розвиток феодальних ПРАВА І ДЕРЖАВИ
1. Основні риси права
Одночасно зі складанням феодальної державності йшов процес становлення феодального права.
Можна виділити наступні риси феодального права. По-перше, основне місце в феодальному праві, особливо на ранніх етапах, займають норми, що регулюють поземельні відносини і норми, що забезпечують позаекономічний примус. По-друге, феодальне право значною мірою є "правом-привілеємВ», закріплює нерівність різних станів. Воно наділяло правами (або урізав їх) відповідно до того положення, яке займала людина в суспільстві. По-третє, в феодальному праві не було звичного для нас розподілу на галузі права. Існувало поділ на ленне право, церковне право, міське право і т.д., що пояснюється його становим принципом. По-четверте, величезний вплив на феодальне право надали церковні норми, нерідко перетворювалися самі в норми права. Характерною рисою права Європи був партикуляризм, тобто відсутність єдиного права на всій території держави і панування правових систем, заснованих на місцевих звичаях.
Ще однією особливістю було те, що для багатьох народів Західної Європи феодальне право було першим правовим досвідом класового суспільства. За своєю зовнішньою формою, ступеня розробленості окремих інститутів, внутрішньої цілісності та юридичної техніки воно в значній мірі поступалося найбільш довершеним зразкам рабовласницького приватного права, особливо римського, яке в Західній Європі було активно затребуваним і пережило друге народження, так звану В«рецепціюВ» римського права.
У IХ-ХI ст. встановлюється принцип територіальної дії права, тобто населення підкорялося тим нормам права, які склалися на території його проживання. Поява цього принципу пояснювалося, по перше, пануванням натурального господарства, відособляло окремі феодальні сеньйорії, і, по-друге, зосередженням в руках сеньйорів політичної, зокрема судової, влади. Таке становище сприяло заміні племінних звичаїв місцевими звичаями - кутюмамі.
В період феодально - роздробленого держави звичаї були основним джерелом права. Франція аж до ліквідації феодалізму не знала єдиної правове системи.
В залежності від джерел права вся країна ділилася на дві частини, приблизною межею між якими була річка Луара. Територія на південь від цієї межі називалася В«Країною писаного права В», бо на ній діяло римське право, пристосоване під впливом звичаїв до нових умов. Заним визнавалося значення "загального звичаюВ». Північ Франції вважався В«країною звичайного праваВ», бо територіальні звичаї - кутюми були там основним джерелом права.
В період формування централізованої держави у формі станово-представницької монархії робляться спроби систематизації і запису кутюмов. Людовик IX наказав своїм бальї зібрати звичаї округів, відредагувати та надіслати їх в паризький парламент. Збірка цих звичаїв, складений в 70-х роках XIII століття, був названий В«Установи Людовика СвятогоВ» і включав в себе кутюми Парижа, Орлеана, Тура, Анжу і Мена. Він отримав загальнообов'язкову силу в королівському домені, а також у володіннях багатьох королівських васалів.
У ХIV-ХV ст. з'являються збірки кутюмов окремих селищ, міст і феодальних сеньйорів.
У 1453 році Карл VII наказав зібрати кутюми, звичаї, різні формули, що застосовуються судами, а також за допомогою знаючих людей записати звичаї і весь матеріал представити в парламент, який повинен був його вивчити, відредагувати і подати на затвердження короля. Ця робота тривала і при наступників Карла VII. Таким чином, було записано і отримало силу закону близько 300 місцевих кутюмов і 60 великих кутюмов, тобто звичаїв, дія яких поширювалася на великій території. У період абсолютної монархії У ХVII-ХVIII вв. було видано ряд ордонансів в області кримінального права і процесу (ордонанс 1670 р.), цивільного права (ордонанс 1731 р. - про дарування, 1733 р.-про заповітах, 1747 - Про субституції), в області торгівлі і мореплавання (1681 р. - морський ордонанс, 1673 р. - статут про торгівлю). У 1783 році був виданий так званий Чорний кодекс про положення рабів в колоніях.
Джерелом права, вносили загальні начала, одноманітність в строкату систему звичаєвого права, було римське право. Якщо на В«ПівдніВ» вона виступала в якості основного джерела права, то на В«ПівночіВ» воно заповнювало прогалини звичайного права. У ХV-ХVIII ст. воно стало чинником, що сприяв виробленню загальних правових принципів в умовах. відсутність єдиної правової системи. Римське право застосовувалося на В«ПівночіВ» в тих випадках, коли кутюми не давали відповіді на питання, поставлені життям.
Велике вплив на формування і розвиток права зробили також канонічне і міське право.
Право власності на землю було основним інститутом феодального права, бо юридично закріплювало власність пануючого класу на основний засіб виробництва - на землю. У Франції воно прийняло найбільш класичну форму, властиву західноєвропейському феодалізму. Феодальне право власності в період раннього і розвиненого феодалізму характеризувався: а) ієрархічною структурою, б) умовністю і в) обмеженим характером.
Воно зосереджувалося в руках класу феодалів. Велике землеволодіння виступало у формі аллода, бенефіція. У IX столітті бенефіції стають спадковим триманням, названим в Х столітті феод, леном, фьефов. У Х-ХІ ст. поширилася інфеодаціі, тобто передача аллод їх власниками королю, великим феодалам, церкви з отриманням їх назад у вигляді феодів.:
В період раннього феодалізму у Франції склалися два види селянського землеволодіння: землеволодіння особисто залежних селян (сервів) і землеволодіння особисто вільних селян (Віллані).
Селянський наділ, що надається зверху знаходився в його володінні та користуванні. Цей ділянка перебувала в В«мертвій руціВ», бо серв не міг робити з ним ніяких угод без згоди пана. За звичаєвим правом аж до XIII століття всі майно серва після його смерті йшло пану. Потім наділ став передаватися у спадщину за умови сплати пану особливого внеску, що складався з частини майна, а з розвитком товарно-грошових відносин - певного грошового внеску.
За право володіння і користування наділом серв повинні були щорічно платити панові натуральний або грошовий оброк, розмір якого встановлювався на розсуд пана.
Наділи, надаються особисто вільним селянам (Віллані), розглядалися як неблагородна селянське тримання землі від сеньйора і називалися цензіва. За міру звільнення селян від особистої залежності вона стає найбільш Найпоширенішою формою селянського тримання.
Цензіва - це спадкове володіння земельною ділянкою з обов'язком нести суворо фіксовані звичайним правом повинності на користь сеньйора. Вона надавалася як окремій особі, так і селянським громадам.
Правові відносини між сеньйором і цензитарием по французькому звичайному праву характеризувалися наступними рисами:
1) останній зобов'язаний був періодично, на вимогу сеньйора, визнавати залежність свого ділянки від сеньйора;
2) сеньйор мав право на отримання певних повинностей з цензіви:
цензу, тобто щорічної податі, що сплачується в грошовому вираженні або в натуральному вигляді (у цьому випадку він називався шампар). На ценз не існувало термінів давності і він міг бути стягнуто в будь-який момент. По більшості звичаїв його можна було стягнути одразу не більше як за 30 років. За раннім звичаям несплата цензу вабила втрату селянином цензіви, а по звичаях ХIV-ХVIII ст. у разі несплати цензу сеньйор мав право на певний штраф;
3) сеньйор мав право на десятину, тобто на 1/10 доходів земельної ділянки;
4) він мав право на панщину від 3 до 12 днів у році, залежно від місцевих звичаїв;
5) сеньйор мав право на ренту, тобто певний податок з річного доходу цензіви, яку він отримував крім цензу з нового власника цензів...
