Сервітути. Поняття та види
План
Введення
1. Поняття та види прав на чужі речі
2. Поняття сервітуту. Види сервітутів
2.1. Предіальние сервітути
2.2. Особисті сервітути
3. Придбання, втрата, захист сервітутів
4. Суперфіцій та емфітевзис
Висновок
Список літератури
Введення
Римське право становить винятковий за своїми особливостями та значенням предмет юридичного вивчення. Простуючи в своєму історичному становленні до давно минулих часів античності (і в цьому сенсі представляючи феномен зниклої цивілізації, навіть приймаючи до уваги багатовікову повторну життя римського права в науці і юридичній практиці пізнього Середньовіччя, Відродження та Нового часу), в сучасній юридичній культурі й у сучасних системах права римське право не має безпосередньо дійсного, практичного значення. Увага, яку заслужено прийнято приділяти римському праву в рамках юридичної освіти чи загального наукового пізнання права, пояснюється не тільки величезним впливом римського права у свій історичний час на становлення національних правових культур усієї так званої романо-германської сім'ї (до якої належить більшість країн Європи, а також Латинської Америки, Африки, Азії), але особливими неминущим внутрішніми якостями власне римського права, зобов'язаними як багатовікової роботі над ним вчених-юристів і правознавців-практиків, так і особливим культурним умовам його первісного виникнення. За словами видного сучасного французького правознавця Р. Давида, В«Римська імперія знала блискучу цивілізацію, і римський геній створив юридичну систему, яка не має прецедентів у світі В». [1]
В«Для правових систем романо-германського типу, до якого, із застереженнями, належить і традиційне російське право, римське право має особливу філософську, історичну та культурну значимість. Багато рис загальної правової традиції, багато правові інститути і догматичні категорії сучасних правових систем безпосередньо сходять до принципам і структурі римського права, вироблялися або на його основі, або з урахуванням критичного сприйняття. Окремі сполучення і догматичні вимоги, висхідні до римського права, продовжують жити в сучасному праві - явно чи неявно, в прямо запозичений вигляді або будучи заломленими через власну національну традицію В». [2] І ця генетична зв'язок з римським правом сформувала чи не головну якісну особливість всього названого типу правових систем, що представляє до того ж найбільш розвинений - в науковому відношенні - тип, порівняно з іншими відомими світовій юридичній практиці.
Колись римське право називали В«писаним розумомВ» (ratio scripta). Сучасне приватне право пішло далеко вперед у регламентації найскладнішої сфери майнових відносин, особливо торгового (комерційного) обігу. Однак і багато новітні юридичні конструкції як з цеглинок складаються з основних, елементарних понять і категорій, розроблених саме в римському праві. З цією точки зору римське приватне право продовжує залишатися основою для вивчення цивільного та торгового законодавства.
Значення римського права визначається його величезним впливом не тільки на подальше розвиток права, але і на розвиток культури в цілому.
Римське право характеризується неперевершеною за точністю розробкою всіх істотних правових відносин простих товаровласників (покупець і продавець, кредитор і боржник, договір, зобов'язання і т.д.).
Ці особливості римського права сприяли тому, що розвивається промисловість і торгівля середньовічної Європи зажадали більш досконалої правової надбудови, коли феодальні норми звичаєвого права перестали задовольняти вимогам життя, стався дуже цікавий процес - рецепція римського права.
В«Увійшовши через рецепцію в практику середньовічних держав, римське право просочило собою потім і наступні кодифікації цивільного права В». [3]
Одним з явищ, притаманних сучасному цивільному законодавству, але відомим ще римському праву, є сервітут.
1. Поняття та види прав на чужі речі
Право власності в Римі не було єдиним речовим абсолютним правом, тобто правом, що має своїм предметом безпосередньо річ і захищається проти будь-якого порушника.
Крім права власності до речових і абсолютних прав належали також права на чужі речі (iura in re aliena). Оскільки це були права на речі, що належать якимось іншим особам (невласника), то зрозуміло, що особа, яка має право на чужу річ, не могло мати таких великих правомочий, як власник, який міг по римському праву робити зі своєю річчю усе, що йому завгодно, за винятком лише того, що йому було прямо заборонено законом.
Найважливішою категорією прав на чужу річ були так звані сервітутні права (або сервітути), що складалися в праві одного особи користуватися (в якомусь певному відношенні або в декількох відносинах) річчю, що належить іншій особі. До прав на чужі речі ставилися також емфітевзис і суперфіцій (права речового спадкоємного користування чужою землею або будовою на чужій землі) і, нарешті, заставне право, яке встановлювалося в забезпечення платежу по якому-небудь зобов'язанню, забезпеченому заставним правом, звернути стягнення на закладену річ.
2. Поняття сервітуту. Види сервітутів
Необхідність цієї категорії прав була в особливості очевидна через існування права приватної власності на землю. Справа в тому, що нерідкі випадки, коли певний земельну ділянку не має всіх тих властивостей і якостей, які необхідні для нормального його використання; наприклад, на даній ділянці немає води чи ні пасовища і т.п. Для того, щоб користування даними земельною ділянкою було можливо і господарсько доцільно, виникає потреба у користуванні (у відповідному відношенні) сусідньої землею. Такого роду питання були легко розв'язні в то час, коли земля перебувала у громадській власності (племені, роду, громади). Але з виникненням права приватної земельної власності власник земельної ділянки не зобов'язаний був допомагати сусідові, який не має на своїй землі води, пасовища і т.п. Стала нагальною потреба в закріпленні за власником однієї земельної ділянки права користування у відомому відношенні чужою землею, звичайно землею сусіда. Земельні ділянки, відрізані від публічної дороги землями інших власників або позбавлені води та інших природних благ, не можна було використовувати без надання власнику цієї ділянки користуватися у відповідному відношенні чужою землею. З ростом міст, з збільшенням скупченості міських будівель власники міських земельних ділянок стали мати потребу в правовому засобі, за допомогою якого можна було б попередити повне затемнення однієї ділянки спорудою на сусідній ділянці і т.д.
Подібного роду потреби в римському праві засвідчується двома шляхами. Можна було домовитися з сусідом про те, щоб він прийняв на себе певне зобов'язання на користь даного власника землі; наприклад, щоб він зобов'язався давати власнику даної ділянки вихід і виїзд через свою землю на громадський проїзд або щоб він зобов'язався давати йому щодня 10 відер води і т.д.
Однак цей шлях був не цілком надійним, тому що таке зобов'язання мало особистий характер; коштувало того власнику землі, який прийняв на себе подібного роду зобов'язання, продати свою ділянку, і користування цією землею з боку сусіда могло продовжуватися тільки за умови згоди нового власника.
Між тим задоволення таких потреб, як вихід і виїзд на публічну дорогу, випасання худоби, отримання води і т.п., необхідно було забезпечити більш надійним і міцним способом, незалежно від зміни власника сусідньої землі. Для цієї мети і була введена така категорія прав, як сервітути (від слова servire - служити: одну земельну ділянку у цьому випадку служить потребам іншого ділянки). Міцність задоволення потреби за допомогою такої правової форми полягала в речовому характер...
