План
I. Введення.
II. Гуманістичні принципи мистецтва Відродження.
1. Італійський гуманізм:
В· Франческа Петрарка
В· Колуччі Салютаті
В· Леонардо Бруні
В· Бартоломео Фаціо
В· Лоренцо Валла
В· Аргиропуло
В· Кристофоро Ландіна
В· Піко делла Мірандола
В· Данте Аліг'єрі
III. Образ людини в образотворчому мистецтві італійського Відродження.
1. Джотто
2. Мазаччо
3. Донателло
4. Леонардо до Вінчі
5. Рафаель
6. Мікеланджело
7. Тіціан
IV. Висновок.
I . Введення.
Для свого дипломного проекту я вибрала тему, яка звучить так: В«Людина в епосі ВідродженняВ». І, розкриваючи більш докладно значення людини в культурі і на культуру цього часу, я не ставила за мету знайти щось своє, особливе. Ні, моє завдання полягає в тому, щоб ще раз затвердити велич розуму й волі людини. Показати, наскільки мистецтво уособлює гуманістичні принципи, відроджені саме в епоху Відродження. Відродивши античні ідеали, воно в той же час відобразило ренесансне уявлення про цінності особистості, красі навколишнього його світу. Цінність людини ренесансний гуманізм бачив в єдності його морального і етичного гідності, в благородстві духу і красу тіла.
Ренесансне світовідчуття знайшло художнє втілення в одухотвореною картині світу, як і в античній культурі, став втіленням гармонії. Цей світ постав в барвистому вигляді, істота чуттєвою красою людини.
На відміну від середньовічної свідомості, що розглядає тіло людини як зовнішню оболонку, источение гріховності, ренесансна культура затвердила погляд на людське тіло як найважливішу естетичну цінність.
Змінилася і структура художньої культури, пов'язана з відділенням художніх цінностей від релігійно-епічних, з утвердженням мистецтва як особливої вЂ‹вЂ‹сфери людської діяльності, зміст і форма якої не вичерпуються релігією. Затверджувалася ідея людського світу, якої не вичерпуються з небесним. Це стосувалося, насамперед, світу мистецтва здатного, як вважала ренесансна думка, втілити ідеал гармонійно організованого світу і людини.
Ця тема актуальна і в наш час. Твори мистецтва, відтворюючи світ у його чуттєвої контекстності, в цілісних наочно-чуттєвих і типових картинах, несуть в собі загальнолюдське зміст. Тому великі твори мистецтва, створені навіть у віддалені епохи, не тільки не втрачають свого значення, але знаходять нові відтінки в осмисленні свого змісту, морально-естетичної проблематики. Художні форми з позиції нового часу, загальнолюдські цінності, укладені в них, хвилюють людину у всі часи і на всіх континентах («ѳкстинська МадоннаВ» Рафаеля, В«ДавидВ» Мікеланджело та ін.) Ці твори звернені до людини, вони виражають довіру і любов до нього, оспівують його духовну велич.
У роботі я вирішую поставлені цілі:
В· по-перше, загальне уявлення про епоху Відродження;
В· під друге, утвердження ідеї людського світу;
В· в третіх, гуманісти, уособлюють епоху Відродження;
В· в четверте, образ людини в образотворчому мистецтві Італії.
Так як саме живопис могла реалізувати ренесансне гуманістичне вчення про людину, і саме в Італійському мистецтві воно проявилося найбільш яскраво, тому й значення людини в епоху Відродження розглядаю на італійському прикладі.
II. Гуманістичні принципи мистецтва Відродження.
Відродження - новий етап в історії світової культури. За значенням, яке мало Відродження для розвитку культури і мистецтва, з ним може бути зіставлена ​​в минулому тільки епоха розквіту античної цивілізації. У врятованих при падінні Візантії рукописах, у виритих під руїн Рима античних статуях перед здивованим Заходом постав новий світ - грецька стародавність; перед її світлими образами зникли привиди Середньовіччя; в Італії настав небачений розквіт мистецтва, який з'явився як би відблиском класичної стародавності і якого ніколи вже більше не вдавалося досягти.
