Зовнішня політика Джорджа Буша-молодшого на Близькому Сході
Початок XXI століття в чому відкрило зовсім нову сторінку для арабо-ізраїльських відносин на Близькому Сході. Протягом усіх 90-х років світ з надією спостерігав за подіями в регіоні, і американський уряд докладав усіх можливих зусиль для встановлення миру між Ізраїлем і арабськими країнами. Однак у зв'язку з початком восени 2000 року інтифадою президент США Білл Клінтон зіткнувся з тим, що до кінця його другого президентського терміну рівень конфліктності на Близькому Сході перевищував той, який ми спостерігали в початку 90-х років, тобто до його приходу до влади. Закінчення президентства Клінтона і початок президентського правління Буша проходить під знаком не тільки колапсу мирного процесу, але і небезпеки ескалації протистояння і розв'язування великомасштабних військових дій. До кінця 2000 року Ізраїль стикається з конфліктними ситуаціями відразу в трьох площинах: з палестинцями на Західному Березі і в Газі, з арабським населенням всередині своїх кордонів, а також з Сирією та Ліваном. При цьому палестинський лідер Ясір Арафат знаходить спільну мову з ісламською опозицією в особі Хамаса, і десятки активістів, які належать до цієї організації, звільняються з палестинських в'язниць. Спроби американської дипломатії зупинити кровопролиття не принесли очікуваних результатів: усна домовленість про припинення вогню, досягнута в Шарм аш-Шейху між ізраїльським прем'єр-міністром Ехудом Бараком і палестинським лідером Ясіром Арафатом ніяк не відбилася на реальних подіях.
Палестинська й ізраїльська громадськість була на той момент під чому просто не здатна йти на поступки, припиняти військові атаки і пройняті гіркотою образи демонстрації і виступи - занадто багато було пролито невинної крові в ході жорстоких розправ з обох сторін. До моменту приходу Джорджа Буша-молодшого до влади ситуація посилилася ще й тим, що очікуване коаліційний уряд в Ізраїлі створено не було, і в ході виборів переміг Аріель Шарон.
Ще в ході передвиборної кампанії республіканська партія, кандидатом якої є Джордж Буш-молодший, заявляла про свій намір знизити рівень своєї міжнародної залученості та приділяти основну частку уваги внутрішньополітичним, а не зовнішньополітичних проблем. Таким чином, нікого не здивувало одне з перших рішень Коліна Пауелла, прийнятих ним на посаді держсекретаря, не посилати американського представника на арабо-ізраїльські переговори в Табі і відкласти на невизначений термін призначення нового посла на Близькому Сході (при Клінтоні цю посаду обіймав Денніс Росс). Ці рішення відповідали республіканської концепції зовнішньої політики, і були підтверджені словами Пауелла в ході його виступу перед комітетом Сенату з міжнародних справах: В«Сторони повинні самі прийти до світу. Ми також маємо намір відтепер розглядати весь регіон в цілому, а не тільки мирний процес В». При цьому, коли стали відомі результати виборів в Ізраїлі, Колін Пауелл визнав за необхідне зв'язатися по телефону з лідерами деяких арабських держав, переконуючи їх дати Шарону час на формування уряду і формулювання концепції своєї зовнішньої і внутрішньої політики.
Протягом весни 2001 року ситуація на Близькому Сході продовжувала погіршуватися: американська адміністрація намагалася чинити вплив на сторони, але жорстокі зіткнення звели нанівець досягнуті домовленості. Ставало очевидним, що США слід в черговий раз переглянути свої позиції на Близькому Сході, так як ні Арафат, ні Шарон на той момент не могли самі запропонувати жодного рішення, і втручання Сполучених Штатів могло б дати обом гідний привід для припинення вогню. (Арафат з політичних причин не міг закликати свій народ припинити акти насильства і жорстокості, боячись втратити значну частину суспільної підтримки, а Шарон мав намір продемонструвати, що насильство не може бути інструментом для маніпулювання Ізраїлем).
