УРАЛЬСЬКИЙ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ ІНСТИТУТ
АКАДЕМІЇ ПРАЦІ І СОЦІАЛЬНИХ ВІДНОСИН
ЗАОЧНИЙ ФІНАНСОВО-ЕКОНОМІЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
Контрольна робота по Вітчизняної історії на тему: В«Зовнішня політика Росії XIX століття В».
Виконала Нагорнова Лариса Олегівна
Група ФЗ-103
Рецензент Черепанова Ірина Борисівна
Сєров 2008
Зміст
Введення
1. Зовнішня політика Росії при Олександрі I
1.1 Війни з Іраном і Османською імперією
1.2 Участь Росії в антинаполеонівських коаліціях 1805-1807 рр.. Російсько-шведська війна 1808-1809 рр..
1.3 Вітчизняна війна 1812 р. Закордонний похід російської армії в 1813-1814 рр..
1.4 Міжнародне становище Росії в 1815-1825 рр..
2. Зовнішня політика при Миколі I
3. Зовнішня політика Росії другої половини XIX століття
3.1 Приєднання Середньої Азії до Росії
3.2 Східний криза і російсько-турецька війна 1877-1878 р.
3.3 Далекосхідне напрямок у зовнішній політиці Росії
Висновок
Список використовуваної літератури
Введення
XIX століття займає особливе місце в історії Росії. З його початком країна вступила в новий етап розвитку. Попередні століття формування та зміцнення основ самодержавного держави змінилися часом, коли невблаганний хід історичного процесу піддав його існування суворим випробуванням і зробив неминучим близьке крах всієї колишньої феодально-кріпосницької системи.
З кінця 18-го століття в Європі йшли безперервні війни. У європейські війни втягувалися все нові і нові держави. Поступово в боротьбу залучалася Росія. У 1805 році вона вступила у військовий союз з Англією та Австрією проти Франції. Наприкінці того - ж року російські та австрійські війська зазнали тяжкої поразки від наполеонівської армії під Аустерліцем.
Основні напрями зовнішньої політики збереглися з кінця XVIII століття, коли Росія стала складатися як величезна євразійська імперія. Кордони імперії під час майже безперервних воєнних кампаній були розсунуті: на заході до її складу по розділах Польщі увійшли Білорусь, Правобережна Україна, Литва, південна частина Східної Прибалтики, на півдні - після двох російсько-турецьких воєн - Крим і майже весь Північний Кавказ.
Мета даної контрольної роботи - вивчення зовнішньої політики Росії в XIX столітті. Для реалізації зазначеної мети необхідно вирішити наступні завдання:
1) узагальнити і проаналізувати наукову літературу по даному питанню
2) дати загальну характеристику зовнішньої політики Росії в XIX столітті
3) проаналізувати західне, східне і далекосхідне напрям зовнішньої політики нашої країни
4) зробити висновки по проведеним дослідженням.
1. Зовнішня політика Росії при Олександрі I
1.1 Війни з Іраном і Османською імперією
До початку XIX в. визначилися два основних напрямки в зовнішній політиці Росії: близькосхідне - боротьба за зміцнення своїх позицій в Закавказзі, на Чорному морі і на Балканах і європейське - участь Росії в коаліційних війнах проти наполеонівської Франції.
При вступ на престол Олександра I одним з перших його актів було відновлення відносин з Англією, порушених Павлом I. Він скасував його приготування до війни з Англією, повернув з походу до Індії посланий Павлом козачий загін В. П. Орлова. Відновлюючи дружбу з Англією, так само як і з Австрією, Олександр не бажав вступати в конфлікт і з Францією, дотримуючись в цей час політики збереження миру і нейтралітету.
Нормалізація відносин з Англією та Францією дозволила Росії активізувати свою політику на Близькому Сході, в першу чергу в районі Кавказу і Закавказзя. Активні дії Росії на Близькому Сході стимулювалися посиленням позицій західноєвропейських держав у цьому регіоні, але головним чином диктувалися прагненням убезпечити південні кордони і тим самим створити необхідні умови для освоєння півдня Росії. У той же час народи Закавказзя, що зазнавали гніт Османської імперії та Ірану, а Грузія - періодичні спустошливі набіги зі сторони цих суміжних їй держав, тяжіли до Росії, що вона, природно, враховувала у своїй зовнішній політиці.
