати власну думку і знайти свій життєвий шлях.
Майже за два з половиною тисячоліття до виникнення вільного виховання як педагогічного спрямування, Сократ (бл. 470-399 рр.. до н.е.) геніально передбачив поставлені їм найважливіші проблеми. По-перше, розглядаючи людину як істота суспільна, він розумів особистість виходячи з її внутрішнього світу, взявши її у відношенні до себе самої. У центр педагогічної діяльності Сократ поставив питання про роль освіти в гармонізації відносин людини, що прагне до досягнення особистого щастя, і суспільства, націленого до справедливості. Шлях до досягнення цієї гармонії він бачив у вдосконаленні людини, яка реалізує свою "добру природу". По-друге, головна педагогічна задача, на думку Сократа, полягає не в підготовці людини до конкретних видів діяльності, спрямованої на особисте і суспільне благо, а в його моральному розвитку, у формуванні основ доброчесної поведінки. При цьому величезне значення він надавав способу життя вчителя (як наприклад для наслідування) і стилю його взаємин з учнями. По-третє, сам педагогічний процес Сократ розглядав з точки зору організації самопізнання учня, допомоги йому в самостійному духовному (насамперед інтелектуальному і моральному) зусиллі, пробудженні закладених в ньому від народження активності і творчого початку.
В V-IV ст. до н.е. на тлі господарського підйому і розквіту полісного самоврядування в давньогрецьких містах-державах бурхливо розвивалася духовне життя. Зарождавшаяся установка на постійне вдосконалення розумопоглинаючому світу орієнтувала людей на перетворюючу діяльність, сприяла пробудженню активності вільної особистості.
Становлення гуманістичної педагогічної традиції, яка зародилася в Древній Греції, продовжилося в елліністичну епоху (кінець IV - середина I в. до н.е.), коли грецька культура в результаті завоювань Олександра Македонського (334-323 рр.. до н.е.) поширилася на величезних просторах від Сицилії до Індії. Філософ Панецій Родоський (180-110 рр.. до н.е.), відстоюючи принцип "жити відповідно до природи", інтерпретував природу як індивідуальне, як ті задатки, які дані людині від народження. "Жити згідно з природою" - значить жити згідно власної індивідуальності. Підготувати до цього людини - головна задача виховання.
Приблизно в цей же час римський політичний діяч, оратор і письменник Цицерон (106-43 рр.. до н.е.) ввів стосовно до утворення людини поняття "гуманізм", яке, розвиваючись і збагачуючись, стало одним з ключових для західної культури і педагогіки. Для Цицерона гуманізм - це ідеал освіти, спосіб мислення, гідний людського життя.
З початку I тис. н.е. на Заході починає поширюватися християнство, що стало в середні століття домінантою духовного розвитку. Проголошуючи в якості одного з основних догматів віри ідею створення світу з нічого, християнство стверджувало динамічне сприйняття людини, в становленні якого педагогічному впливу відводилася виняткова по своїй значимості роль. Сама християнська антропологія прямо співвідносила людини з Богом, за образом і подобою якого він був створений. Це мало далекосяжні наслідки, як для педагогіки, так і для культури в цілому. "Відтепер, - пишуть сучасні автори, - людина розглядався як центр і вища мета світобудови ".
Античні і середньовічні гуманістичні тенденції в розвитку педагогічної традиції Заходу отримали якісно нове звучання в епоху Відродження, в умовах істотної зміни всіх сторін суспільного життя, зародження ранн...