Для перегляду політики щодо арабо-ізраїльського конфлікту адміністрація США взяла за основу так званий В«Звіт МітчеллаВ», над яким з жовтня 2000 року працювала комісія у складі п'яти осіб під керівництвом колишнього лідера сенатської більшості Джорджа Мітчелла. Комісія утримується у звіті від обвинувачення небудь однієї із сторін у розв'язанні конфлікту, розглядає позиції як Ізраїлю, так і Палестини та пропонує наступні заходи для подолання кризової ситуації: ПНА в особі Ясіра Арафата повинна виступити проти використання актів насильства в якості інструменту для політичних маніпуляцій і почати співпрацювати з Ізраїлем у сфері безпеки, від Ізраїлю ж було потрібно припинення будівництва поселень (причому конкретного визначення даного поняття дано не було, що дозволило палестинцям трактувати термін В«поселенняВ» на свій розсуд).
Звіт Мітчелла також надавав американській адміністрації на вибір два основні можливі напрями зовнішньополітичної лінії щодо арабо-ізраїльського конфлікту, що відрізнялися за рівнем американської залученості. Суть першого напрямку полягала в постійному присутності представника держсекретаря в регіоні, який мав би за допомогою так званої В«Човникової дипломатіїВ» спільно з лідерами обох сторін скласти план дій, визначити часові межі його здійснення і створити якийсь комітет для моніторингу виконання умов домовленостей. Друге ж напрямок передбачало більш низький рівень залученості США. Сторонам пропонувалося прийняти основні положення звіту Мітчелла і протягом 4-6 тижнів розробити план дій, з тим, щоб згодом повернутися за стіл переговорів.
Уважно проаналізувавши результати роботи комісії Мітчелла, держсекретар виступив з такою заявою, яке в подальшому і визначило американську позицію відносно того, що відбувається на Близькому Сході. 21 травня Колін Пауелл закликав сторони публічно засудити насильство, негайно припинити збройні сутички і визначив план дій - за тимчасовим припиненням вогню повинне послідувати остаточне, потім, по закінченні деякого часу, протягом якого сторони могли б переглянути свої позиції, з'явилася б реальна можливість повернутися за стіл переговорів.
Основною відмінністю між рекомендаціями, які містяться у звіті Мітчелла, і закликом, заявленим Пауеллом, є положення про припинення будівництва нових поселень - держсекретар зволів не згадувати цей пункт в ході свого виступу. Основною причиною цього стало, в першу чергу, розуміння того, що ізраїльський уряд не погодилося б з планом дій, що містить критику будівництва поселень, більше того, виявилося б необхідне негайно починати переговори по Єрусалиму як по спірній території, до чого жодна із сторін не була готова. Американська адміністрація також враховувала той факт, що локомотивом початку збройних сутичок з'явилися зовсім не поселення, що займають незначну частину загальної площі Західного Берега і Гази, отже, нелогічним було б очікувати, що слідом за припиненням будівництва поселень негайно піде припинення насильства.
На початку липня 2001 держсекретар Колін Пауелл в ході його візиту в регіон вдається домогтися від сторін згоди на припинення вогню на сім днів. Тим не менш насильство на вулицях продовжується, і сторони звинувачують один одну в порушенні домовленостей. Таким чином, чергова спроба припинити збройні сутички не принесла плодів; починаючи з жовтня 2000 року сторони кілька разів давали обіцянки і досягали деяких домовленостей, ні одна з яких так і не була проведена в життя. Наприклад, ще восени того ж року в Парижі було досягнуто згоди з тодішнім прем'єр-міністром Ізраїлю Ехудом Бараком і палестинським лідером Ясіром Арафатом про спільні дії, спрямованих на стабілізацію ситуації, потім послідували усні домовленості в Шарм аш-Шейху від 17 жовтня і як би досягнуте розуміння між Шимоном Пересом і Арафатом в листопаді.
При цьому, якщо насильство кілька призупинялося після таких зустрічей, а також під час виборів в Ізраїлі, перерва жодного разу не перевищував періоду в кілька днів. Протягом весни і початку літ...