Обстановка в Закавказзі різко загострилася в 80 - 90-х роках XVIII в., коли Іран посилив експансію в Грузію. У 1798 р. грузинський цар Георгій XII, не маючи сил протистояти цій агресії, звернувся до Росії з проханням прийняти в її підданство Грузію. Це прохання Павло I виконав, про що їм 18 січня 1801 був опублікований маніфест. Але в грудні 1800 р. Георгій XII помер, не дочекавшись своїх послів з маніфестом Павла. Приєднання Грузії відбулося вже за Олександра I. За новим маніфесту, виданим 12 вересня 1801, царствующая грузинська династія Багратидов позбулася престолу, управління Східною Грузією (Картлі і Кахетії, де правила ця династія) переходило до російського наміснику, на приєднаної території вводилося російське адміністративне пристрій. У 1803 - 1804 рр.. до складу Росії на тих же умовах увійшли князівства Мингрелия, Гурія і імеретіни, що складали Західну Грузію. Входження Грузії до складу Росії хоча і було пов'язане з втратою нею державності, але поклало кінець кровопролитним чварам в цій країні і убезпечило її від зовнішньої агресії, що загрожувало фізичним винищенням грузинському народу, сприяло подальшому розвитку і зміцненню економічних і культурних зв'язків з Росією. Для самої Росії приєднання до неї Грузії означало придбання важливою в стратегічному відношенні території для зміцнення своїх позицій на Кавказі і в Закавказзі. Велике стратегічне й економічне значення мало завершення до 1814 р. будівництва Військово-Грузинської дороги, що зв'язала Владикавказ з Тифлісом.
Приєднання Грузії столкнуло Росію з Іраном, який претендував на цю територію. Розпочата в 1804 р. війна велася Росією успішно. Вже в 1804 - 1806 рр.. основна частина Північного Азербайджану (Гянджинське, Шекінська, Ширванське, Карабахської, Дербентское, Кубинське і Бакинське ханства) була приєднана до Росії. Війна завершилася приєднанням у 1813 р. Талишські ханства і Муганской степу. За укладеним в жовтня 1813 р. Гюлістанскому світу Іран визнав приєднання до Росії цих ханств, так само як і входження до складу Росії грузинських царств і князівств. Приєднання Північного Азербайджану до Росії ліквідувало феодальну роздробленість в цьому регіоні і тим самим поклало кінець нескінченним міжусобиць; було покінчено з що існували тут залишками рабства і забезпечена безпека краю від зовнішніх набігів.
В 1806 р. почалася війна Росії з Османською імперією. Приводом до війни стало зсув султаном зі своїх постів правителів Валахії та Молдавії за наполяганням прибулого в Константинополь наполеонівського генерала Ф. Себастіані. Це було порушенням колишніх договорів між Росією і Османською імперією, за якими правителі Дунайських князівств могли призначатися і зміщатися тільки за згодою Росії. Султан, спираючись на допомогу Франції, яка постачала його зброєю і допомагала зміцнювати дунайські фортеці, прагнув до реваншу - до повернення Криму. Він демонстративно закрив прохід через чорноморські протоки російським судам.
В жовтні 1806 р. російські війська під командуванням генерала І. І. Міхельсона зайняли Молдавію і Валахію, а в 1807 р. ескадра під командуванням контр-адмірала Д. Н. Сенявіна завдала тяжкої поразки османському флоту в Дарданелльском і Афонському битвах. На допомогу Росії виступили серби, які вели боротьбу за свою незалежність ще з 1804 р. Після довгої облоги вони оволоділи Белградом. Але особливих успіхів російські війська досягли після призначення над ними в березні 1811 р. головнокомандувач М. І. Кутузова. Він не став розділяти армію для облоги окремих фортець, як це робили його попередники, а зосередив головні сили у великої фортеці Рущук на правому березі Дунаю. Тут у червні 1811 р. він завдав османської армії нищівної ...
