Військові дії і В«гарячі точкиВ» закордонної Азії
Незважаючи на відносну стійкість сучасної політичної карти зарубіжної Азії, під другій половині XX в. цей регіон не уникнув численних політичних і військово-політичних конфліктів, значна частина яких дісталася, так сказати, у спадок XXI в. Особливе місце серед них займають протистояння із застосуванням збройної сили. Міжнародна статистика свідчить про те, що в 20 таких В«гарячих точкахВ» в 60-90-х рр.. XX в. загинули більше 600 тис. чоловік. В основі більшості конфліктів лежать територіальні суперечки, сепаратистські рухи, етнорелігійні розбіжності. При цьому вони мають місце в кожному з чотирьох субрегіонів закордонної Азії.
Почнемо з Південно-Західної Азії, яка, незважаючи на своє відносне арабо-мусульманське єдність, по тривалості і В«гарячогоВ» характером конфліктів, мабуть, посідає у всьому регіоні перше місце. Досить назвати ізраїльсько-палестинську, Курдистанського, кіпрську і афганську проблеми.
Ізраїльсько-палестинське проблема має вже більш ніж піввікову історію, залишаючись на протязі всього цього часу чи не найскладнішою, що привертає увагу не тільки країн субрегіону, але і всього світового співтовариства. Десятиліттями здавалося, що рішення її знайти так і не вдасться: вже не одне покоління ізраїльтян і палестинців виросло в атмосфері взаємної ненависті і безперервних гострих конфронтацій. І тільки останнім час мирний процес став більшою чи меншою реальністю.
Все почалося з того, що в кінці 1947 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла історичну резолюцію № 181, згідно з якою на невеликій території Палестини (Раніше вона була володінням Турецької, або Османської, імперії, а в 1920 р. Ліга Націй видала мандат на управління нею Великобританії) повинні були утворені два незалежних держави - арабське і єврейське. При цьому були визначені і лінії розділу. А святий не тільки для тих і інших, але і для християн місто Єрусалим, щоб не стати В«яблуком розбратуВ», повинен був отримати міжнародний статус. Саме на основі цієї резолюції в 1948 р. була створена держава Ізраїль. Але її друга частина, що стосується палестинського держави, так і не була реалізована. Після проголошення держави Ізраїль п'ять арабських країн направили в Палестину свої війська, щоб відразу ж його знищити. Почалася перша арабо-ізраїльська війна, але араби її програли, і Ізраїлю вдалося збільшити свою територію з 14 тис. до 21 тис. км 2 . Однак західний берег р.. Йордан і східна частина Єрусалима з Храмової горою, де знаходяться головні святі місця трьох релігій - християнської, іудейської та мусульманської - залишилися за Йорданією. Друга арабо-ізраїльська війна 1956 р., в якій на боці Ізраїлю брали участь Англія і Франція, не внесла змін в палестинську ситуацію. Зате третя, так звана шестиденний, війна в червні 1967 р. змінила її радикально. В результаті цієї війни Ізраїль отримав від Йорданії західний берег ріки Йордан і східну частину Єрусалиму. На західному березі почалося будівництво ізраїльських поселень. Крім того, Ізраїль ввів свої війська в Південний Ліван, захопив у Сирії стратегічно важливі Голанські висоти. Парламент Ізраїлю ще в 1950 р. оголосив Західний Єрусалим столицею своєї країни, а в 1980 р. він проголосив В«вічною і неподільноюВ» столицею весь Єрусалим, включаючи його східну, арабську частину. Арабо-ізраїльські війни привели також до того, що понад 4 млн. палестинців виявилися змушеними емігрувати, переважно в сусідні арабські країни - Єгипет, Ліван, Сирію, Йорданію, де виникли численні табори біженців.