Це був найбільший прогресивний переворот із усіх пережитих до того часу людством, епоха, яка потребувала титанів і яка породила титанів по силі і думки, пристрасті і характеру, по багатосторонності і вченості. Люди, які формували сучасну державу буржуазії, були всім чим завгодно, але тільки не людьми буржуазно-обмеженими. Навпаки, вони були більш або менш овіяні характерним для того часу духом сміливих шукачів пригод. На основі цього і виникла відкрито ворожа феодальної культурі нова культура, названа культурою Відродження (Рінашіменто - італійською, Ренесанс - французькою мовою). Сам термін «³дродженняВ» з'явився вже в 16 столітті, зокрема у Вазарі, автора знаменитих життєписів італійських художників. Вазарі розглядав свою епоху як час відродження мистецтва, наступив після багатовікового панування мистецтва середньовіччя, яке ренесансні теоретики вважали часом повного занепаду.
Особливе значення мало Відродження для розвитку мистецтва, утвердження принципів реалізму і гуманізму в літературі, театрі і образотворчому мистецтві. ЇЇ досягнення - це досягнення гуманістичної культури і реалістичного мистецтва, які стверджують красу і гідність людини, що пізнає красу світу, усвідомило силу творчих можливостей свого розуму і волі.
На відміну від культури середньовіччя гуманістична життєстверджуюча культура Відродження носила світський характер. Звільнення від церковної схоластики і догматизму сприяло піднесенню науки. Страсна жага пізнання реального світу і захоплення їм привели до відображення в мистецтві самих різних сторін дійсності і повідомили величний пафос і глибоку проникливість найбільш значним творінь художників.
Важливе значення в становленні мистецтва Відродження мало по-новому зрозуміле античну спадщину. Вплив античності найсильніше позначилося на формуванні культури Відродження в Італії, глее збереглося безліч пам'ятників давньоримського мистецтва. Тому в ряді відносин культура Відродження, особливо в Італії 15 ст. Певною мірою нагадувала культуру класичної Греції. Дух героїчного гуманізму, піднесеної громадянськості, тісного зв'язку художньої культури з духовними інтересами громадян міста, прагнення прикрасити, піднести в образах мистецтва своє рідне місто, зближуючи культуру незалежної ренесансної міської комуни з культурою вільного античного поліса.
І все ж ряд особливостей рішуче відрізняв мистецтво Відродження від мистецтва грецького, пов'язаного з більш раннім історичним етапом розвитку суспільства з рабовласництвом.
перше, грецькому мистецтву класичного період, тобто пов'язаному з розквітом поліса, не було властиве гостре відчуття індивідуальності, особистої неповторності образу людини, характерне для мистецтва Відродження. Портрет цього часу пронизаний пафосом затвердження особистості, свідомістю того, що різноманітність і яскравість індивідуальностей є необхідна риса нормального суспільства, що розвивається. Утвердження свободи особистості, різноманітності її обдарувань певною мірою стало неминучим наслідком боротьби з феодальною ієрархією, нерівністю і становими перегородками середньовіччя, розчищало дорогу новим суспільним відносинам. Тоді не було майже жодного великого людини, який не вчинив би далеких подорожей, не говорив би на декількох мовах, не відзначався б у кількох галузях творчості. Леонардо да Вінчі був не тільки великим живописцем, але великим математиком, механіком і інженером. Альбрехт Дюрер був живописцем, гравером, скульптором, архітектором. Макіавеллі був державним діячем, істориком, поетом. Лютер вичистив авгієві стайні не тільки церкви, але й німецької мови, створив сучасну німецьку прозу і склав текст і мелодію В«МарсельєзиВ» 16 в. Для цих людей характерно те, що вони майже всі живуть в самій гущі інтересів свого часу, беруть живу участь у практичній боротьбі.
На зміну...
