Гельсінкськіугоди 1975 р.
Зміст
Введення. 3
1. Міжнародна обстановка в кінці 1960-х - початку 1970-хроків. 5
2. Гельсінський процес. 11
3. Наслідки Гельсінкського процесу і новий витокнапруженості. 14
Висновок. 22
Список використаної літератури .. 25
Введення
3 липня 1973 в Гельсінкі за ініціативою ОрганізаціїВаршавського договору почалося Нарада з безпеки і співробітництва вЄвропі. Взяти участь у роботі Наради погодилися всі європейські країни,за винятком Албанії. Мета заходу полягала в пом'якшенні конфронтаціїміж обома блоками - НАТО та Європейським співтовариством, з одного боку, іОрганізацією Варшавського Договору та Радою Економічної Взаємодопомоги, зінший. Незважаючи на всі політичні протиріччя, заплановані зустрічіповинні були сприяти розрядці напруженості та зміцненню миру в Європі.
1 серпня 1975 після двох років переговорів був,нарешті, підписаний Заключний акт Гельсінкської наради, в якомуєвропейським країнам гарантувалися незмінність кордонів, територіальнацілісність, мирне врегулювання конфліктів, невтручання у внутрішнісправи, відмова від застосування насильства, рівність і рівноправність суверенітетів. Крімтого, в документі було зафіксовано зобов'язання поважати право народів насамовизначення і права людини, в тому числі свободу слова, свободу совісті тасвободу переконань.
В якості завдань роботи автор виділяє наступні:
- розгляд міжнародній обстановці напередодніукладення Гельсінкських угод, тобто в кінці 1960-х - початку 1970-х років;
- визначення основних передумов міжнародної В«розрядкиВ»;
- аналіз змісту Гельсінкських угод;
- розгляд наслідків укладення Гельсінкськихугод;
- визначення основних підсумків Гельсінськоїзагальноєвропейської наради.
При написанні контрольної роботи для досягненняпоставленої мети автор робить аналіз навчальних посібників із всесвітньої історії,історії Росії та СРСР, історії держави і права зарубіжних країн, а такожнаукових праць деяких вітчизняних і зарубіжних авторів.
В результаті аналізу джерел інформації автором був докладнорозглянуто процес підписання Гельсінських угод, їх передумови та основніпідсумки.
1. Міжнародна обстановка вНаприкінці 1960-х - початку 1970-х років
У жовтні 1964 р., коли нове керівництво СРСРвзяло владу у свої руки, в пасиві зовнішньої політики Хрущова були:поколебленной через розкол з Китаєм і Румунією єдність соціалістичноготабору; натягнуті відносини між Сходом і Заходом внаслідок Карибськогокризи; нарешті, невирішеність німецької проблеми. Рішення XXIII з'їзду КПРС в1966 підтвердили тенденцію до більш жорсткої зовнішньої політики: мирнеспівіснування тепер підпорядковувалося більш пріоритетною класової завданню -зміцненню соціалістичного табору, солідарності з міжнародним робочимкласом і національно-визвольним рухом. [1]
Відновленню повного контролю над соціалістичнимтабором радянському керівництву заважали труднощі у відносинах з Китаєм, Кубою, атакож події в Чехословаччині. Тут у червні 1967 р. з'їзд письменників відкритовиступив проти керівництва партії, далі пішли масові студентськідемонстрації та страйки. Усилившаяся опозиція змусила Новотного в січні1968 поступитися керівництво партією Дубчеку. Нове керівництво вирішилопровести ряд реформ. Встановилася атмосфера свободи, була скасована цензура,КПЧ погодилась на альтернативні вибори своїх керівників. Однак В«вихідВ»був нав'язаний традиційно радянський: В«на прохання чехословацьких товаришівВ» у нічз 20 на 21 серпня 1968 війська п'яти країн - учасниць Варшавськогодоговору вступили в Чехословаччину. Відразу ж втихомирити незадоволення не вдалося,демонстрації протесту проти окупації тривали, і це змусило радянське керівництвовідсторонити Дубчека та його оточення від керівництва країною і поставити на чоліКПЧ Г.Гусака (квітень 1969 р.), прихильника СРСР. Силою придушивши процесреформування чехословацького суспільства. Радянський Союз зупинив модернізаціюцієї країни на цілих двадцять років. Так на прикладі Чехословаччини реалізувавсяпринцип В«обмеженого суверенітетуВ», часто званий В«доктриною БрежнєваВ» [2].
