Міжнародний аспект сучасних пакистансько-китайських відносин
Китай історично є одним з основних партнерів Пакистану поряд з США. В епоху холодної війни на глобальному рівні склалося партнерство США і Пакистану, обумовлене залученням держав в біполярну структуру міжнародних відносин з властивим їй міжблокового протистояння. Необхідність вирішення нагальних економічних завдань і модернізації збройних сил зважаючи перманентної напруженості у відносинах з Індією, час від часу переростає в збройне протистояння, зумовила вступ Пакистану в регіональні військово-політичні союзи (СЕАТО, СЕНТО), створювані при активній участі США. Однак відносини Пакистану з Сполученими Штатами не мали в своїй основі міцного фундаменту, їх інтенсивність визначалася лише ситуативними інтересами США на азіатському напрямку. Як пише пакистанський дослідник М. Разіулла Азмі, В«Південна Азія фігурувала в політиці США лише в контексті їх відносин з іншою наддержавою - Радянським Союзом В» 1 .
Із закінченням холодної війни значущість Пакистану для США була на деякий час втрачена, і з 1990 р. Сполучені Штати припинили надавати допомогу Пакистану у військово-стратегічній і економічній сферах. Новий фундамент відносини двох держав набули лише після 11 вересня 2001 р., коли підтримка Ісламабадом американської В«акції відплатиВ» в Афганістані стала мати ключовий характер для Вашингтона. Незважаючи на високу значимість для Ісламабаду американської допомоги (як фінансової та військової, так і дипломатичної), в Пакистані вельми поширена думка, що американо-пакистанське партнерство не має довгострокового характеру, і, нормалізувавши обстановку в Афганістані, США знову залишать Пакистан В«один на один В»зі своїми проблемами. В якійсь мірі партнерству з США протиставляються відносини Пакистану з Китаєм. Одне з показових визначень, що характеризують відносини цих двох держав, - В«дружба, перевірена часом В».
Пакистан був одним з перших, що визнали Китайську Народну Республіку незабаром після її утворення 1 жовтня 1949 Однак у перше десятиліття після створення КНР істотних передумов для встановлення партнерських відносин між Пакистаном і Китаєм не було. У Карачі (столиця Пакистану до 1960 р.) не сприймали Китай в якості регіональної держави, а на глобальному рівні Пакистан і КНР належали до протилежних таборів, залученим в антагоністичну протистояння. Пакистан входив до військово-політичні блоки, спрямовані на стримування В«комуністичної загрози В». Китай був соціалістичною державою, підтримував тісні відносини з Радянським Союзом. Однак з кінця 50-х - початку 60-х років спільність інтересів двох держав проявилася саме на регіональному рівні. Обидві країни мали територіальні претензії до загального сусідові, Індії. У відносинах Пакистану і Індії В«яблуком розбратуВ» була територія колишнього князівства Джамму і Кашмір, що неодноразово призводило до збройних зіткнень регулярних частин двох держав. Китай же пред'являв вимоги до Індії відмовитися від претензій на високогірну область Аксай Чин, а також на ряд інших територій та гірських перевалів, що знаходяться під його контролем. Одночасно він висував контрпретензій на частину індійської території, прилеглої до кордону з КНР (від Бірми до Бутану). Територіально-прикордонні суперечки і розбіжності призвели до китайсько-індійським збройним сутичкам з літа 1959 р. і повномасштабного конфлікту восени 1962 року.
Все це зумовило формування стратегічного альянсу між Пакистаном і Китаєм, фактично спрямованого проти Індії. Формальним його закріпленням стало підписання між двома державами 2 березня 1963 угоди про розмежування зон контролю в районі фактично існуючої між ними кордону в районі Каракоруму. Китай передавав під пакистанський контроль прикордонну смугу площею близько 2 тис. кв. км, а Пакистан у свою чергу визнавав контроль КНР над областю Аксай Чин, що була частиною князівства Джамму і Кашмір. Хоча сторони і визнали тимчасовий характер цієї угоди у зв'язку з невизначеністю міжнародного статусу цих територій, фактично воно продемонструвало підтримку Пекіном позиції Равалпінді (тимчасова столиця Пакистану в 1960-1969 рр..) В кашмірських питанні і Пакистаном Китаю в його прикордонно-територіальних ном суперечці з Індією 2 .
