Зміст
Введення
1. Володимиро-Суздальське князівство
2. Галицько-Волинське князівство
Список використовуваної літератури
Введення
В питомої Русі домонгольського періоду у багатьох сферах суспільного життя спостерігався прогрес. Освоювалися нові бідні землі, де розвивалося хліборобство, бурхливо розвивалися ремесла (близько 60 спеціальностей). Розвиток ремесла супроводжувалося бурхливим зростанням міст, розвитком місцевих ринків. Якщо в Київській Русі було близько 20 міст, то в питомої - понад 300. Удільні князі, ставши господарями земель, виступали в якості організаторів будівництва нових міст, зміцнення їх фортецями. Децентралізація дозволила краще пристосувати політичний устрій земель до місцевих умов. В одних землях великокнязівська влада встановилася в монархічній формі (Володимиро-Суздальське, Галицько-Волинське князівства), інші стали боярськими феодальними республіками (Новгород, Псков). Найяскравішим свідченням поступального розвитку Русі в цей час служить розквіт її культури.
Таким чином, політична роздробленість - закономірний етап розвитку Стародавньої Русі. Децентралізація дала простір новим тенденціям: економічної самостійності областей, їх підйому, розвитку самосвідомості, культури. Разом з тим руйнування єдиної держави зробило Русь беззахисною перед грізним монгольською навалою, що призвело до тяжких наслідків.
В ХI - XIII ст. на Русі визначилися три основних політичних центри, кожен з яких надавав визначальний вплив на політичне життя в сусідніх з ними землях та князівствах: для Північно-Східної і західної Русі - Володимиро-Суздальське князівство; для південної і південно-західної Русі - Галицько-Волинське князівство; для північно-західної Русі - Новгородська феодальна республіка.
1.
Володимиро-Суздальське князівство
Північно-Східна Русь майже не знала іноземних навал. Сюди не доходили хвилі ярославських навал степовиків в першому тисячолітті н.е. Пізніше сюди не досягав меч заповзятливих завойовників - варягів, не добиралися в ці дали і половецька кіннота, що розбився про непрохідні лісові хащі. Життя тут текла не так яскраво і динамічно, як у Подніпров'ї, але зате спокійно і грунтовно. Пізніше Володимиро-Суздальської Русі, що тримається на відльоті, хоча і брала активну участь в міжусобних битвах XII в., сама рідко ставала ареною кровопролитних сутичок. Найчастіше її князі водили свої дружини на південь, доходили до Чернігова, Переславля, Києва і навіть до Володимиро-Галицької Русі.
У XI в. тут вже стояли великі міські центри - Ростов, Суздаль, Ярославль, Муром, Рязань. При Володимира Мономаха виникли побудований ним і названий в його честь Володимир-на-Клязьмі і Переславль (північний).
До середини XII в. Володимиро-Суздальської Русі обіймала величезні простори східнослов'янських, угро-фінських, балтських земель. Її володіння тягнулися від тайгових лісів Півночі, низин Північної Двіни, узбережжя Білого моря до кордонів з половецьким степом на півдні, від верхів'їв Волги на сході до смоленських і новгородських земель на заході і північному заході.
підноситься Володимиро-Суздальської Русі, яка тоді називалася Ростовським, а пізніше Ростово-Суздальським князівством, за назвою головних міст цих місць - Ростова і Суздаля, стала за Володимира Мономаха. Сюди він потрапив на князювання у віці 12 років, посланий своїм батьком, Всеволодом Ярославичем. З тих пір Ростово-Суздальська земля міцно увійшла до складу В«отчиниВ» Мономаха і Мономаховичів. У пору важких випробувань, в пору гірких поразок діти й онуки Мономаха знали, що тут вони завжди знайдуть допомогу, підтримку. Тут вони зможуть набрати нових сил для жорстоких політичних сутичок зі своїми суперниками.
Сюди свого час Володимир Мономах послав на князювання донного зі своїх молодших синів - Юрій Володимировича, потім, уклавши мир з половцями, одружив його з дочкою союзного половецького хана. До пори до часу Юрій, як молодший, залишався в тіні інших своїх братів.
