Образ Марусі Чурай (за історічнім романом Л. Костенко " Маруся Чурай " )
У романі Ліні Костенко змальовано трагічну долю легендарної народної співачки, життєвий шлях якої тісно пов'язаний Із всенародного драмою - Кривава боротьбою уярмлених народу проти поневолювачів. Давня легенда доносити нам образ Марусі Чурай. Мелодійність її пісень переконує, Що ця Дівчина Була НАДЗВИЧАЙНИХ талановитий, а відома історія отруєння її Коханом говорити про найсильніший характер и палкі почуття. Ліна Костенко дала нове життя цьому легендарному образу.
Маруся успадкувала від своїх Батьків благородство, гідність, чесність та душевна вроду. А галі їй дістався співучій мамин голос. Вперше вон звернули до пісні маленькою дівчінкою, коли загинув від ворожої руки її батько. Маруся побачим віставлену на острів Його відсічену голову, и Це незглібіме горі вілілося у співі: В«А смерть кружляє, кружляє, кружляє Навколо палі. Наносити білого снігу у очі Його запалі ... В»А остаточно Дівчина відкріла душу пісні, коли почула, Як Батькова слава звучить у кобзаревій Думі:
Усе ввіжалось: В«Орлику Чурай,
Ой забили тобі ляхи у своєму краю! В»
Всі думала: хоч бі ж Було спітаті,
хто склавов слова про нього, про тієї край.
Що БУВ ж ВІН ріднесенькій мій тато,
а від тепер ВІН - орлик, ВІН Чурай.
Особиста драма Марусі Чурай Була тісно пов'язана Із всенародного драмою. Поетеса звернули до пісні, щоб Висловіть Своє ставлені до того загально лиха, його призначення та спіткало її Батьківщину. Загальнонародне боліло у її душі Як особисте. Її пісні дівувалі багатьох міщанок, ТОМУ ЩО, на їхню мнение, складаті їх повінні Ліше кобзарі:
Та й ті сказаті, - Що вон співає?
Сама собі відумує слова.
Таких дівок на Світі НЕ Буває.
Хіба для того дівці голова?
Герої роману по-різному ставлять до її пісень. Одні - захоплюються ними, Інші - не Любляна, ТОМУ ЩО часто відчувають засудження своїх вчінків з боку Марусі. Таких персонажів немало у творі. Це насамперед райці, Бобренчиха, Горбань І, звичайна ж, Вишняк та Його рідня. Чураївні, Яки вболіває за долю своєї земли, прикривши усвідомлюваті, Що В«у Всіх оціх скорботах и ​​печалях ... - и чураївські голови на палях, и вішняківські голова на плечах В».
Трагедія її особістості пролягав Найперше у невідповідності Між Марусин уявленнямі про честь, гідність, Совість, самопожертву в Ім'я народу и тім, якімі булі її краяни. І тому боляче враз дівчину ті, Що її коханий віявівся такою ж дріб'язковою и нешляхетною Людиною: В«Нерівня душ - ції гірше, Ніж майнаВ». У розпачі вон пріготувала для себе Отрута, альо її Випадкове віпів Гриць. Безневинного вон потрапіла Під суд, альо не сказала й слова на Свій захист. Вона Була ошукана у своїй любові, и віпалена нею дотла.
Від Смерті її врятував Іван Остряниця, Який прівіз універсал від Богдана Хмельницького про скасування Вирок. Слова універсалу про значення народного співця звучати Вже не так для Марусі, Як для людей, щоб смороду зрозумілі, Що самє співець дарує їхнім діянням безсмертя.
Маруся, несучі в серці Свій Біль, вірушає на прощу у Київ. Мі бачімо очима Чураївні та мандрівного дяка руйнацію України. Перед подорожуючімі сторінка за сторінкою гортається велика книга життя українського народу. Перед їхнімі очима уявного проходять мученіцькі Смерті Його ватажків, В«подвигиВ» ката Яреми Вишневецького, удовіні села, голод на Волині та галі Багато такого, Про що В«у селах рідмі плачуть кобзарі В».
Ще Україна в Слові НЕ зачата.
Дай, Боже, їй родити Це дитя!
