Особливості пізнання й осмислення світу в літературі епохи Відродження
Вперше термін «³дродженняВ» ужив Джорджо Вазарі, у книзі В«Життєписи найбільш знаменитих живописців, скульпторів і зодчих В». Під цим терміном вони розумів відродження інтересу до мистецтва античності. У XVIII столітті цей термін ввів в широке вживання Вольтер, маючи на увазі під ним відродження інтересу до особистості людини. Існує точка зору, що даний термін застосовується тільки до опису культурного феномена Італії, так як саме в цьому регіоні була можливість взяти в якості зразка античну культуру, її світоглядні і естетичні принципи. Однак загальновизнаною є точка зору, згідно якої Відродження - це період в історії культури, який характеризується відродженням інтересу до людини, до краси і свободі особистості, розвитком світської культури і гуманістичного ставлення до світу. У зв'язку з цим основною рисою культури епохи Відродження є визнання гармонії в розумінні людини, життя і культури. Видатні художники, скульптори, архітектори Відродження були активними філософами, талановитими письменниками та поетами, сміливими інженерами. Свідченням тому - поезія Мікеланджело, наукові трактати Леонардо да Вінчі, філософські роздуми Петрарки.
Перехід до новому сприйняттю світу і людини сприяв корінних перетворень в мистецтві. В епоху Відродження змінилася орієнтація мистецтва. Воно звернулося до людини в реальному світі. Найбільш яскраво нові уявлення про людину та її місці в світі проявилися в літературі даної епохи. Об'єктом літератури при цьому стає звичайна земна життя у всьому її різноманітті. Особливу увагу приділялася зображенню особи і її переживань, взаєминам особистості і суспільства. Письменники та поети прагнули в своїх творах прославити красу людини, відобразити поезію земного світу. Все це послужило поштовхом для розвитку ліричної поезії, а потім і драматургії. Тим більше, що на самому початку Відродження поезія стала одним з основних способів пізнання й осмислення світу.
Характерною особливістю літератури даного періоду було те, що твори писалися як на латині, так і на національних мовах. Все це призвело до усвідомлення авторами власної особистості, і тим самим було поставлено питання про самобутність літературного творчості.
У літературі відроджуються забуті жанри діалогу, трагедії, комедії; з'являються нові літературні форми: новела і сонет, розвивається лірична і епічна поезія. Дуже специфічним жанром в літературі епохи Відродження став діалог: прагнення автора дати всі В«заВ» і В«протиВ» з тим, щоб читач сам зміг зробити висновки.
Одним з піонерів культури Відродження, відомим гуманістом був Франческо Петрарка (1304-1374), у творчості якого спостерігається відхід від схоластичної традиції і аскетичних ідеалів Середньовіччя до нової культури, звернення до проблем земного буття людини, утвердження цінності його творчих сил. Ім'я Петрарки обезсмертила лірична поезія, написана в стилі вольгаре (народний італійська мова) - В«Книга пісеньВ», присвячена Лаурі. В ній оспівується краса земної жінки, облагороджує сила любові (навіть, як у Петрарки, нерозділеного). Для його творчості характерні любов до древнім зразкам духовності; реабілітація язичницької літератури. Він збирав античні рукописи, виклав основи філології.
Середні віки він оцінював негативно, називав їх В«пануванням варварівВ», був противником схоластики. Головна увага науки, на його думку, повинна бути звернена на людини, і в цьому контексті особливо підкреслювалася роль філології, риторики, поезії, моральної філософії. Петрарка вказував, що оволодіння культурним досвідом стародавніх повинно мати на меті виховання духовно багатої і морально досконалої людини, що керується розумом і високими нормами чесноти.
Продовжувачем починань Петрарки був Джованні Боккаччо (1313-1375), виходець із купецького сім'ї, автор знаменитого В«ДекамеронаВ». Він показує строкатість життя з багатством людських характерів і життєвих обставин. Образи його новел життєві; його герої цінують земні радості, плотські задоволення. Розкривається піднесена моральна сторона любові, критикується святенницька мораль, реабілітується жінка, відстоюються її права. Це був новий жанр міської новели.
У творчості Шекспіра культура англійського Відродження досягла своєї вершини. Його образи грандіозні, як сама епоха, що породила їх. Отелло і Лір, Гамлет і леді Макбет, Шейлок і Клеопатра - в якому середовищі, країні, епосі не жили ці люди, вони сповнені тих пристрастей та роздумів, які в тій чи іншій мірі турбували самого Шекспіра і його сучасників. І в той же час це люди, що живуть під цілком реальної історичної обстановці, що діють відповідно зі своїми характерами, а не з волі авторського задуму. У цьому й полягав могутній реалізм Шекспіра, реалізм, що має глибокі народні корені: не в зовнішньому правдоподібності, не в копіюванні деталей побуту, а в самій сутності характерів і обставин, в які вони поставлені.
В Англії в цей час вже формувалася ідея національної державності, Шекспір ​​ж приділяє велику увагу переосмисленню трагічності вже сформованих відносин В«людина-суспільство-державаВ».
В шекспірівських трагедіях (В«Король ЛірВ», В«МакбетВ» та ін) присутня ідея природного космосу. В ідеї цього космосу відображено відчуття того, що над особистим життям людини височіє ще якийсь всеопределяющім світ, в рамках якого герої діють. Світ надлічной волі - це суспільно-державні зв'язки, які підпорядковують природність людини нормам і правилам держави.
Герої Шекспіра діють у двох світах: особистому (В«природної індивідуальностіВ») і загальнодержавному (соціально-цивільному). Але для самих героїв не існують ці світи: їх людську руйнує основи суспільного миру. Ця суперечливість - це і є В«ядроВ» трагедій Шекспіра.
Вся творчість Шекспіра повстає проти дійсності, що губить особистість, любов, людську гідність; проти тих сил, які сковують здібності людини - Шекспір ​​вірив, що вони безмежні, - проти всілякої регламентації і канонів. Вільна стихія шекспірівської драматургії і сама не укладалася в жодні канони; в ній майстерно і з найбільшим художнім тактом все перемішано - трагічне і смішне, піднесений монолог і грубий фарс, філософський афоризм і непристойна жарт.
В епоху Відродження Шекспір ​​продемонстрував розлад між особистим В«природноїВ» і суспільним життям. Але при цьому воно показує, що зруйнувати внутрішній зв'язок між цими двома сферами життя одного і того ж людини нікому не дано - загибель неминуча. Але як тоді жити? Людина опиняється перед пошуком і незмінним вибором.
Естетична реакція на світ, природу, ідеї - ядро ​​світовідчуття цієї епохи. Відродження створило особливу атмосферу естетизму, недарма його називають Золотим століттям європейського мистецтва. Прагнення до естетичного переживання, естетичному насолоді відрізняє Відродження від всіх інших епох.
Список використаної літератури
1. Брагина Л.М. та ін Культура Західної Європи в епоху Відродження. Мос. Гор. Архів. 1996.
2. Горфункель А.Х. Філософія епохи Відродження. М., 2007.
3. Образ людини в дзеркалі гуманізму: мислителі і педагоги епохи Відродження про формування особистості (XIV-XVII ст.)/Сост., Вступ. статті і коммент. Н.В. Ревякіна, О.Ф. Кудрявцева. М.: Изд-во УРАО, 1999.
4. Твори італійських гуманістів епохи. Відродження (XV століття)/Під ред. Л.М. Брагиной. М.: Изд-во Моск. ун-ту, 1985.
