ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ Практична стилістика
Термін В«практична стилістикаВ» зустрічається у В.В. Виноградова, Г.О. Винокура, К.І. Билінского та інших дослідників проблем стилістики. Використовується він і в закордонній науці ... Створюються посібники з нормативної стилістиці національних мов. Робляться спроби визначити поняття нормативності, мовної (та стилістичної) норми.
Поняття норми важливо для будь-якого літературної мови. Навіть в художньо-беллетристическом стилі, де широко використовується свобода вибору мовних засобів і позначається своєрідність індивідуальної манери письменника, неможливий повний відхід від загальнонаціональної норми, бо В«мова справді художнього твору не може далеко і значно відступати від основи загальнонародної мови, інакше він перестане бути загальнозрозумілою В»[1].
У практичній стилістиці, де величезну роль грає лексична і граматична синонімія, в якості норми виступає В«Сукупність найбільш придатних (" правильних "," бажаних ") для обслуговування суспільства засобів мови, що складається як результат добору мовних елементів (лексичних, вимовних, морфологічних, синтаксичних) з числа співіснуючих, наявних, утворюваних знову чи видобутих з пасивного запасу минулого в процесі соціальної, в широкому сенсі, оцінки цих елементів В»[2].
Нормативний характер практичної стилістики зближує її з тим широким розділом філологічної науки, який носить назву В«Культура мовиВ». Якщо вважати, що, крім об'єктивно-історичного вивчення мовної життя суспільства в певну епоху, завданням цієї філологічної дисципліни є розкриття норм літературної мови на всіх В«рівняхВ» мовної системи і встановлення на науковій основі правил користування мовою, то можна говорити про безпосередній зв'язок деяких проблем стилістики та проблем культури мовлення. Так, Г.О. Винокур писав: В«Завдання стилістики ... полягає в тому, щоб навчити членів даної соціальної середовища активно-доцільному зверненням з мовним каноном, препарувати лінгвістичну традицію в такому відношенні, яке дозволило б мовцем активно користуватися всіма елементами, укладеними в її широких рамках, в залежності від конкретної соціальної і побутової обстановки, від мети, яка передбачається за кожним даним актом індивідуального говоріння В»[3].
Змістом практичної стилістики є:
1) загальні відомості про мовні стилях;
2) оцінка експресивно-емоційного забарвлення засобів мови;
3) синонімія мовних засобів.
В першу чергу при характеристиці мовних засобів важливо пам'ятати про противопоставленности книжкової і розмовної мови. Практично припустимо говорити про книжково-писемних стилях (науковий, професійно-технічний, офіційно-діловий, суспільно-публіцистичний, епістолярний) і стилях усно-розмовних (літературно-розмовний, побутово-побутової, просторічні), враховуючи при цьому, що книжкова мова може мати форму і письмову і усну, що розмовна мова пов'язана не тільки з усною формою, але і з письмової і т.д. Що стосується стилів художньої літератури, то, завдяки своєрідності використовуваних в ній мовних засобів, слід підходити до їх стилістичній характеристиці диференційовано. Для практичної стилістики важливо не те, чи існує особливий художньо-белетристичний стиль, а те, що в ньому
Оцінка експресивно-емоційного забарвлення мовних засобів важлива для найбільш точного їх відбору відповідно до конкретного авторським задумом.
Однак центральне місце в стилістиці в цілому і практичної стилістиці зокрема відводиться проблемам синонімії. Підставою для цього є та обставина, що В«розвиненою літературна мова являє собою дуже складну систему більш чи менш синонімічних засобів вираження, так чи інакше співвіднесених один з одним В»[4].
Складність проблем, пов'язаних з синонімічним використанням мовних засобів, знаходить своє відображення в термінології, використовуваної для визначення деколи вельми близьких понять. У лінгвістичних роботах йдеться про В«синонімахВ», В«варіантахВ», В«дублетиВ», В«еквівалентахВ», В«ПаралелізмВ» і т.д. Якщо деякі з цих найменувань володіють необхідною точністю (наприклад, дублетами вважаються мовні елементи, що не відрізняються один від одного ні семантично, ні стилістично; СР: лінгвістика - мовознавство, орфографія - правопис і т.п.), то між іншими такого чіткого розмежування немає. Але для практичної стилістики тут важливі деякі загальні положення:
1. У мові, як правило, немає абсолютних синонімів, тобто елементів, не відрізняються один від іншого ні значенням, ні стилістичної або експресивною забарвленням. Ще французькі енциклопедисти вказували, що наявність таких дублетів було б для мови баластом, від якого він прагнув би позбутися.
2. Синонімічні варіанти не повинні виходити за межі літературної норми. При цьому можливі випадки, коли наявність двох варіантів є нормативним.
3. Можливо проводити зіставлення синонімів як в умовах одночасного їх існування, так і в умовах їх еволюційного розвитку. У першому випадку можлива пара В«книжковий варіант - розмовний варіантВ», у другому - пара В«Застарілий варіант - сучасний варіантВ».
Для практичної стилістики більше значення має використання лексичних та граматичних засобів мови, в меншій мірі вона займається стилістичними ресурсами фонетики і словотвору. Що стосується образних засобів мови (тропів і фігур), то ними в основному займається стилістика художньої літератури та літературознавча стилістика.
У граматичній стилістиці більшу увагу приділяється стилістичному синтаксису.
До числа питань, що вирішуються практичної стилістикою, відносяться і питання, пов'язані з правильністю і нормативністю мови.
Найбагатша синоніміка засобів російської літературної мови на всіх В«ярусахВ» його системи ставить перед практичною стилістикою питання про критерії оптимального вибору потрібних у конкретній ситуації варіантів (в Зокрема, про нормативності цих варіантів в наші дні).
На початку XX в. В.І. Чернишов, маючи на увазі джерела стилістичних норм, писав: В«Правила стилістичної граматики витягуються нами з трьох основних джерел кращої російської мови:
1) загальноприйнятого сучасного вживання,
2) творів зразкових російських письменників,
3) кращих граматик і граматичних досліджень літературної російської мови В»[5].
Ці джерела зберігають свою силу і для нашого часу, але разом з тим при виборі мовних засобів необхідно враховувати деякі сучасні тенденції розвитку російської мови.
Характерними рисами російської мови сучасності, найважливішими тенденціями його розвитку є наступні:
1) зближення літературної мови з народним;
2) взаємодія стилів літературної мови;
3) тенденція до В«економіїВ» мовних засобів у мовленні;
4) тенденція до одноманітності та спрощення окремих форм і конструкцій;
5) посилення аналітичних елементів у системі мови.
1. З 20-х років XX ст. спостерігається широка демократизація російської мови. В основі цього процесу лежить зближення літературної мови з народними говорами, розмовною мовою, міським просторіччям, професійними діалектами. Зближення це носить взаємний характер: літературна мова В«спустивсяВ» у маси через посередництво періодичній пресі, публіцистичної та художньої літератури, радіо, телебачення і т.д., став надбанням народу. З іншого боку, народна мова під пером письменників в якійсь своїй частині В«олитературитьВ», багато слів, які в колишніх словниках забезпечувалися обмежувальними позначками, придбали тепер права громадянства в загальнолітературні мовою, розширили його лексичну базу.
2. Відбуваються помітні зрушення в співвідношенні стилів російської літературної мови сучасності (переміщуються мовні кошти в системі стилів, позначається сильний вплив суспільно-публіцистичних стилів, формується новий виробничо-технічний стиль і т.д.). ...
