Діяльність ОУН-УПА в роки Другої світової війни та їх ставлення до Німеччини та СРСР
Українські інтегральні націоналісти з ентузіазмом вітали напад Німеччини на СРСР, вбачаючи в цій події багатообіцяючу можливість для утворення незалежної української держави. Однак хоча ОУН і німці мали спільного ворога, їхні інтереси та цілі були просто непорівнянні. Німцям ОУН представлялася корисної головним чином як диверсійна сила, здатна спустошувати тили радянської армії. Зі свого боку інтегральні націоналісти, зовсім недавно пережили розчарування в Гітлері у зв'язку з його поведінкою щодо Карпатської України, явно не прагнули служити знаряддям Берліна; в їх наміри входило використати війну для розповсюдження власного впливу в Україні. Таким чином, кожна сторона збиралася використати іншу у своїх, часто взаємовиключних, цілях.
У перші ж дні німецького вторгнення в Україну конфлікт інтересів нацистів і інтегральних націоналістів вийшов на передній план. Зі сміливістю, що межує з безглуздям, ОУН-Б, підтримана В«НахтігальВ», не погодивши з німцями свого рішення, зробила зухвалий крок, проголосивши 30 червня 1941 р. в тільки що взятому Львові Українську державу. Прем'єром був обраний найближчий соратник Бандери Ярослав Стецько. ОУН-Б пішла ва-банк, вважаючи, що німці швидше приймуть цю акцію як доконаний факт, ніж підуть на конфронтацію в самому початку вторгнення. [4, с.481]
Складовою руху опору в тилу фашистів після невдалої спроби 30 червня 1941 проголошення у Львові самостійної Української держави стали дії певної частини Організації українських націоналістів (ОУН) та Української повстанської армії (УПА).
Напередодні вторгнення німецьких військ у СРСР націоналістичний рух вже був суттєво розколотий. Власне внутрішній конфлікт в ОУН існував протягом тривалого часу, але міжфракційна боротьба особливо загострилася після вбивства у травні 1938 р. лідера організації Є.Коновальця. Саме цього періоду почали виявлятися розходження між ветеранами - членами Проводу Українських Націоналістів (ОУН) (Мельник, Барановський, Сушко, Сціборський та ін), що здебільшого перебували в еміграції, і молоддю - радикальними бойовиками, які очолювали підпільну боротьбу в західноукраїнських землях (Бандера, Стецько, Шухевич та ін.) В основі конфлікту лежала боротьба за владу і вплив у організації, його загостренню сприяли вікова різниця, напружені особисті стосунки, суттєві розходження в питаннях тактики боротьби.
Молоді радикали вимагали від лідерів ПУН переглянути політику ОУН стосовно орієнтації лише на одну державу (зокрема, Німеччину), налагодити контакти із західними країнами, зосередити всі зусилля на боротьбі власне в Україні, розгортати революційну діяльність, незважаючи на втрати від репресій радянської влади. Члени ж проводу ОУН, люди старшого віку, схилялися в основному до помірних діям. Крім цього, розгортання та поглиблення конфлікту зумовило те, що під час німецько-польської війни бандерівці нібито захопили документи польської розвідки і встановили причетність членів проводу ОУН Сеника, Сціборського і Барановського до співпраці з польською розвідкою.
