Питання населення і громадянства в міжнародному праві
ЗМІСТ
1. Питання населення в міжнародному праві
1.1 Поняття і правове регулювання становища населення
1.2 Міжнародно-правові питання громадянства
1.2.1 Поняття громадянства, порядок його набуття та припинення
1.2.2 Подвійне (множинне) громадянство
1.2.3 Безгражданство (апатрізм, аполідізм)
1.3 Правовий статус іноземців
1.4 Право притулку
1.5 Міжнародна захист прав біженців
Список використаних джерел
1. Питання населення в міжнародному праві
1.1 Поняття та правове регулювання становища населення
Під населенням, в міжнародному праві розуміється сукупність всіх фізичних осіб, проживають на території держави і підпадають під його юрисдикцію.
В склад населення входять декілька груп осіб, істотно різняться за своїм правовим статусом. Це, по-перше, громадяни цієї держави, складові переважна більшість населення будь-якої країни. По-друге, це іноземні громадяни, невелика частина яких володіє дипломатичними імунітетами і в силу цього вилучена з-під адміністративної, кримінальної та цивільної юрисдикції держави перебування. По-третє, це особи без громадянства, по-четверте, особи, володіють подвійним громадянством, а у вкрай рідкісних випадках - і множинним громадянством. Нарешті, у складі населення зазвичай маються особи, які отримали право політичного притулку на території даної країни, біженці, вимушені переселенці, а також трудящі мігранти. Правовий статус кожної з вищеперелічених категорій осіб володіє певною специфікою.
Правове регулювання положення різних категорій населення належить до компетенції держави, на території якої вони проживають. Разом з тим держави є учасниками універсальних і регіональних міжнародних договорів, в яких регламентується статус різних груп населення. У силу цього їх правової статус визначається як національним законодавством, так і нормами міжнародного права.
1.2 Міжнародно-правові питання громадянства
1.2.1 Поняття громадянства, порядок його набуття та припинення
Під терміном В«ГромадянствоВ» в науці міжнародного і конституційного права розуміється стійкий правовий зв'язок між фізичною особою і державою, що тягне за собою їх взаємні права та обов'язки.
В консультативному висновку Постійної палати міжнародного правосуддя, прийнятому в 1923 р. по справі, що стосується декретів про громадянство в Тунісі і Марокко, підкреслювалося, що питання громадянства в принципі ставляться до виключної юрисдикції кожної держави. Таке ж положення зафіксоване в ст. 1 Гаагської конвенції, що регулює деякі питання, пов'язані з колізією законів про громадянство від 12 квітня 1930 р.: В«Кожна держава сама визначає у відповідності зі своїм законом, хто є її громадянами В».
В той же час існують певні обмеження даного повноваження держав, встановлені міжнародно-правовими нормами. Так, відповідно до Гаазької конвенції від 12 Квітень 1930 цей закон визнається іншими державами лише В«у разі його відповідності міжнародним конвенціям, міжнародному порядку і загальновизнаним принципам права, що стосуються питань громадянства В». У науці міжнародного права загальновизнано, що дане положення Конвенції є нормою звичайного міжнародного права.
Двома основними способами набуття громадянства, визнаними міжнародним правом і закріплюються в національних законодавствах, є походження від громадян даної країни - так зване В«право кровіВ» (jus sanguinis) і факт народження в межах державної території - так зване В«право грунтуВ» (Jus soli). Держави, які прагнуть посилити порядок придбання свого громадянства, частіше застосовують принцип В«права кровіВ» (більшість європейських країн). Держави, зацікавлені в притоці іммігрантів, ширше застосовують набуття громадянства за В«правом грунтуВ» (країни Латинської Америки). У багатьох країнах законодавство поєднує обидва принципи.
Міжнародно-правові норми виключають застосування В«права грунтуВ» щодо дітей співробітників дипломатичних представництв і консульських установ, а також членів їх сімей, які не є громадянами країни перебування (ст. 2 Факультативного протоколу про набуття громадянства до Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. та ст. 2 Факультативного протоколу про набуття громадянства до Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р.).
Іншим способом набуття громадянства є натуралізація, тобто отримання громадянства на основі акту компетентного органу держави. В якості умов натуралізації законодавство більшості держав передбачає проживання на своїй території протягом певного часу, володіння офіційною мовою, наявність законних засобів до існування, відсутність фактів порушення законодавства та ін
На практиці зустрічаються випадки надання громадянства шляхом пожалування його особі за особливі заслуги, надані ним даному державі.
Приватним випадком набуття громадянства є реінтеграція (відновлення), тобто вторинне набуття громадянства даної держави особами, які раніше втратили його (наприклад, у зв'язку із заміжжям).
Зміна громадянства може мати місце в результаті переходу частини території одного держави до іншого. При цьому зміна громадянства можлива у формі трансферту або оптації. Історично трансферт передує оптиці. Під ним розуміється автоматичне зміна громадянства населення певної території, що перейшла до іншої держави.
Оптация являє собою право жителів території, що перейшла від однієї держави до іншому, самостійного вибору громадянства шляхом подачі індивідуальної заяви. У разі якщо особа обрала громадянство не тієї країни, де вона проживає, то звичайно передбачається можливість переселення такої особи на територію держави його громадянства.
Найбільш Найпоширенішими способами припинення громадянства є: експатріація, втрата.
Експатріант припускає добровільний вихід особи з громадянства шляхом подачі відповідної заяви.
Втрата громадянства відбувається за встановленими державою підстав, до яких звичайно ставляться:
- добровільне набуття громадянства іншої держави;
- усиновлення дитини іноземцем;
- придбання громадянства шляхом надання неправдивої інформації або за допомогою підроблених документів;
- добровільне вступ на військову службу в іншій державі і ін
1.2.2 Подвійне (Множинне) громадянство
Подвійне громадянство (біпатризм) являє собою одночасне стан особи в громадянстві двох або декількох держав. Такий стан може виникнути, наприклад, при народженні дитини громадян країни, в якій застосовується принцип В«Права кровіВ», на території держави, що застосовує принцип В«права грунтуВ». Подвійне громадянство може виникнути при шлюбі жінки з іноземцем, якщо за законодавству країни чоловіка передбачено автоматичне надання їй громадянства. Стан біпатризму часто виникає при натуралізації особи в країні, яка визнає подвійне громадянство.
Правове становище особи з подвійним громадянством характеризується тим, що кожне з держав, які вважають його своїм громадянином, може вимагати від нього виконання конституційних обов'язків, наприклад військової повинності, сплати податків і т.п. Тому більшість держав негативно ставляться до явища біпатризму, що спричинило прийняття численних двосторонніх і багатосторонніх міжнародних договорів з метою усунення або запобігання подвійного громадянства. Так, згідно Європейської конвенції про скорочення випадків багатогромадянства та про військову повинність у випадках багатогромадянства 1963 повнолітні громадяни, які набули громадянства шляхом натуралізації, оптації або реінтеграції, втрачають попереднє громадянство. Особа, яка має громадянством дво...
