Введення.
Основна ідея діяльнісного підходу у вихованні пов'язана не з самою діяльністю як такої, а з діяльністю, як засобом становлення і розвитку суб'єктно дитини. Тобто в процесі і результаті використання форм, прийомів і методів виховної роботи народжується не робот, навчений і запрограмований на чітке виконання певних видів дій, діяльностей, а Людина, здатний вибирати, оцінювати, програмувати і конструювати ті види діяльності, які адекватні його природі, задовольняють його потреби в саморозвитку, самореалізації. Таким чином, в якості загальної мети бачиться Людина, здатна перетворювати власну життєву діяльність в предмет практичного перетворення, ставитися до самого себе, оцінювати себе, вибирати способи своєї діяльність, контролювати її хід і результати.
Діяльнісний підхід в вихованні зростаючого людини у безпосередньо практичному аспекті своїми витоками сягає в глиб історії. Человекосозідающая, лічностнотворящая, облагороджує функції діяльності, усвідомленої спочатку лише у формі продуктивної праці, були оцінені ще на зорі людської культури і цивілізації. Праця як матеріальна перетворююча предметна діяльність з'явився найпершою причиною і передумовою виділення людини з природи, становлення і розвитку в ході історії всіх людських якостей. Людська діяльність, взята в Загалом, у повноті своїх видів і форм, породила культуру, вилилася в культуру, сама стала культурою - тим середовищем, яке вирощує і живить особистість. Подібна оцінка ролі діяльності і, зокрема, праці вперше була здійснена в рамках німецької класичної філософії. Вона була засвоєна марксизмом, її дотримуються і сучасні вітчизняні гуманітарні науки, предметом яких у тому чи іншому аспекті виступає діяльність. Психологія і педагогіка - Особливо.
Становлення діяльнісного підходу в педагогіці тісно пов'язане з появою і розвитком ідей цього ж підходу в психології. Психологічне вивчення діяльності в Як предмета було розпочато Л.С. Виготським.
Основи діяльного підходу в психології заклав А.Н.Леонтьев. Він виходив з розрізнення зовнішньої і внутрішньої діяльності. Перша складається зі специфічних дій для людини з реальними предметами, здійснюваних шляхом руху рук, ніг, пальців. Друга відбувається за допомогою розумових дій, де людина оперує не з реальними предметами і не шляхом реальних рухів, а використовує для цього їх ідеальні моделі, образи предметів, уявлення про предмети. А.Н, Леонтьєв розглядав людську діяльність як процес, в результаті якого в якості необхідного моменту виникає психічний В«взагаліВ». Він вважав, що внутрішня діяльність, будучи вторинною по відношенню до зовнішньої, формується в процесі інтеріоризації - переходу зовнішньої діяльності у внутрішню. Зворотний перехід - від внутрішньої діяльності до зовнішньої - позначається терміном В«екстеріоризаціяВ».
Абсолютизуючи роль діяльності, особливо зовнішньої, в становленні особистості, психологічного В«ВзагаліВ», А. Н. Леонтьєв пропонував покласти категорію В«діяльністьВ» в підставу побудови всієї психології. На цьому теоретичному фундаменті були побудовані вікова та педагогічна психології та шкільна педагогіка в цілому. Таким чином, теоретичне положення А.Н.Леонтьева, в основі якого лежала схема формування психіки дитини в формі В«інтеріоризації - екстеріоризаціяВ», стало вихідним моментом і фундаментом появи в педагогічній практиці та теорії не тільки діяльнісного підхід у навчанні та вихованні, але і загальної стратегії будівництва системи освіти у вигляді трудової, політехнічної школи. У нові положення своєї теорії А.Н. Леонтьєв виклав у книзі В«Діяльність. Свідомість. Особистість В».