Слід зазначити, що зближення Пакистану та Китаю також сприяло наростання з кінця 50-х років розбіжностей між Москвою і Пекіном, які фактично перестали бути стратегічними союзниками.
З 60-х років активно розвивається співпраця двох держав в політичної, економічної та військової сферах. Китай регулярно надавав Пакистану фінансову допомогу та кредити на сотні мільйонів доларів. У 1963-1971 рр.. було побудовано Каракорумське шосе, що з'єднало В«північні територіїВ» Пакистану з Китаєм. Хоча це шосе і має досить невисокою пропускною здатністю, тим не менш воно має стратегічне значення, забезпечуючи сухопутний зв'язок між державами-партнерами. Поряд з США Китай є найбільшим партнером Пакистану у військово-стратегічній сфері. Особливе значення для Ісламабада має стабільність співпраці з Пекіном в цій області, що особливо яскраво проявилося в 1990-2001 рр.., коли після відмови США від поставок в Пакистан військової техніки КНР залишилася єдиною державою, сприяла модернізації збройних сил Пакистану. Тільки в 1966-1980-х роках Китай надав Пакистану військову допомогу на суму понад 2 млрд. дол США 3 .
На сучасні пакистано-китайські відносини впливають чотири основних фактори: геополітичний, військово-стратегічний, економічний, а також боротьба з тероризмом і сепаратизмом. Кожен фактор, узятий в окремо, має велике значення для двосторонніх відносин, однак саме їх поєднання визначає В«всепогодную дружбуВ» і В«партнерство, перевірене часом В», між двома державами.
Геополітичний фактор. Географічне положення Пакистану, примикає до багатих енергоресурсами регіонах Перської затоки і Каспійського басейну, його сусідство з нестабільним Афганістаном, що розвивається швидкими темпами Індією, претендує на домінування в Південній Азії, визначає його виняткове значення для Китаю. КНР, виступаючи в якості найбільшого макрорегіональних центрів сили і одного з провідних глобальних гравців, вельми стурбована зростаючою військовою присутністю США в безпосередній близькості від її кордонів. Крім країн Перської затоки, американські військові бази тепер дислоковані і в Центральній Азії, в Афганістані та Іраку також знаходяться значні військові контингенти США. Крім того, в Китаї стурбовані зближенням останнім часом Сполучених Штатів з Індією, яка у Вашингтоні сприймається як противага зростаючому Китаю в Азії. Таку політику Вашингтона можна порівняти зі зближенням США з Китаєм в кінці 70-х - початку 80-х років для створення противаги Радянському Союзу. Тепер перед Вашингтоном виникла нова задача - стримування Китаю. У цьому зв'язку КНР для стримування Індії доводиться робити ставку на Пакистан.
Ще одним геополітичним перевагою Пакистану є його економіко-географічне положення, що надає потенційні можливості для транзиту енергоресурсів з країн Перської затоки та Центральної Азії через його територію. Для Китаю це має особливе значення у зв'язку зі зростаючими потребами його швидкорозвиваючою економіки в енергоносіях. За деякими прогнозами, до 2020 р. щоденне споживання нафти Китаєм складе близько 9,5 млн. барелів на день (майже 500 млн. т на рік). Причому в 2002 р. приблизно 50% споживаної КНР нафти припадало на імпорт із країн Перської затоки. Очікується, що до 2010 р. ця частка зросте до 70% 4 .
Таким чином, перед Китаєм на цьому напрямку встає два основні завдання: забезпечення стабільності і безпеки поставок енергоресурсів і диверсифікація джерел імпорту. З цією метою КНР може теоретично використовувати кілька транзитних шляхів:
1) через китайські порти в Південно-Китайському морі;
2) через Непал та Індію з ...