У відповідь на все це палестинці створили свій парламент (Національна рада) у вигнанні і під керівництвом Організації визволення Палестини (ОВП) продовжили боротьбу за формування власної держави. Основних вимог у них було три: 1) повернути їм землі, призначені для створення Палестинської держави і захоплені Ізраїлем; 2) дозволити мільйонам палестинських біженців повернутися до своїм осередкам; 3) зробити Східний Єрусалим столицею держави Палестина. В відповідь на повернення земель вони обіцяли припинити напади на Ізраїль і постійні терористичні акти проти його жителів (формула: В«мир в обмін на землю В»). Перше з цих вимог завжди підтримувалося світовою спільнотою. Ще в 1967 р. Рада Безпеки ООН зобов'язав Ізраїль вивести свої війська з всіх окупованих ним арабських територій, що передбачалося зробити в три етапу. І пізніше ця вимога не раз підтверджувалося знову, залишаючись міжнародно-правовою основою врегулювання ізраїльсько-палестинської проблеми. На ньому наполягали і США - головний стратегічний союзник Ізраїлю, і інші країни, включаючи Росію.
Деякий перелом на краще настав у 1988 р., коли Національна рада Палестини оголосив про створення на частині території держави Ізраїль арабського держави Палестина, що складається з двох частин - Західного берега р.. Йордан і сектора Газа на узбережжі Середземного моря. Незабаром нова держава було визнано більшістю країн світу і отримало статус країни-спостерігача при ООН. Проте визнання цього факту Ізраїлем відбулося тільки в 1993 р. У 1994 р. в секторі Газа і на невеликій частині Західного берега дійсно почалося створення Палестинської національної автономії, а в 1996 р. керівник ОВП Ясір Арафат став головою Палестинської національної адміністрації; ще раніше він був обраний президентом майбутньої незалежної держави Палестина.
Нині територія Палестинської автономії займає 6020 км 2 , що при населенні в 4,1 млн. чол. відповідає його середньої щільності 620 чол. на 1 км 2 (в тому числі на сектор Газа доводиться 380 км 2 і 1,5 млн. чол.). Формально переговори Ізраїлю і Палестини тривають, але не можна стверджувати, що і на початку XXI ст. вони помітно просунулися вперед. Найчастіше їм заважають терористичні дії ісламських бойовиків, на які Ізраїль зазвичай відповідає своїми збройними акціями. Становище ще більше ускладнилося після того, як на початку 2006 р. на парламентських виборах в автономії перемогу здобула радикальна, антиізраїльська угруповання ХАМАС. У 2007 р. тривала політична боротьба між рухом ХАМАС і протистояли йому рухом ФАТХ (Його очолює змінив померлого Ясіра Арафата новий лідер автономії Махмуд Аббас) переросла у відкрите збройне протистояння - з перестрілками, вибухами, кровопролиттям. У результаті в автономії довелося вводити надзвичайний стан. Тільки в 2008 р. процес мирного врегулювання отримав реальне продовження. Була досягнута домовленість про те, що держава Палестина буде проголошено ще до кінця 2008 р.
Багато невирішених питань залишається ще й у відносинах Ізраїлю з сусідніми арабськими країнами. Так, мирний договір з Єгиптом було укладено ще в 1979 р., і тоді ж Ізраїль вивів свої війська із Синайського п-ова, дозволивши тим самим знову відкрити судноплавство по Суецькому каналу. Так, мирний договір з Йорданією був укладений в 1994 р. На початку 2000 р. Ізраїль вивів свої війська з Південного Лівану. Але ні з Ліваном, ні з Сирією мирні угоди ще не укладено. В Протягом тривалого часу одним з головних супротивників Ізраїлю був режим Саддама Хусейна в Іраку. Але один серйозний супротивник продовжує існувати і в наші дні - це Іран. Поки між двома країнами йде, що називається, війна нервів. Іран загрожує знищити Ізраїль своїми ракетами, а в Ізраїлі говорять про превентивному ударі по ядерних об'єктах Ісламської Республіки.
Проблема Курдистану виникла ще після Першої світової війни, коли слідом за остаточним розпадом Турецької (Османської) імперії ця велика гірська область, населена курдами - народом іранської мовної групи індоєвропейської сім'ї, - була розділена між декількома сусідніми країнами. Ситуація мало змінилася і до наших днів: приблизно 14 млн. курдів живуть у Туреччині, 4,8 млн. - в Ірані, 4,4 млн. - в Іраку і 1,2 млн. - в Сирії.
Ось уже на Протягом більш ніж дев'яти десятиліть курди ведут...
