Курсова робота
на тему В«Регіональна політика Європейського союзу В»
Введення
Я вибрав цю тему, тому що мені небайдуже майбутнє нашої країни. Я хотів би бачити майбутнє Росії благополучним і процвітаючим, тому мене цікавить тема регіональної політики. Надалі я б хотів, щоб моя професія була пов'язана з державним управлінням, і я вніс свою лепту в розвиток регіональної політики. Раніше я писав курсову роботу про регіональної політики Російської Федерації, зараз хочу торкнутися теми регіональної політики Європейського союзу, щоб у майбутньому зіставити, порівняти і зробити висновки про перспективи розвитку нашої держави.
Актуальність теми
Регіональна політика вже декілька десятиліть входить до числа ключових на правлінь соціально економічної політики в ЄС що цілком зрозуміло. Адже, з одного боку, в межах основної європейської інтеграційної угруповання завжди зберігалося чимало проблемних територій. Серед них особливо виділяються райони з несприятливою господарською структурою (головним чином відсталі аграрні та депресивні старопромислових регіони), з гострими соціальними проблемами (Особливо хронічно високим безробіттям, у тому числі молодіжної), з недостатніми для досягнення довгострокового сталого розвитку власними регіональними ресурсами (зокрема у периферійних та острівних регіонів). З іншого боку, до двох недавніх (в 2004 і 2007 рр..) розширень на Схід членами Євросоюзу були в основному найбільш економічно розвинені держави, здатні виділити для скорочення надмірних міжрегіональних контрастів значні кошти і організувати досить ефективні механізми їх використання.
На глобальному рівні, поки Європейський Союз залишається центром зосередження значного багатства та економічного потенціалу, характер розвитку є дуже нерівномірним, а тому все ще зберігаються значні соціально-економічні диспропорції, які збільшились після приєднання нових країн. Наприклад, до 2004 р. Середньодушовий ВВП найбіднішого регіону становив дві третини (67%) середньодушового ВВП ЄС. Після вступу десяти нових країн-учасників середньодушовий ВВП у найбіднішому регіоні склав менше третини (28%) середньодушового ВВП ЄС. І знову, 43% обсягів виробництва в ЄС припадають лише на 14% території ЄС - географічний п'ятикутник, де виробляється продукція з високою доданою цінністю, який утворюють Лондон, Гамбург, Мюнхен, Мілан і Париж (де проживає близько третини населення цієї території). Люксембург, який є найбагатшою країною-учасником за рівнем середньодушового доходу, тепер в сім разів багатший найбіднішої країни, Румунії, а на регіональному рівні відмінності ще сильніше.
Предмет дослідження
Європейська політика регіонального розвитку базується на політичному принципі, в відповідно до якого багатші країни і регіони повинні проявляти солідарність з більш бідними країнами і регіонами, а також на економічному принципі, відповідно до якого більш низькі обсяги виробництва в бідних країнах-учасниках і регіонах, або країнах і регіонах з високими рівнями безробіття являють собою втрату потенціалу та можливості для Європейського Союзу в цілому. Інвестиції в сучасну інфраструктуру та інноваційну діяльність, більш якісне освіта та професійна підготовка для людей в слабких регіонах відкривають цінні нові ринки та розширюють економічний потенціал всіх країн-учасників. У той же час, політика зближення допомагає підтримувати консенсус на фоні ключових історичних досягнень ЄС, зокрема створення єдиного ринку і введення єдиної валюти, євро, яка використовується тепер (у 2009 році) в 16 країнах-учасниках.
Регіональне розвиток є процесом, який вимагає дієвих та ефективних інститутів, а також тісної співпраці між урядами, бізнес-організаціями і соціальними групами на кожному рівні. Європейська регіональна політика орієнтована на перетворення проблем в можливості.
Принципи регіонального розвитку перевірялись та неодноразово удосконалювались на Протягом багатьох років, щоб можна було розробляти різні стратегії, спрямовані на вирішення економічних і соціальних проблем, а також досягнення екологічних цілей. Успіх цієї політики базується на партнерствах в рамках ЄС, плануванні та належному управлінні. У разі використання цих принципів управління програмами розвитку може здійснюватись децентралізовано.
На сьогоднішній день в Євросоюз входять: Бельгія, Німеччина, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція, Великобританія, Данія, Ірландія, Греція, Іспанія, Португалія, Австрія, Фінляндія, Швеція, Угорщина, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Чехія, Естонія, Болгарія, Румунія.
Різноманітність регіонів у країнах Євросоюзу
Європейський Союз, який з 2007 р. складається вже з 27 держав з сумарним населенням 495 млн. чол. і загальною площею 4,4 млн. кв. км, являє собою, поза всякими сумнівами, найбільш успішну в світі інтеграційну угруповання. Про це свідчать і високий ступінь економічної взаємозалежності країн-членів, і глибина політичної інтеграції в Євросоюзі. Разом з тим саме в Європі зародилося і успішно продовжує розвиватися більшість найбільш дієздатних національних держав. Одночасно в межах ЄС існують численні, стійкі протягом десятиліть і навіть століть регіональні спільності самого різного виду. Більш того, саме в рамках Євросоюзу отримав максимальний розвиток принцип субсидіарності (коли повноваження передаються вищестоящим адміністративно-територіальним одиницям, тільки якщо їх не можна ефективно реалізовувати на даному рівні), а складові національні держави регіони були визнані невід'ємним елементом європейської інтеграції [1], що дозволило ряду експертів навіть говорити про формування В«Європи регіонівВ».
Багаторівневий регіоналізм в країнах Євросоюзу
Важливою причиною збереження в країнах ЄС стійких регіональних спільнот, на нашу думку, є широко розповсюджена у європейців багаторівнева самоідентифікація. Наприклад, добре відомо, що за межами своєї країни жителі Німеччини, Великобританії або Іспанії представляються відповідно як німці, британці та іспанці. Однак при спілкуванні у себе на батьківщині ці люди завжди підкреслюють свою регіональну належність - баварець, шотландець або каталонець чітко відрізняє себе, наприклад, від жителя Саксонії або Уельсу. Природно, у різних країнах ЄС (та й усередині них від району до району) ступінь такої складені територіальної ідентичності розрізняється [2]. Тим не менш у багатьох випадках саме вона не дозволяє стерти регіональні кордону навіть у разі створення штучних сіток адміністративно-територіального поділу (АТД) або, що траплялося в європейській історії неодноразово, розриву єдиного регіону державними кордонами.
Разом з тим більш-менш точний збіг формальних (Адміністративних) і неформальних (тобто існуючих тільки в уявленнях населення) регіонів зустрічається в Європі рідко. У деяких країнах ЄС склалися в попередні історичні періоди формальні межі регіонів складно змінити через протидію різних політичних сил, що бояться втратити в ході реформ свої владні позиції. Навпаки, у ряді європейських держав кардинальне перетворення АТД все ж відбулося, але не через прагнення наблизити його до нинішнім економічним або етнокультурним кордонів, а з метою різко змінити політичний ландшафт в країні (хорошими ілюстраціями можуть служити післявоєнний устрій Німеччини та реформи у постсоціалістичних країнах ЦСЄ). Більш того, на практиці при коригуванні АТД ніколи не вдається врахувати весь комплекс одночасно діючих факторів, що обумовлюють регіональний поділ - етнокультурних, історичних, соціально-географічних (На основі системи розселення і територіальної структури господарства) і природно-географічних [3]. До того ж різні фактори мають різний просторовий масштаб, що призводить до появи двох і більш стійких регіональних сіток різного рівня на одній і тій же терито...