У серпні 1939 р. в Римі відбувся Другий Великий збір ОУН, на якому домінували прибічники А. Мельника, який і був затверджений лідером організації. Відповіддю молодих радикалів на непоступливість ветеранів стало скликання в лютому 1940 р. у Кракові власної конференції, яка не тільки не визнала рішень римського збору, а й сформувала Революційний провід ОУН на чолі з С. Бандерою. З цього моменту починається одночасне існування двох українських націоналістичних організацій: ОУН-Р, або ОУН-Б - революційна, або бандерівська, та ОУН-М - мельниківська. Залишаючись вірними інтегральному націоналізму, обидві організації ставили перед собою одну мету - незалежність України, проте погляди на шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена ​​лише внаслідок національної революції, в ході якої розраховувати можна лише В«на власні сили українського народу, відкинувши загалом орієнтацію на чужі сили В». У цей час бандерівці не заперечували навіть боротьби з Німеччиною. Проте з наближенням нападу Гітлера на СРСР обидві течії ОУН зробили ставку на Німеччину. Така еволюція позиції пояснюється, очевидно, не кардинальною зміною поглядів, а просто намаганням максимально використати всі фактори, які, на думку бандерівського проводу, могли сприяти становленню української державності. За допомогою німецького військового командування ОУН-Б сформувала В«Легіон українських націоналістівВ», який складався з двох підрозділів - В«НахтігальВ» і В«РоландВ». Чисельність легіону була незначною - майже 600 солдатів. Німці планували використати ці українські частини для охорони і каральних акцій на окупованій території. Бандера ж вбачав у них ядро ​​майбутньої національної армії та засіб поширення впливу ОУН-Б. Ситуацію, що склалася у відносинах між ОУН і керівництвом третього рейху, влучно характеризує відомий історик О. Субтельний: В«кожна сторона прагнула використати іншу у своїх власних, часто протилежних цілях В».
З початком бойових дій Німеччини проти СРСР ОУН-Б перейшла до рішучих акцій. 30 червня 1941 у щойно захопленому німцями Львові, спираючись на В«НахтігальВ» та збройні групи бойовиків, бандерівці провели в будинку В«ПросвітиВ» Українські національні збори, які ухвалили Акт про відновлення Української Держави. Було обрано Українське державне правління на чолі із соратником Бандери - Я. Стецьком. Невизначений ставлення німецької сторони до націоналітіческому руху, з одного боку, породжувала в оунівців ілюзії про можливість співпраці з гітлерівцями, з іншого - створювала певний простір для маневру, для активних державотворчих дій. Проте Бандера та його соратники помилилися в оцінці ситуації.
Реакція Берліна на відновлення української державності була швидкою і різкою. Незабаром С. Бандеру, Я. Стецька та інших лідерів ОУН-Б було заарештовано і відправлено до Берліна. Крім цього, гітлерівцями було заарештовано 300 членів ОУН, із яких незабаром 15 було розстріляно. Після відмови відкликати Акт про відновлення Української держави, С. Бандера півтора року провів у берлінській в'язниці, а потім аж до вересня 1944 р. перебував у концтаборах Заксенгаузен та Оранієнбург.
ОУН-М рішуче відмежувався від львівської акції бандерівців. Вже 6 Липень 1941 А. Мельник надіслав Гітлеру листа, в якому питання незалежності України не піднімалося, а підкреслювалася вірнопідданих позиція ОУН-М. І хоча німці погодилися створити дивізію СС, що складалася з українців Галичини, лише після Сталінградської битви лояльність мельниківців була помічена третім рейхом і вони отримали певну свободу дій. Концентруючи свої сили у великих містах, особливо в Києві, ОУН-М організовувала місцеве самоврядування, допоміжну поліцію, громадські організації. 5 жовтня 1941 було утворено Українську Національну Раду на чолі з М. Велічковісскім як представницький орган українського народу для підготовки формування національного уряду, Однак всі ці спроби українських націоналістів, спрямовані на поступове відновлення української держави суперечили планам гітлерівців. Тому вже в вересні 1941 р. пройшла хвиля арештів бандерівців, а в грудні розпочалися репресії проти мельниківців. ОУН пішла в підпілля.
Отже, і ОУН-Б і ОУН-М ставили за мету незалежність України, однак шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Радикально настроєні бандерівці були прихильниками рішучих дій, опори на власні сили, незначної допоміжної ролі зовнішніх факторів у процесі становлення української державності. Помірні мельниківці робили ставку на поступове, В«повзучеВ» встановлення власного контролю на українських землях та відновлення національної держави. Мельниківці...
