МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА
АКАДЕМІЯ МІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА
Факультет ЕОГ
Реферат
з історії України
на тему:
В«Гетьман Петро ДорошенкоВ»
Виконав: студент 1 курсу
Групи СІС-2
Крохмаль Олександр
Харків 2001
Одним з видатних синів нашого народу, гетьманом - державником, діяльність якого була спрямована на боротьбу за незалежність України, - таким в історії виникає Петро Дорошенко. Походив він з козацького роду: його дід Михайло Дорошенко був українським гетьманом, а батько - полковником часів Богдана Хмельницького. Тоді ж почав військову службу і Петро, ​​а коли булава перейшла до рук І. Виговського, він уже був полковником, всебічно підтримував гетьмана. Перебуваючи в Чигирині, Дорошенко мав можливість познайомитися з багатьма державними проблемами і виробити свій власний погляд на становище в Україні. А воно було дуже важким. Після так званого Чорного ради в Ніжині в 1663 р., де проголосили гетьманом Івана Брюховецького, Україна поділилася на два гетьманату - Лівобережний (з гетьманом Брюховецьким) і Правобережний (з гетьманом Павлом Тетерею). Почався період кривавих заколотів і міжусобиць, які підривало силу народу, руйнували господарство, значні простори української території перетворювали в пустелю. Історики цей час називають Руїною. Залишившись без підтримки, Тетеря склав в 1665 р. булаву і виїхав до Польщі. Замість нього гетьманом було обрано Петра Дорошенка.
Людина безсумнівно здібна, з залізною енергією, при більш сприятливих умовах він міг би створити щось велике, при даних ж - тільки довів стан справ до крайності, до абсурду.
Усуваючи Опару, Дорошенко мав на увазі план більш широкий, користуючись підтримкою Криму й Туреччини, він розраховував створити собі міцну основу в Правобережній Україні, вільної від впливів і Москви, і Польщі. Спираючись на неї, він сподівався знову з'єднати воєдино Правобережну і Лівобережну Україну, а так як останню занадто було важко, як показали останні події поставити поза залежністю від Москви, то Дорошенко мав на увазі визнати верховенство Москви, але під умовою міцних гарантій української автономії, до яких він сподівався примусити московський уряд страхом свого союзу з Туреччиною і Кримом.
Проголошений на військовій раді гетьманом під протекцією кримського хана в серпні 1665 р., Дорошенко входить потім в безпосередні зносини з Туреччиною (1666). Розбивши залишилися польські загони, він опановує Браславщіной. Московських партизан в Правобережній Україні Дорошенко також розсіяв і намагався опанувати Лівобережжям. З Брюховецьким він увійшов у зносини і подавав йому надію, що залишить йому гетьманство, але одночасно дорікав Москву, що вона підтримує подібних авантюристів - причину українських смут. Очевидно, проти такого пана, як Брюховецький, Дорошенко вважав всякий спосіб боротьби дозволеним.
Розраховуючи на Дорошенка і татар, Брюховецький на початку 1668 м. підняв повстання проти Москви. Старшина прийняла в ньому участь, московські гарнізони виганяли або били. Але сам Брюховецький зробився надто ненависний на Україні, щоб нею міг врятувати цей поворот політики. Коли прибув за Дніпра Дорошенко і зажадав, щоб Брюховецький склав гетьманство, козаки оголосили Брюховецькому, що не бажають боротися через нього з Дорошенком; розграбували його табір, самого заарештували і привели до Дорошенка; і тут, як розповідає сучасник, по помилково сприйнятим жесту Дорошенко юрба кинулася на Брюховецького і розтерзала його. Після цього Дорошенко, з'єднавшись з татарською ордою, прибув на допомогу Брюховецькому проти Москви, рушив проти московського війська, під проводом Ромодановського, що вступило в кордону України для придушення повстання. Під натиском сил, якими розташовував Дорошенко, Ромодановський відступив за кордон, і Україна, за винятком декількох пунктів, де трималися ще московські гарнізони, опинилася в руках Дорош-ко.