Проте подальші дослідження, особливо опонентів А. Н. Леонтьєва, показали неправомірність виділення діяльності в якості єдиної підстави і джерела розвитку людської психіки. Внутрішній світ, суб'єктивність дитини починається, виникає, формується взагалі не з предметних підстав і не по одному якому - то підставі, будь то спілкування, діяльність, свідомість. Історія культури також показує, що діяльність не є єдиним і вичерпним підставою людського існування так, якщо підставою діяльності є мета, формулируемая свідомо, то підстава самої мети лежить поза діяльності - у сфері людських мотивів, ідеалів і цінностей, очікувань, домагань і так далі.
Дослідження С.Л. Рубінштейна внесли серйозні корективи в уявлення про механізми становлення суб'єктивності дитини в процесі діяльності. Він показав, що будь-які зовнішні причини, і діяльність у першу чергу, діють на дитину не посередньо, а пред'являються через внутрішні умови. Психіка дитини виключно вибіркова.
Ще більш рішучий крок у бік корекції теорії інтеріоризації зробила гуманістична психологія. В Відповідно до її уявленнями, психічний розвиток дитини здійснюється не за формулою В«від соціального до індивідуальногоВ» (або ще більш узагальнено від зовнішнього до внутрішнього) і не тільки шляхом засвоєння зовнішніх обставин через внутрішні умови. Позиція гуманістичної психології більш радикальна: розвиток дитини має свої внутрішні закономірності, свою внутрішню логіку, є пасивним віддзеркаленням дійсності, в умовах якої це розвиток здійснюється. Поняття внутрішньої логіки розвитку є ключовим для гуманістичної психології, фіксує ту обставину, що людина виступаючи саморегульованим об'єктом, в процесі своєї життєдіяльності набуває такі властивості, що зумовлені однозначно ні зовнішніми обставинами, в тому числі зовнішньою діяльністю, ні внутрішніми умовами, в тому числі і внутрішньою діяльністю. У відповідності з таким поглядом неодмінною умовою ефективності виховання в контексті діяльнісного підходу є опора на власні сили дитини, на внутрішню логіку його розвитку, на той пласт буття людини, яка іменується духом. Цей же погляд на механізм становлення і формування суб'єктивності дитини дозволяє побачити Діяльнісний підхід до вихованню, як підхід особистісно - орієнтований.
Предметна діяльність все більш постає не тільки як безпосередньої причини, але головним чином як необхідна умова, передумова формування мислення, свідомості, суб'єктивності в цілому. Дитина для педагога - суб'єкт навчально-пізнавальної, виховної діяльності - бачиться як діяльнісна цілісність, як якесь різноманіття властивостей, станів, якостей, єдність яких досягається у основних видах діяльності - в праці, спілкуванні, пізнанні, в самоосвіті свого внутрішнього світу. Діяльність уже виступає як інтегруюча основа психічних властивостей, функцій. У світлі таких уявлень про людську діяльності розробляється в даний час діяльнісний підхід у педагогіці.
Сутність діяльнісного підходу в педагогіці.
У самій загальній формі діяльнісний підхід означає організацію та управління цілеспрямованої навчально - Виховною діяльністю учня в загальному контексті його життєдіяльності - Спрямованості інтересів, життєвих планів, ціннісних орієнтацій, розуміння сенсу навчання і виховання, особистісного досвіду в інтересах становлення суб'єктності школяра.
Діяльнісний підхід в своєї переважної орієнтації на становленні суб'єктності вихованця як б порівнює у функціональному плані обидві сфери освіти - навчання і виховання: при реалізації діяльнісного підходу вони в рівній мірі сприяють становленню суб'єктності дитини.
Разом з тим, діяльнісний підхід, реалізований в контексті життєдіяльності конкретного учня, враховує його життєві плани, ціннісні орієнтації і його інші параметри суб'єктивного світу, по своїй суті є особистісно - діяльнісним підходом. Тому цілком природно в цілях збагнення його сутності виділенням два основних компоненти - особистісний і діяльнісний.
Діяльнісний підхід вихованні в сукупності компонентів виходить з уявлень про єдність особистості з її діяльністю. Це єдності виявляється в тому, що діяльність в її різноманітних форма безпосередньо опосередковано здійснює зміни в структурах особистості; особистість ж, у свою черг...