Ільїна Т.
На рубежі 50-60-х років активізується художнє життя країни. У 1957 р. відбувся Перший Всесоюзний з'їзд радянських художників, що зібрав делегатів від більш ніж 7000 художників і мистецтвознавців, на якому були підведені підсумки минулого і визначено шляхи подальшого розвитку радянського мистецтва. У цьому ж році відбулася Всесоюзна художня виставка, експозиція якої була побудована по республіках. У ній взяли участь художники як старшого покоління, так і молоді. Тоді вперше глядачі познайомилися з роботами Г. Коржева, Т. Салахова, братів А. і С. Ткачових, Г. Іокубоніса, І. Голіцина і багатьох інших. З'явилися нові журнали з мистецтва - В«ТворчістьВ», В«Декоративне мистецтво СРСРВ», В«ХудожникВ» і нове видавництво - В«Художник РРФСР В». Починається обмін виставками з іншими соціалістичними країнами. В грудні 1958 р. в Москві була влаштована велика виставка робіт художників соціалістичних країн. Радянське мистецтво стало широко пропагуватися в Західній Європі, США, в Індії, Сирії, Єгипті та ін У 1958 р. на Всесвітній виставці в Брюсселі багато радянських художники отримали високі нагороди. Безсумнівна активізація мистецького життя в ці роки, але сам художній процес був далеко не однозначним. Не забудемо, що час так званої В«ВідлигиВ» було недовгим і в самому собі мало сумні рецидиви попередньої епохи: в культурі та мистецтві тривала В«боротьба з буржуазною ідеологієюВ», прикладом чого є хоча б факт виключення зі Спілки письменників Бориса Пастернака в 1958 р. Проте так чи інакше з виставок стали поступово зникати ложнопатетіческіе, оповідно-натуралістичні твори. Високогражданственного звучання в картинах і скульптурах художники прагнули досягти без декламації і награного пафосу.
60-ті роки - це час найбільш плідної творчої роботи тих художників, яких сьогодні відносять до старшого покоління. У своїй широкій експресивній манері Є. Моісеєнко створює овіяні В«революційною романтикоюВ» полотна про Громадянської та Великої Вітчизняній війнах (цикл В«Роки бойовіВ», 1961; В«Червоні прийшлиВ», 1963-1964, та ін.) Б.С. Угаров пише картину про блокадному місті на Неві - В«Ленінградка. В Сорок перший В»(1961).
Йдуть пошуки нових виражальних засобів у кожному з видів образотворчого мистецтва, пошуки динамічності, лаконізму, простоти фабули, узагальненості при емоційності та гостроті самого характерного. Художники розробляють новий, так званий суворий стиль (цей термін належить радянському мистецтвознавцю А. Каменському). Бо саме в цей час виявилося прагнення художньо відтворити дійсність без звичайної в 40-50-ті роки парадності, згладжування всіх труднощів, без поверхневої фіксації безконфліктних малозначних сюжетів, укоріненою манери зображати боротьбу В«хорошого з кращимВ», а також без ілюстративності, В«літературщиниВ», які стали майже нормою, - тобто без усього того, що позбавляє твір глибини і виразності, згубно впливаючи на образний зміст і художню майстерність. Художники П. Ніконов, Н. Андронов, В. Попков, Т. Слухав, Д. Жилінський, В. Іванов, М. Савицький, брати А. і П. Смолін, П. Оссовський, А. Васнецов, Т. Наріманбеков, М. Аветисян та інші в пошуках В«правди життяВ» звернулися до стриманої, умовної, узагальненої формі, відкинувши всяку описовість. Композиція, як правило, лапідарно, малюнок жорстокий і лаконічний, колір умовний, не відповідає натурним співвідношенням.
Героїчне початок у творах цього стилю народжується з правдивості в передачі суворих трудових буднів (звідси і назва стилю). Воно розкривається не прямою дією героїв, а самим емоційним ладом картини, не описом, а авторською позицією, висловленою у творі (Н. Андронов В«плотогонівВ», 1959-1961; П. Ніконов В«Наші будніВ», 1960; В. Попков В«Будівельники Братської ГЕСВ», 1961; бр. Смолін В«ПолярникиВ», 1961; пізніше В«СтрайкВ», 1964; Т. Слухав В«РемонтникиВ», 1963). Навколо деяких з цих робіт, представлених на виставці 30-річчя МОСХа (В«Наші будні В»Ніконова,В« плотогонів В»Андронова), розгорнулася жорстка полеміка, і мистецтво цих художників несправедливо отримало різко негативну офіційну оцінку не тільки керівника держави Хрущова, але і в спеціальній постанові пленуму ЦК КПРС від 1963 року.