Це був єдиний за своїм значенню момент в політичній діяльності Дорошенко. Важко вгадати, вдалося чи б йому втримати Україну в своєму впливі, наелектризувати стомлену двадцятирічної борьбою масу, взяти в руки розхитану і в значній мірі деморалізовану старшину. Досить сказати, що представився йому сприятливим збігом обставин Дорошенко скористатися не встиг. Як Саме в цю хвилину найбільшого успіху він кинув армію і у Чигирин, як передає сучасник, - внаслідок звістки про зраду дружини. Скориставшись його відходом, Ромодановський рушив знову в Сіверської землі. Архієпископ чернігівський Лазар Баранович виступив з проповіддю сорности Москві; залишений Дорошенком в якості заступника (В«наказного гетьманаВ») Дем'ян Многогрішний з місцевої старшини вирішив повернутися до московської влади. Але при цьому і старшина, і Баранович хотіли домогтися поступок - виведення воєвод, повернення до статей Богдана Хмельницького, і Многогрішний ставив ультиматум: або московський уряд відновить В«козацькі вольностіВ», або він піде в підданство туркам. При цьому він виступав вже не як представник Дорошенко, а як самостійний В«гетьман сіверськийВ».
Висновок воєвод був, безсумнівно, загальним прагненням. У тому сенсі, що це було загальне побажання українського населення, доносив і воєвода Шереметьєв: В«ЧеркасиВ» бажають неодмінно, щоб В«РуськихВ» людей не було на Україні в містах, і жити з ними не хочуть. Взагалі це був момент, коли прагнення гарантувати Україну від втручання московського уряду і адміністрації проявилися особливо сильно і широко в українському суспільстві. Можливо, що їх популярністю, тим що це було загальне і неодмінна умова подальших відносин, пояснюється та значна твердість, з якою Многогрішний і старшина відстоювали свої вимоги. Але московський уряд, очевидно, покладав надії розкол, що виразився в відділенні Многогрішного від Дорошенка, і вирішило таки не поступатися українським вимогам. Воно позондіровало Дорошенко, якого продовжували ще триматися південні лівобережні полки, але коли і Дорошенко поставив той же вимога про виведенні воєвод, московський уряд вирішив триматися Многогрішного. Воно могло розраховувати, що останній у своєму фальшивому становищі між Дорошенком і Москвою виявиться поступливішим і, не маючи духу відмовитися від гетьманської булави, відступиться від свого ультиматуму.
Дійсно, вже до березня 669 р. Многогрішний поступився. На раді в Глухові, хоча і не без значної опозиції, були прийняті В«статтіВ» - договір між Україно, власне, українська старшиною, і московським урядом, складений в стилі міжнародного трактату (так зв. уховскіе статті). Після цього Многогрішний був ще раз підтверджений на гетьманство і отримав знаки влади від московського легата.
В остаточно прийнятої редакції цих Глухівських статей ухвалювалося, що московські воєводи, крім Києва, будуть призначатися в Переяслав, Ніжин, Чернігів і Остер, але вони не матимуть права втручатися в суд і керування, - їм будуть підкорятися тільки московські ратні люди їх гарнізонів. Таким чином, після виявленого народом незадоволення московський уряд відмовився від введення московської адміністрації та податного окладу на Україні. За гетьманом не визнавалося право зносин з іноземними державами, але зберігалося на майбутнє час участь козацьких делегатів у московських дипломатичних конференціях.
Це був дуже чутливий удар для планів Дорошенка, але він не збентежив його, і - до честі Дорошенко потрібно сказати - він не став витрачати сил і енергії на боротьбу з Многогрішним. Хоча він дивився на останнього звисока як на самочинного В«Покутній гетманчікаВ», але підтримував з ним добрі відносини, тим більше що і без того мав достатньо турбот, а спільність національної програми зближувала його з Многогрішним: ми вже бачили, що їх побажання у сфері відносин до Москви більш-менш були однакові.
Питання про передачу Поль...
