Курсова робота
З дисципліни
ТЕОРІЯ Гоударства І ПРАВА
Тема роботи:
поняття та передумови правомірної поведінки
Зміст
Введення
Глава 1.
1.1 Правосвідомість і правопослушаніе
1.2 Поняття та суспільна значущість правомірної поведінки
1.3 Структура правомірної поведінки
Глава 2
2.1 Види і особливості поведінки
2.2 Правова активність громадян
2.3 Правомірне заподіяння шкоди
Висновок
Список літератури
Введення
В епоху великих змін, коли закони з неймовірною швидкістю змінюють один інший, навіть доросла людина часто не здатний керуватися тільки власними правовими установками, почуттями, емоціями, не кажучи вже про молоді, якій в недалекому майбутньому доведеться самій вступати в доросле життя. І наскільки грамотно зараз нею будуть засвоєні правові основи оновлюваного суспільства, настільки успішніше молоде покоління здійснить процес загальної соціалізації. Одним з елементів, що складають основу цього процесу, є правомірна поведінка.
Діяльність людини складається з вчинків. Вчинок - головний елемент людських взаємин, в якому виявляються різні якості особистості, як хороші, так і погані, ставлення до проблем дійсності, до оточуючих людей. Усякий вчинок спричиняє неминучі результати: зміни у відносинах людей, у їхній свідомості, він також тягне наслідки і для самого діючої особи. Вчинок завжди зв'язаний з певною відповідальністю людини за свої дії, за свою поведінку.
Поведінка є найважливішою соціальною характеристикою особистості. В вітчизняної юриспруденції проблема правомірної поведінки інтенсивно стала розроблятися не настільки давно (приблизно в 70-ті - 80-ті роки XX ст.), коли в радянському суспільстві стала нагальною завдання підвищення правової активності його членів. Традиційним же об'єктом уваги правознавців завжди була поведінка неправомірне, і це цілком зрозуміло, оскільки право має справу, перш за все з отклоняющимся від норми поведінкою. (Тому, характеризуючи правомірне поведінку, слід завжди "тримати в умі" детально розроблені характеристики та конструкції неправомірної поведінки та використовувати їх).
Приступаючи до аналізу правомірної поведінки, варто відразу визначитися з тим, що в юриспруденції поняття поведінки обмежена діяннями, вираженими зовні - діями, бездіяльністю або вербально, тобто словесно (наприклад, образу словом). В філософії ж, психології, діяльність людини розуміється більш широко: як будь-яка активність, у тому числі і внутрішня, розумова діяльність.
Поведінка людини завжди є, свідомим вольовим проявом, тим самим, відрізняючись від інших дій, які носять, наприклад, інстинктивний або рефлекторний характер. Піддаючись впливу з боку права, людина співвідносить з ним свої вчинки і може відповідно виконувати його приписи або діяти в їх порушення. Конкретні вчинки в рамках закону грунтуються на різного ступеня активності. Правова норма наказує в певних ситуаціях як утримуватися від будь-яких дій (дотримуватися правові вимоги), так і здійснювати дії (виконувати вказівки норм права). У його положеннях також можуть утримуватися вказівки, які дають суб'єкту права можливість вибору тієї або іншої дії, тобто використовувати правові норми за своїм розсудом питання "як поступити?". Тут вступають в силу внутрішні регулятори поведінки, пов'язані як з усвідомленням можливого примусу з боку державних органів, так і з морально-етичним світом особистості, закріпленим в її свідомості визначеним рівнем загальної культури поведінки, а також правовими традиціями суспільства. [1] Вони уповноважують людину самому приймати рішення, на підставі яких можуть виникати відповідні права та обов'язки.
Поведінка є найважливішою соціальною характеристикою особистості. Залежно від форми вираження воно може бути вербальним (словесним), що складається з різних висловлювань, суджень та оцінок, які дають уявлення про внутрішній стані індивіда, і реальним (практичним), яке містить в собі певні дії людей.
У повсякденній життя ми забуваємо про обмеження правил і норм поведінки, але вони все ж залишаються для нас непорушними. На стадії правосвідомості вони висвічуються і виступають вже як усвідомлені регулятиви.
Глава 1
1.1 Правосвідомість і правопослушаніе
Правосвідомість - це представлення і поняття, що виражають відношення людей до чинного права, знання міри в поведінці людей з точки зору прав і обов'язків, законності та протизаконності; це правові теорії, правова ідеологія. Правосвідомість є ідейним виразом об'єктивних суспільних відносин, насамперед економічних та соціальних. Право впливає на формування правосвідомості, а останнім реалізується в праві і правосудді. Основи правосвідомості складають почуття власної гідності, совість і внутрішню дисципліну волі, взаємне повага і довіра громадян один до одного, до влади, а влади - до громадян.
Історія знає гострі конфлікти правосвідомості кращих, прогресивних людей суспільства з діючими нормами права. Конфлікт може виникнути і в результаті свавілля, коли людина ставить своє Я вище норм права і моралі суспільства, часом керуючись при цьому ідеями прогресу. Товариство карає особистість за свавілля.
Правосвідомість займає як би проміжне положення між політичним і моральним свідомістю. В відміну від політичної свідомості воно відноситься до держави не як до об'єкта боротьби за політичну владу, а як до зовнішньої регламентуючої силі, яка вимагає безумовного підпорядкування, але разом з тим одержуючої при цьому і певну оцінку. На відміну від моральних норм, які виходять не від держави, але від самої людини і мають для нього абсолютний ціннісний характер, але не мають сили закону, у правосвідомості поняття належного і справедливого розглядаються як те, що повинно стати і державним законом, за порушення якого повинні послідувати матеріально-дієві санкції. При цьому право потребує підтримці моральності: без постійної взаємодії з моральністю правосвідомість має хитку основу. Недарма кажуть: хороші звичаї краще і надійніше навіть відмінних законів.
Правосвідомість багато в чому орієнтується на раціонально-етичні оцінки. Між моральністю і правом існує найтісніший зв'язок: право в самому собі має і моральний сенс. Як моральне, так і правова свідомість - це різні грані єдино-цільної духовного життя людини і суспільства. Будучи пов'язаними, моральність і право - це разом з тим сутнісно різні форми особистого і суспільної свідомості. Різниця між ними полягає, зокрема, в необмеженості чисто моральних станів і норм та обмеженості правових вимог. Олександр Георгійович Спиркин визначає право як В«мінімум моральності В», який юридично закріплений у відповідних законах. Право вимагає від своїх громадян головним чином об'єктивною реалізації цього В«мінімуму добра В»або реального усуненняВ« відомої частки зла В», і в цій реалізації право з неминучістю допускає примушування. Витоки морального початку - в совісті людини, в його доброї волі. [2] Інакше кажучи, право є примусове вимога реалізації певного мінімуму добра чи порядку, не допускає відомих проявів зла. Це забезпечує досягнення двох цілей: особистої свободи і загального блага.
Розуміння права передбачає розуміння того, що законно чи незаконно, і усвідомлення того, що виконання його обов'язково. За словами Ф.М. Достоєвського, придушувати в собі борг і не визнавати обов'язки, вимагаючи в той же час усіх прав собі, є тільки свинство. Право - необхідна умова існування вільних людей в суспільстві. Якщо...
