1. Розробка теорії колективу у працях вітчизняних педагогів
З перших років створення радянської школи однією з центральних її завдань було створення самодіяльного згуртованого колективу школярів. В В«Основних принципах єдиної трудової школиВ» підкреслювалося, що В«в вихованні найпрекраснішою завданням є створення шкільного колективу, спаяного радісним і міцним товариством ... В». Необхідність розвитку колективізму в учнів в умовах цілеспрямованої навчально-виховної роботи широко пропагували А.В.Луначарский, Н.К.Крупская, А.С.Макаренко, С.Т.Шацкий та інші видатні педагоги і громадські діячі.
Основною метою виховання, вважав А.В.Луначарский, повинно бути всебічний розвиток такої особистості, яка вміє жити в гармонії з іншими, яка вміє содружествовать, яка пов'язана з іншими співчуттям і думкою соціально. В«Ми хочемо, - писав він, - виховати людину, яка була б колективістів нашого часу, жив би суспільним життям набагато більше, ніж особистими інтересами В». У той же час він відзначав, що тільки на основі колективу можуть бути розвинені найбільш повно особливості людської особистості. Виховуючи індивідуальність на базі колективізму, необхідно забезпечити єдність особистого і суспільної спрямованості, вважав А. В. Луначарський. [1]
Н.К.Крупская дала всебічне обгрунтування переваг колективного виховання дітей і підлітків. У своїх численних статтях і виступах вона розкрила теоретичні основи і показала конкретні шляхи формування дитячого колективу. Н. К. Крупської розглядала колектив як середовище розвитку дитини і надавала великого значення організаційному єдності дітей в умовах колективної діяльності. Ретельну теоретичну опрацювання в її працях отримали багато проблем, що мають велике практичне значення. До них насамперед належать такі, як активна позиція дитини у встановленні колективістських відносин; зв'язок дитячого колективу з широкою соціальною середовищем; самоврядування в дитячому колективі і методичні основи в його організації та ін Теорія колективного виховання отримала практичне втілення в досвіді перших шкіл-комун. Однією з таких шкіл в складі. Першою дослідної станції з народної освіти керував С. Т. Шацький. Він на практиці довів можливість організації шкільного колективу і підтвердив дієвість первинного шкільного колективу як ефективної форми організації вихованців, що відкриває широкі перспективи для всебічного розвитку особистості кожної дитини. Досвід перших шкіл-комун справив великий вплив на становлення коллективистической системи виховання в масштабах всієї країни. У сучасній педагогічній літературі він розглядається як експеримент, набагато який випередив у той час практику виховання.
Особливо вагомий внесок у розробку теорії і практики колективу вніс А.С.Макаренко. Він довів, що В«ніякої метод не може бути виведений з уявлення про пару: вчитель + учень, а може бути виведений з загального уявлення про організацій школи і колективу В». [2] Він першим глибоко обгрунтував струнку концепцію виховного колективу, пронизану гуманістичними ідеями. Педагогічні принципи, покладені ним в основу організації дитячого колективу, забезпечували чітку систему обов'язків і прав, що визначають соціальну позицію кожного члена колективу. Система перспективних ліній, принцип паралельної дії, відносини відповідальної залежності, принцип гласності та інші були спрямовані на те, щоб викликати краще в людині, забезпечити йому радісне самопочуття, захищеність, впевненість у своїх силах, сформувати постійну потребу руху вперед.
Послідовний розвиток ідеї А. С. Макаренка отримали в педагогічних працях і досвіді В.О.Сухомлинського. Вбачаючи завдання школи в забезпеченні творчого саморозвитку особистості школяра в колективі, він зробив і реалізував вдалу спробу побудови цілісного педагогічного процесу. В основу своєї виховної системи творчого розвитку особистості В.А.Сухомлинский поклав ідею спрямованого розвитку у дитини суб'єктної позиції.
