Історія розвитку гігієни і санітарії в Україні
Українська багатовікова історія гігієни та санітарії нерозривно пов'язана з соціальними, науково-технічними, культурними, побутовими та іншими особливостями різних соціально-економічних формацій. Зародки її проглядаються ще в трипільській культурі, що датується 6 століттям до нашої ери.
Починаючи з другої половини XIX століття організовується земська і міська медицина, одним з елементів якої стають громадські санітарні організації.
Найпершою в Україні і однією з найбільш передових у Росії була санітарна організація Херсонського земства, заснована М. Уваровим. Ця організація стала ініціатором багатьох санітарних починів - досліджень умов праці та побуту сільськогосподарських робітників, організації лікувально-продовольчих пунктів, вивчення захворюваності і сільськогосподарського травматизму. Саме в цій губернії, починаючи з 1887 року, вперше в Росії санітарний лікар був у кожному повіті.
З часом професором В. Суботіним була запропонована цілісна система санітарного нагляду по містах, зокрема, як приклад, для Києва. Згідно цього проекту під егідою міської управи існувала виконавча санітарна комісія, а саме місто ділився на санітарні ділянки. Крім того, обиралися санітарні лікарі та чиновники, які керували всією санітарної роботою та контролювали санітарний стан міста. Вже 1883 організується Київське санітарно-статистичне бюро, а в 1891 році - міська санітарна станція та хіміко-бактеріологічний кабінет.
Незабаром міські санітарні організації створюються також у Херсоні (1878 р.), Житомирі (1881р.), Одесі (1892 р.), Полтаві (1883 р.), Катеринославі (1884р.), Миколаєві (1885р.), Ялті (1886р.), Чернігові (1886 р.) і Сімферополі (1890 р.).
Особливістю посади санітарного лікаря кінця XIX та початку XX століть була її виборність. Саме населення міської або земської санітарної ділянці вирішувало чи варто запрошувати або продовжувати повноваження лікаря. Як правило, санітарними лікарями обирали досвідчених фахівців, які за час лікувальної практики показали здібності в організації профілактичних заходів. Хочеться підкреслити той факт, що санітарну діяльність високо цінувало суспільство. Про це, зокрема, красномовно свідчить державна нагорода - орден "Св. Анни "3 ступеню, яку отримав санітарний лікар О. Корчак-Чепурківський в червні 1894 року.
З року в рік набирала силу організація осередків. Санітарний контроль вже існував щодо фабричного і гірничозаводського, тюремного нагляду, все частіше йшлося про те, що численні курорти та лікувальні установи повинні також бути в полі зору санітарних лікарів.
Так, в 1912 році в 4 губерніях України почали діяти загальногубернські санітарні організації (Київська, Подільська, Волинська та Таврійська). До цього часу вони вже існували в 3 губерніях (Херсонській, Харківській і Катеринославській.
Після жовтневих подій 1917 року та під час громадянської війни питання санітарно-гігієнічного забезпечення і підготовки відповідних медичних кадрів набули великої гостроту.
З проголошенням самостійної Української Народної Республіки 7 листопада 1917, санітарно-гігієнічна безпека молодої держави розглядається як пріоритетний напрямок медичної галузі. При Генеральному Секретаріаті України формується Медико-Санітарна Рада і 29 грудня 1917 проголошується її збори на 20 - 22 січня у Києві. На цьому засіданні гостро стояло питання організації вищого медико-санітарного установи.
Незважаючи на зміну влади в Україні, питання санітарної безпеки держави було весь час пріоритетним Незалежно від форми та назви керівного органу охорони здоров'я, в його структурі постійно існував підрозділ вивчав і координував гігієнічний напрямок практичної медицини. У часи Центральної Ради - це Медико-Санітарна Рада, перший орган управління санітарної справою автономної України.
Підстава централізованого органу управління дико-санітарної справою - Народного Комісаріату охорони здоров'я України (НКОЗ) - відбулося згідно декрету від 21 січня 1919 року. В складі комісаріату В. Соболєв організував санітарно-епідеміологічний відділ, який мав підрозділи: санітарний, епідеміологічний та соціальної медицини, зокрема туберкульозну та венерологічну секції. Згідно з проектом, підготовленого Народним Комісаріатом охорони здоров'я України, у 1920 році санітарно-епідеміологічні підрозділи створювалися у всіх губернських відділах охорони здоров'я.
Роки громадянської війни характеризувалися високою захворюваністю та складним епідемічним станом. Наркомздоров'я в лютому 1919 року організував Надзвичайну комісію по боротьбі з висипний тиф, яка направляла військово-санітарні загони у населені пункти.
Першим профілактичним організаціям нової влади катастрофічно не вистачало санітарних лікарів. У 1918 р. в Україні працювало всього 80 санітарних лікарів, а в 1921-му - 167. Їх зусилля зосереджувалися на епідемічних заходах та санітарному благоустрою населених пунктів (Централізоване водопостачання функціонувало в 29 містах, а Асенізація була організована тільки в Києві, Харкові, Одесі та Катеринославі). Для прискорення роботи з належного санітарного стану запроваджувалися оригінальні методи: тематичні суботники, місячники чистоти, в яких широко залучалася громадськість. Також відбувалися "санітарні суди", які, наприклад, в Одесі збирали до 4 тисяч жителів.
Для початку 20-х років минулого століття характерною стала послідовна тактика уряду по організації державного санітарного нагляду. Безсумнівна першість у цьому справі належала Україні. Справжнім "генератором ідей" та будівельників діяльності служби став Олександр Марзєєв, який розпочав свою практичну діяльність санітарним лікарем Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії.
Датою свого народження Державна санітарно-епідеміологічна служба вважає 1 червня 1923 року, коли Рада Народних Комісарів УРСР підписала постанову "Про санітарні органи республіки ". Цим документом були узаконені права та обов'язки санітарних органів, на державному рівні визначено організаційні принципи проведення санітарних та протиепідемічних заходів. Саме на підставі постанови "Про санітарні органи республіки" була затверджено структуру та штати санітарних органів республіки від центра до периферії
Санепідвіділ Наркомздоров'я УРСР структурно перебудувався. До його складу увійшли підрозділи: санітарний, епідемічний, статистичний, санітарно-просвітітельний і санітарно-технічний. Губернські санепідвіділи організовували свою структуру аналогічно. У містах з населенням понад 50 тис. жителів відкривалися міські санепідвіділи, до складу яких входили санітарні лікарі та лікарі-епідеміологи. Кожному повіту надавалася одна посада санітарного лікаря та його помічника: з розрахунку одна на 200 000 населення.
Визначення штатного розкладу та структури дозволило підняти питання про якість санітарного нагляду і подальшого розвитку санітарної служби на II Всеукраїнській нараді, яке відбулося того ж 1923 року. На ній підкреслювалася необхідність впровадження нових методів дослідження, засновані на наукових принципах. Незабаром було відкрито 80 санітарно-бактеріологічних лабораторій, що дозволило використовувати лабораторні методи досліджень об'єктів довкілля і продуктів харчування.
Розвиток санітарної служби України набував все більш динамічного характеру. Так, у 1924 році "Тимчасовими будівельними правилами" затверджено положення про обов'язковому попередній санітарний нагляд за будівництвом під час його підготовки та завершення. А 1925 року в структурі санітарно-епідеміологічним відділом Наркомздоров'я УРСР створюється нова інспекція - санітарно-харчова.
Розроблені санітарні правила для харчової промисловості. Впроваджено ряд заходів щодо організації раціонального харчування. У цьому ж році приймається постанова Ради Народних комісарів УРСР "Про саніта...
