Співвідношення міжнародного права та внутрішнього права держав
Зміст
1. Співвідношення міжнародного права та внутрішнього права держав
1.1 Доктринальні підходи до проблеми співвідношення міжнародного та національного права
1.2 Вплив національного права на процес міжнародного нормотворчості
1.3 Вплив міжнародного права на функціонування національного права
Список використаних джерел
міжнародне право національне процес
1. Співвідношення міжнародного права та внутрішнього права держав
1.1 Доктринальні підходи до проблеми співвідношення міжнародного і національного права
Проблема співвідношення міжнародного та національного права займає центральне місце в доктрині і практиці сучасного нормотворчого процесу, хоча має давні історичні коріння.
У міру розвитку міжнародних відносин питання про взаємозв'язок міжнародного і національного права став привертати увагу юристів-міжнародників вже на початку XIX ст.
Так, російський юрист Ф.Ф. Мартене писав, що В«сучасне міжнародне право не можна зрозуміти, не знаючи чинного державного права освічених народів В». Інший російський міжнародник JI.A. Камаровскій підкреслював, що В«норми, виставлені яким одним державою, перетворюються на міжнародні лише на підставі згодою всіх інших народів, вираженого або мовчазно (звичай), або формально (договір) В».
Однак доктринальні концепції співвідношення міжнародного і внутрішнього права були розроблені в працях західних науковців. Ними було висунуто дві теорії, визнані і в даний час: дуалістична та моністична.
Дуалістична концепція була вперше сформульована німецьким вченим XIX в. Г. Тріпелем в його роботі В«Міжнародне і внутрішньодержавне право В». Суть її зводилася до наступного: В«Міжнародне і внутрішньодержавне право суть не тільки різноманітні галузі права, але й різні правопорядки. Це два кола, які тісно стикаються, але ніколи не перетинаються В».
Найбільш вірним послідовником дуалістичної теорії серед сучасних вчених був італієць Д. Анцилотти. Однак і Г. Тріпель, і Д. Анцилотти, відносячи міжнародне та національне право до різних правових систем, не заперечували їх взаємозв'язку.
Г. Тріпель вказував, що міжнародне право буде В«у багатьох відношеннях зовсім безсилимВ», якщо воно не буде постійно В«звертатися за допомогою до внутрішнього правуВ».
Радянська доктрина міжнародного права в абсолютній більшості розділяла дуалістичну концепцію, але акцентувала увагу на взаємодії міжнародного та національного вдачі в процесі нормообразования.
Сучасний італійський юрист-міжнародник А. Кассезе, підтримуючи позицію Г. Тріпеля, вказує, що міжнародне право не є самодостатньою правовою системою, так як держава не здатна самостійно виражати свою волю, будучи абстрактною структурою діючої через індивідів.
Моністична концепція розглядає міжнародне та національне право як частини єдиної правової системи. Вперше в 1899 р. дану ідею висунув німецький учений В. Кауфманн. Однак він визнає їх нерівноправними за своїм статусом, а віддає перевагу або пріоритету національного права, або пріоритету міжнародного права. Звідси сформувалося два напрямки в моністичної теорії.
Перше - найбільш раннє, отримала розвиток в XIX в., виходило з визнання верховенства національного права і розглядало міжнародне право як суму внешнегосударственного права різних країн. Виразником зазначеного напрямку став німецький філософ Г. Гегель, який стверджував, що В«взаємини між державами являють собою взаємовідносини між самостійними контрагентами, які стіпуліруют між собою, але ... залишаються вище цих стіпуляціі В». Розглядаючи державу як В«абсолютну владу на земліВ», він приходив до висновку, що держава здатна не тільки по своїй волі змінити внутрішнє право, але й норми внешнегосударственного права, тобто міжнародного права. Неспроможність зазначених постулатів очевидна, бо вони легалізують свавілля в міжнародних відносинах, заперечуючи можливість створення міжнародного правопорядку.
Проте в даний час моністична теорія, що визнає верховенство національного права, не має прихильників серед юристів-міжнародників.
Найбільше поширення набуло другий напрямок моністичної концепції, грунтується на визнанні примату міжнародного права. Слід підкреслити, що серед представників зазначеного напрямку немає єдності щодо правових наслідків домінуючого впливу міжнародного права на процес внутрішньодержавного регулювання, що призвело до виникнення двох течій: радикального монізму і помірного монізму.
Виразником ідеї радикального монізму є австрійський вчений Г. Кельзен, який вважається автором моністичної теорії. На думку Г. Кельзена, міжнародний правопорядок має значення як частина універсального правопорядку, що включає всі національні правопорядки. Міжнародний правопорядок визначає територіальну, персональну і тимчасову сфери дійсності національних правопорядків, роблячи можливим існування безлічі держав. Причому міжнародне право визначає зміст національного права, регулюючи ті питання, які б держави, в іншому випадку регулювали б довільно в односторонньому порядку. Держава, на думку Г. Кельзена це правове явище, юридична особа, корпорація. Звідси співвідношення міжнародного права і національного В«нагадує співвідношення національного правопорядку і внутрішніх норм корпорації В». Відкидаючи дуалістичну теорію, він стверджує, що лише чиста теорія права, на його думку, дає можливість розглядати міжнародне та національне право як частини єдиної універсальної системи, що виникає з єдиної загальної норми. Міжнародне право, будучи вищим правопорядком, делегує повноваження державам здійснювати юрисдикцію на своїй території. Тому норми національного права повинні грунтуватися на нормах міжнародного права і у випадку суперечності останнім втрачають юридичну чинності1.
Позицію Г. Кельзена поділяли французькі вчені Ж. Ссель і Ш. Руссо, які визнавали В«Існування міжнародного правопорядку, що стоїть над державними федеральними правопорядками В»2. Однак помилковість теоретичних поглядів радикальних моністів, які заперечують державний суверенітет, відразу ставала очевидною при зіставленні їх з реальним процесом нормотворчості, що підкреслювалося в радянській доктрині міжнародного права 70-80-і рр.. минулого сторіччя. Радянські юристи-міжна-джерела (Р.А. Мюллерсон, Є.Т. Усенко, Г.І. Тункин, Д.Б. Левін та ін) вказували, що прихильники як верховенства національного права, так і примату міжнародного права протиставляють міжнародне право та державний суверенітет, але державний суверенітет й міжнародне право припускають один одного. Об'єктивна реальність така, що держави в силу свого суверенітету є основними суб'єктами і творцями міжнародного права, визначаючи за своїм розсуд його зміст. У той же час суверенітет держави не є абсолютним, і воно зобов'язане дотримуватися міжнародний правопорядок, встановлений міжнародним співтовариством. Звідси суверенітет держави означає їх рівність, непокору один одному, а не міжнародним правом.
Неправильність тверджень радикальних моністів стала очевидною і для західних юристів, що призвело до появи нової течії помірного монізму. Його представники Я. Броунлі, X. Лаутерпахта (Англія), А. Фердросс (Австрія), В. Фрідмана (США) вважають, що концепція радикальних моністів В«не відповідає правовим реальностям існування суверенних держав і зводить внутрішньодержавне право до положення служниці міжнародного права В». Помірні намисто піддають критиці і постулат про делегування міжнародним правом юрисдикційних повноважень державам, підкреслюючи той факт, що міжнародне право встановлює межі діяльності кожної держави, обмежуючи тим самим свободу їх дій на міжнародній арені. Тому внутрішнє право в разі суперечності міжнародним зобов'язанням держави автоматично не втрачає сили, закони та інші нормативні акти продовжу...