Але в міру змужніння, по мірі того, як ішли з життя старші князі, голос ростово-суздальського князя звучав на Русі все голосніше і його претензії на першість в загальноруських справах ставали все основательней. І справа була не тільки в його невгамовної жадоби влади, прагненні до першості, не тільки в його політиці захоплення чужих земель, за що він і отримав прізвисько Долгорукого, але і в економічному, культурному відокремленні величезного краю, який все більше прагнув жити по своїй волі.
У середині XII в. зусиллями в основному Юрія Долгорукого Ростово-Суздальське князівство з далекої околиці, яка перш покірно посилала свої дружини на підмогу київському князю, перетворилася на велике незалежне князівство, яке проводило активну політику всередині російських земель, розширювало свої зовнішні кордони.
Юрій Долгорукий невпинно воював з Волзької Булгарією, яка в пору погіршення відносин намагалася блокувати російську торгівлю на Волзькому шляху, перекривала дорогу на Каспійський Схід. Вів він протиборство з Новгородом за вплив на суміжні та прикордонні землі. Вже тоді, в XII в., Зародилося суперництво Північно-Східної Русі і Новгорода, яке пізніше вилилося в гостру боротьбу Новгородської аристократичної республіки з піднімається Москвою. Протягом довгих років Юрій Долгорукий завзято боровся також за оволодіння київським столом. В кінці 50-і рр.. XII в. Юрій Долгорукий опанував київським столом, але невдовзі помер у Києві в 1157 р.
У 1157 р. на престол в Ростово-Суздальське князівство вступив син Юрія Долгорукого Андрій Юрійович (1157-1174), народжений від половецької княжни.
Після смерті Юрія Долгорукого бояри Ростова і Суздаля обрали своїм князем Андрія, прагнучи затвердити в Ростово-Суздальській землі власну династичну лінію і припинити сформовану традицію великих князів посилати в ці землі на князювання то одного, то іншого зі своїх синів.
Однак Андрій відразу ж сплутав їх розрахунки. Перш за все, він зігнав з інших ростово-суздальських столів своїх братів. Потім Андрій віддалив від справ старих бояр Юрія Долгорукого, розпустив його посивілу в боях дружину. Літописець зазначив, що Андрій прагнув стати В«самовластцемВ» Північно-Східної Русі.
У 1169 р. разом зі своїм союзниками Андрій Боголюбський взяв штурмом Київ, вигнав звідти свого двоюрідного племінника Мстислава Ізяславича і віддав місто на розграбування. Вже цим він показав своє нехтування по відношенню до колишньої російської столиці, всю свою нелюбов до півдня.
Дії Андрія Боголюбського викликали все більше роздратування серед ростово-суздальського боярства. Їх гущавина терпіння переповнилася, коли за наказом князя був страчений один з родичів його дружини, видний боярин Степан Кучка, чиї володіння знаходилися в районі Москви. Захопивши володіння страченого боярина, Андрій наказав побудувати тут свій укріплений замок. Так в Москві з'явилася перша фортеця.
Брат страченого та інші родичі організували змову проти Андрія Боголюбського. До заколоту були залучені також його дружина та найближчі слуги - осетин Анбал, палацовий ключник і слуга Єфрем Моізевіч.
Вони завдали йому кілька ударів мечами, шаблями, кололи його списами. Потім змовники розправилися з близькими князю людьми, пограбували його скарбницю.
Загибель Андрія Боголюбського не зупинила процесу централізації Володимиро-Суздальської Русі. Коли боярство Ростова і Суздаля спробувала посадити на престол племінника Андрія і управляти за їх спиною князівством, піднялися В«менші людиВ» Володимира, Суздаля, Переславля, інших міст і запросили на володимиро-суздальський престол Михайла - брата Андрія Боголюбського. Його кінцева перемога в нелегкій міжусобній боротьбі з племінниками означала перемогу міст і поразка боярських клік. <...