В«Суворий стильВ» був породженням В«відлигиВ» і свідчив неначе б про певні кроках по шляху демократизації суспільства. Це були перші спроби заговорити в мистецтві В«людською мовоюВ» - після помпезних творів післявоєнного часу. Проте багато в чому художники ще залишалися в полоні мислення попереднього десятиліття - це теж була свого роду міфологізація, тільки вже не окремої особистості, а В«колективуВ». Крім того, процес пошуку супроводжувався певними мальовничими витратами. Ряд майстрів сприймали формальні прийоми (монументалізму, наприклад) поверхнево. Пошук лапідарності мови привів деяких художників навіть до відомого схематизму, у одних вираженого більш, в інших - менш. Але разом з тим лаконізм засобів одночасно зблизив багато станкові твори В«суворого стилюВ» з мистецтвом монументальним. Не випадково в цей період не монументальне мистецтво запозичує щось від станкового, а відбувається зворотний процес взаємозбагачення - від монументального до станковому. Це позначилося і в гіперболізації образів, в яких опущено все випадкове, швидкоплинне, і в підвищеної декоративності та напруженої емоційності колориту, і навіть в великому, як правило, розмірі полотна. Але це не означає, звичайно, що всі художники зазначеного напрямку схожі один на іншого. Ніконова не сплутаєш з Андроновим, а Попкова-з Коржево, як не сплутаєш Едуарда Мане з Едгаром Дега, а Клода Моне з Огюстом Ренуаром, хоча всі вони об'єднані в історії мистецтва під ім'ям імпресіоністів. Художників В«суворого стилюВ» пов'язує воєдино час і його герой, якого вони зображують. Недарма всі вони багато займаються жанром портрета. Це зрозуміло, бо мистецтво насамперед дослідник людської душі. Відмінною рисою портрета є, мабуть, деяка рухливість його кордонів. Портрет часто вбирає в себе властивості інших жанрів або сам вторгається в них. Це особливо помітно в автопортретах: як правило, вони широко представлені на виставках 60-х і пізніше 70-х років. У них вражає гострий самоаналіз, іноді нещадна іронія, безжалісність вироку самому собі. Все це, однак, не виключає багатоликості сучасного портрета, і філософськи осмислюють життя, і суворо аналізує її, і виражає ліричне, поетичне почуття радості буття (О. Філатчев В«Автопортрет у червоній сорочціВ», 1965; Н. Андронов В«Автопортрет з пензлемВ», 1966; В. Ватенін В«Житіє живописця Ватеніна В», 1968; К. ДобрайтісВ« Автопортрет в юрті В», 1976; Л. Кирилова В«АвтопортретВ», 1974, і ін).
Цікаво творчість В.Є. Попкова (1932-1974). Цей рано загиблий художник, який за короткий термін перевершив у майстерності багатьох своїх колег художників, взагалі володів загостреним почуттям відповідальності за все, що відбувається у світі. До якого б жанру не звертався Попков, кожен його твір звучить гостросоціальні. В автопортреті В«Шинель батькаВ» (1972) ми бачимо приклад тонкої художньої метафори, співвіднесення минулого і майбутнього. У майстра безліч автопортретів-картин: В«Робота закінченаВ» (1971), В«Павло, Ігор і яВ», В«Мати і син В»(1970),В« Сварка В»,В« Приходьте до мене в гості В»та ін Мова цих картин символічний. У В«Шинелі батькаВ» колорит тривожний, темно-зелений з синьо-ліловим; складно нюансованого червоний-в картині В«Мати і синВ».
Можна побачити певну еволюцію у розвитку портрета від 60-х до 70-м і наступним рокам. Пошук суворого лаконічного образу змінюється більш поглибленої психологічної характеристикою, але в цілому художники залишаються вірні відкритого вираженню драматичних переживань і складних психологічних станів (СР Т. Слухав В«Портрет композитора Кара-КараєваВ», 1960, з портретом Д. Шостаковича, 1976; І.А. Срібний В«Портрет Д. ШостаковичаВ», 1964, з портретом С. Ріхтера, 1966. Знаменно, до речі, що усі вони близькі навіть композиційно). У наступні ...