... Маруся болісно переживала смерть Коханом, причиною якої вон вважаєтся собі. Проти особіста драма не відвернула її очі від страждань народу. її талант продовжував служити людям - пісні Марусі співає Полтавський полк, Весь спектр в похід. У них віявляється Нескорений дух та моральна краса дівчіні, котра болісно пережіває за частку рідного краю. Тому всі сказання нею за її непросто жіття їй Вже НЕ належиться.
Співцям дарована вічність. їм Не судилося померті, бо життя, віспіване у піснях, стає Легенда. Саме з легенди/прийшла до нас Маруся Чурай. І нехай твердять історікі, Що ця Дівчина - Тільки міф, Що документальних свідчень про неї Немає, та Якось у Це не хочеться віріті. Бо Ліна Костенко Зроби її образ для нас таким живим и зримо, наче подарувала йому друге життя.
Читала роман цієї геніальної Поетеса - и здавать: торкнуло діва, знайшла ОТУ В«Неопалима книгуВ», Що В«вціліла в ... пожаріщіВ», наче магічна В«купинаВ», воскресла з руїн Полтави.
До глибинності душі схвілював мене роман. Коженов рядок запавши у серце, спонукаючі перейнятіся долею Марусі, іті разом Із нею на страту, Всім єством відчуваючі, Як воно, коли кілька кроків и кілька хвилини відділяє тобі від безповоротної міті. Переповнює Гордість за Цю величносте стратенніцю, Яки и в Цій - думалося - Останній своїй мандрівці віклікає в людей шаноблівій захоплення:
Злочінніця, - А так бі ї зняв бі шапку.
На смерть іде - а так бі ї поклонівсь.
Частка обдарувала її рідкіснім талантом: чарівнім голосом та вмінням творити пісні. Вперше у ній обізвалося слово, народжения з болю и туги за батьком. Старий кобзар віспівував про В«Орлик ЧураяВ», а в Марусіній пам'яті кружляє тієї незабутій сніг, Що замітав дочці и Матері шлях до чоловіка и тата - Гордія Чурая, Якого бачили полякам на страту.
А потім їхні голови на палях
Повіставлялі У полковому містах.
Людей зганялі. Мати моя впала,
І крик замерз у неї на Вусте.
А смерть кружляє, кружляє, кружляє Навколо палі.
Наносити білого снігу у очі Його запалі ...
З пекуче Спогад народилася перша пісня. І відтоді її зранена, альо чутліва и Відкрита Світові душа співала про любов и ненависть, походи і звитягу, про Сумно и радісне, гірке и величносте. Маруся й сама не знала, Що це все означатіме для людей, для Полтави, для України, Що люди спрійматімуть В«її пісні - Як перло многоцінне, Як дивен скарб Серед земних марнот В».
Бог не давши моєму народові долі, альо давши силу духу. Невидимого, незбагненного, альо відтвореного у Слові. Воно прорівалося Крізь Біль страждань, радість перемог - и лілося піснею. Пісенний український спадок-то наш Постійний оберіг. Звертаєшся до нього и думаєш: як добро, Що не Ліше Ярема та Бобренка, які заплямувалі свою честь и гідність зРаду, підлотамі, не Ліше прімітівнімі галямі та захланних Вишняк ПОВНЕ наша земля. Багата вон и Хмельницьке, Остряниці, байдами. І я Піша ЦІМ. І хоч український народ на Довгі роки БУВ позбавлений ворогом-братом Історії, незалежності, заможної держави, ВІН МАВ рятівніцю, В«ті, Що не вмираєВ» и береже Національні корені - пісню. І тихий, хто МАВ цею Дивовижний ХІСТ до її творення.
Кращі моральні рісі мого народу, Його найвіщі Духовні злеті втіліла Ліна Костенко в образі своєї героїні. І ЦІМ полонила нас. Справжнє благородство, вірність, душевна краса співачки, її великий дар Любові, чистота и Мудрість роблять Легендарний и ВАРТА хвали її постать и її творчість. Я вірю: пройдуть роки, Століття, альо Маруся Чурай промовлятіме до нащадків устами Ліні Костенко, промовлятіме Зі Сторінок книги, Яки непідвладна часові, так само Як Пісня, Як людські чеснот, Як Мистецтво, Що з'єднує їх воєдино.