Серйозна ситуація виникла і в Польщі через підвищенняцін в 1970 р., що викликав масові заворушення робітників балтійських портів. Внаступні десять років становище в економіці не покращився, що породило новухвилю страйків, яку очолив незалежну профспілку В«СолідарністьВ» підчолі з Л.ВАЛЕНСИ. Лідерство масового профспілки робило рух меншвразливим і тому керівництво СРСР не наважився на введення військ до Польщі іпролиття крові. В«НормалізаціяВ» положення було довірено поляку, генералуЯрузельському, який ввів 13 грудня 1981 воєнний стан у країні [3].
Хоча прямого втручання СРСР не було, але його роль уВ«ЗаспокоєнніВ» Польщі була помітна. Образ СРСР у світі все більше асоціювався знехтуванням прав людини як усередині країни, так і в сусідніх державах.Події в Польщі, виникнення там В«СолідарностіВ», що покрила всю країну мережеюсвоїх організацій, свідчили про те, що тут була пробита найбільшсерйозний пролом в замкнутій системі східноєвропейських режимів [4].
У відносинах між Заходом і Сходом на початку 70-х роківстався радикальний поворот у бік реальної розрядки напруженості. Вінстав можливим завдяки досягненню зразкового військового паритету між Заходом іСходом, США і СРСР. Поворот почався з встановлення зацікавленогоспівпраці СРСР спочатку з Францією, а потім з ФРН.
На рубежі 1960-1970-х років радянське керівництво перейшлодо реалізації нового зовнішньополітичного курсу, основні положення якого булизаявлені в Програмі світу, прийнятої на ХХIV з'їзді КПРС у березні - квітні 1971м. Найбільш істотним моментом нової політики слід вважати теобставина, що ні Радянський Союз, ні Захід не відмовлялися від гонкиозброєнь. [5] Цей процестепер набував цивілізовані рамки, що було об'єктивною потребою зобох сторін після Карибської кризи 1962 р. Проте такий поворот у відносинахСхід - Захід дозволив істотно розширити сфери співпраці, першвсього радянсько-американського, викликав певну ейфорію і породив надії всуспільній свідомості. Це новий стан зовнішньополітичної атмосфериотримало назву В«розрядки міжнародної напруженостіВ».
В«РозрядкаВ» почалася з істотного поліпшення відносинСРСР з Францією та ФРН. Вихід Франції в 1966 р. з військової організації НАТО ставімпульсом для розвитку двосторонніх відносин. Радянський Союз намагався заручитисяпосередницькою допомогою Франції в дозволі німецького питання, що залишавсяголовною перешкодою для визнання післявоєнних кордонів у Європі.Посередництва, однак, не було потрібно після того як у жовтні 1969 р.канцлером ФРН став соціал-демократ Віллі Брандт, який проголосив В«новусхідну політику В». Її суть полягала в тому, що об'єднання Німеччинипереставало бути обов'язковою умовою у відносинах між Сходом і Заходом, авідкладалося на майбутнє як основна мета багатостороннього діалогу. Цедозволило в результаті радянсько-західнонімецьких переговорів 12 серпня 1970р. укласти Московський договір, згідно з яким обидві сторони зобов'язалисядотримуватися територіальну цілісність всіх європейських держав в їхфактичних кордонах. Зокрема, ФРН визнавала західні кордони Польщі поОдеру - Нейсе. В кінці року були підписані відповідні договори про кордониміж ФРН та Польщею, а також між ФРН і НДР [6].
Важливим етапом європейського врегулювання було підписанняв вересня 1971 р. чотиристоронньої угоди по Західному Берліну, якепідтверджувало необгрунтованість територіальних і політичних претензій ФРН наЗахідний Берлін і констатувало, що Західний Берлін не є складовоючастиною ФРН і не управлятиметься нею надалі. Це було повною перемогою радянськоїдипломатії, оскільки нарешті були прийняті всі умови, на яких СРСРнаполягав починаючи з 1945 р. без будь-яких поступок.
Такий розвиток подій зміцнило впевненість радянськогокерівництва в тому, що в світі відбуло...
