Зміст:
Введення
Основна частина.
1. Предмет риторики як науки
2. Структура риторики
3. Функції риторики
Висновок
Список використовуваної літератури
Введення
Актуальність теми роботи.
Риторика - класична наука про доцільний і доречному слові - затребувана в наші дні як інструмент управління і благоустрою життя суспільства, формування особистості через слово.
Риторика вчить думати, виховує почуття слова, формує смак, встановлює цілісність світовідчуття. Через поради та рекомендації, глибокодумні і виразні тексти, риторичне освіту диктує стиль думки і життя сучасного суспільству, даючи людині впевненість у сьогоднішньому і завтрашньому бутті.
Риторика - наука про ораторське мистецтво і красномовство. Мовні особливості усного публічного виступу, зближуючи риторику з поетикою, припускають використання в риторичному творі прийомів, розрахованих на переконання слухача, його експресивну обробку. Навчання публічної (ораторської) мови передбачає формування різних умінь (лінгвістичних, логічних, психологічних та ін), спрямованих на розвиток риторичної компетенції учнів, тобто здатності і готовності здійснювати ефективне спілкування.
Ступінь вивченості проблеми. Дослідженню риторики присвячені праці таких вчених, як Дюбуа Ж., Перельман Х., Граудина Л.К., Міськевич Г.І., Топоров В.Н., Гаспаров М.Л. і т.д.
Цілі і завдання роботи. Мета даної роботи полягає в розгляді риторики як науки.
Для досягнення поставленої мети в роботі вирішуються наступні приватні задачі :
1. визначити предмет риторики як науки;
2. розглянути структуру риторики;
3. розглянути функції риторики.
1. Предмет риторики як науки
Риторика (Грец. rhetorike В«ораторське мистецтвоВ»), наукова дисципліна, що вивчає закономірності породження, передачі і сприйняття гарної мови та якісного тексту.
У момент свого виникнення в давнину риторика розумілась тільки в прямому значенні терміна - як мистецтво оратора, мистецтво усного публічного виступу. Широке осмислення предмета риторики є надбанням більш пізнього часу. Нині при необхідності відрізнити техніку усного публічного виступу від риторики в широкому сенсі, для позначення першого використовується термін ораторія.
Традиційна риторика (bene dicendi scientia В«наука про хорошої мовиВ», за визначенням Квінтіліана) була протиставлена ​​граматиці (recte dicendi scientia - В«науці про правильної мови В»), поетиці і герменевтиці. Предметом традиційної риторики, в відміну від поетики, були тільки прозаїчна мова і прозаїчні тексти. Від герменевтики риторику відрізняв переважний інтерес до переконливої вЂ‹вЂ‹силі тексту і лише слабко виражений інтерес до іншим, не впливає на переконливу силу компонентам його змісту.
Методологічне відміну риторики і дисциплін риторичного циклу від інших філологічних наук полягає в орієнтації на ціннісний аспект в описі предмета і підпорядкованості цього опису прикладним задачам. У Древній Русі існував цілий ряд синонімів з ціннісним значенням, що позначають володіння мистецтвом гарної мови: благоязичіе, доброречіе, красноглаголаніе, хітрословіе, Златоуст і, нарешті, красномовство. У давнину ціннісний елемент включав і морально-етичну складову. Риторика вважалася не тільки наукою і мистецтвом гарної ораторської мови, але і наукою і мистецтвом приведення до добру, переконання в хорошому допомогою мови.
Морально-етичний компонент у сучасній риториці зберігся лише в редукованому вигляді, хоча деякі дослідники роблять спроби відновити його значення. Робляться й інші спроби - визначати риторику, повністю видаляючи з визначень ціннісний аспект. Існують, наприклад, дефініції риторики як науки про породження висловлювань. Усунення ціннісного аспекту дослідження мови і тексту призводить до втрати специфіки риторики на тлі описових філологічних дисциплін. Якщо завданням останніх є створення повного і несуперечливого опису предмета, яке допускає подальше прикладне використання (наприклад, у викладанні іноземної мови, створенні систем автоматичного перекладу), але саме по собі нейтрально по відношенню до прикладних завданням, то в риториці вже саме опис будується з орієнтацією на потреби мовної практики. У зв'язку з цим настільки ж важливу роль, як і наукова риторика, в системі риторичних дисциплін, грає навчальна (дидактична) риторика, тобто навчання техніці породження хорошої мови та якісного тексту.
Відмінності в визначенні предмета і завдань риторики протягом її історії зводилися, по суті, до відмінностей у розумінні того, яку саме мову слід вважати гарною і якісною. Склалися два основних напрямки.
Перше напрямок, що йде від Аристотеля, пов'язувало риторику з логікою і пропонувало вважати гарною промовою переконливу, ефективну мова. При цьому ефективність теж зводилася до переконливості, до здатності мови завоювати визнання (Згода, симпатію, співчуття) слухачів, змусити їх діяти певним чином. Аристотель визначав риторику як В«здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного даного предмета В».
Друге напрямок також виник в Стародавній Греції. До числа його засновників відносять Ісократа і деяких інших риторів. Представники цього напряму були схильні вважати гарною багато прикрашену, пишну, побудовану за канонами естетики мова. Переконливість продовжувала мати значення, але була не єдиним і не головним критерієм оцінки мови. Слідуючи Ф. ван Еемерену, напрямок в риториці, що бере початок від Аристотеля можна назвати В«ЛогічнимВ», а від Ісократа - В«літературнимВ».
В епоху еллінізму В«літературнеВ» напрямок зміцнилося і витіснило В«логічнеВ» на периферію дидактичної та наукової риторики. Це сталося, зокрема, у зв'язку зі зниженням ролі політичного красномовства і підвищенням ролі церемоніального, урочистого красномовства після падіння демократичних форм правління в Греції і в Римі. У Середньовіччі таке співвідношення продовжувало зберігатися. Риторика стала замикатися у сфері шкільної та університетської освіти, перетворюватися на літературну риторику. Вона перебувала в складних взаєминах з гомілетики - вченням про християнському церковному проповідництво. Представники гомілетики то зверталися до риторики, щоб мобілізувати її інструментарій для складання церковних проповідей, то знову відгороджувалися від неї як від В«язичницькоїВ» науки. Переважання В«декоративно-естетичногоВ» уявлення про власне предмет поглиблювало відрив риторики від мовної практики. На певному етапі прихильники В«літературноїВ» риторики взагалі перестали піклуватися про те, чи годяться їх мови для ефективного переконання когось. Розвиток риторичної парадигми в даному напрямку завершилося кризою риторики в середині 18 ст.
Співвідношення сил змінилося на користь В«логічногоВ» напряму в другій половині 20 ст., коли на зміну старій риториці прийшла неориторика, або нова риторика. Її творці були переважно логіками. Вони створювали нову дисципліну як теорію практичного дискурсу. Найбільш вагому частину останньої склала теорія аргументації. Сферою інтересу неориторики знову була оголошена ефективність впливу і переконливість мови і тексту. У зв'язку з цим неориторика іноді іменують неоарістотелевскім напрямком, особливо якщо мова йде про неориторика Х.Перельмана і Л.Ольбрехт-Титекі.
Неориторика не відкинула результатів, отриманих в руслі В«літературногоВ» напряму. Більше того, деякі дослідники риторики донині приділяють переважне увагу естетичним якостям мови (прихильники риторики як науки про художньо-виразної мови: в деякій мірі автори Загальною риторики, В.Н.Топоров та ін.) Сьогодні можна говорити про мирне співіснування та взаємне збагаченні В«логічногоВ» і В«літературногоВ» напрямк...