Багаторічна педагогічна діяльність В.О.Сухомлинського в якості директора школи і вчителя дозволила йому сформулювати сукупність принципів, які повинні бути покладені в основу формування шкільного колективу: організаційна єдність шкільного колективу; керівна роль шкільного колективу; керівна роль педагога; багатство відносин між учнями і педагогами, між учнями, між педагогами; яскраво виражена громадянськість духовного життя вихованців і вихователів; самодіяльність, творчість, ініціатива; постійне множення духовних багатств; гармонія високих, благородних інтересів, потреб і бажань; створення і турботливе збереження традицій, передача їх від покоління до покоління як духовного надбання; інтелектуальне, естетичне багатство взаємин між шкільним колективом і іншими колективами нашого суспільства; емоційне багатство колективного життя; дисципліна і відповідальність особистості за свою працю та поведінку. [3]
З початку 20-х до 60-х рр.. XX в. проблема колективу вважалася традиційно педагогічної, хоча окремі аспекти колективного життя вивчалися і в рамках інших наук. З початку 60-х рр.. інтерес до колективу в силу змінених соціально-політичних умов проявився з боку всіх суспільних наук. Філософія досліджує колектив як соціальну спільність людей в його відношенні до особистості, закономірності та тенденції співвідношення особистого і громадського інтересу і їх облік в управлінні розвитком суспільства. Соціальна психологія цікавиться закономірностями коллективообразования, взаємовідносинами колективу і особистості на психологічному рівні, структурою та становленням системи ділових і особистих, інтерперсональних зв'язків і відносин. Соціологи вивчають колектив як соціальну систему в цілому і як систему більш низького порядку по відношенню до системи більш високого рівня, тобто до суспільства. Юриспруденція та її галузь - криміналістика розглядають колектив як одну з різновидів соціальних груп з позиції середовища, формує мотиви і умови відступу від норм суспільного життя. Педагогіку, як і раніше, цікавлять питання створення колективу і використання його можливостей для гармонійного розвитку особистості, тобто як інструменту для цілеспрямованого впливу на особистість не безпосередньо, а опосередковано через колектив.
В останні десятиліття педагогічні дослідження були спрямовані на виявлення найбільш ефективних форм організації, методів згуртування і формування виховних колективів (Т. Є. Коннікова, Л. І. Новікової, М.Д.Віноградова, А.В.Мудрик, О.С.Богданова, І.Б.Первін та ін), на розробку принципів і методів стимулювання колективної діяльності (Л.Ю.Гордін, М.П.Шульц та ін), розвиток виховних функцій колективу і самоврядування в ньому (В.М.Коротов та ін), розробку педагогічної інструментування діяльності колективу (Е.С.Кузнецова, Н.Е.Щуркова та ін.) Сучасна концепція виховного колективу (Т. А. Куракін, Л. І. Новікова, А. В. Мудрик) розглядає його як своєрідну модель суспільства, що відображає не стільки форму його організації, скільки ті відносини, які йому притаманні, ту атмосферу, яка йому властива, ту систему людських цінностей, яка в ньому прийнята. При цьому дитячий колектив розглядається як модель, у якій відбиваються відносини сьогоднішнього дня суспільства і тенденції його розвитку. Для суспільства дитячий колектив, будучи його осередком, є засобом досягнення поставлених перед ним виховних завдань, а для дитини він виступає перш за все своєрідною середовищем її проживання та освоєння досвіду, накопиченого попередніми поколіннями.
В даний час досліджуються такі питання теорії колективу, як масове, групове та індивідуальне в колективі, проблема колективного цілепокладання; формування соціальної спрямованості особистості та розвиток творчої індивідуальності членів колективу; ідентифікація та відокремлення в колективі в їх єдності; єдність педагогічного керівництва, самоврядування і саморегуляції; тенденції розвитку колективу як суб'єкта виховання та ін В основі згуртування дитячого к...
