Виправні роботи як вид кримінального покарання
(курсова робота)
Зміст
Введення
1. Історія розвитку покарання у вигляді виправних робіт і правові умови його призначення
1.1. Історія розвитку покарання у вигляді виправних робіт
1.2. Правові умови призначення покарання у вигляді виправних робіт
2. Умови і порядок виконання покарання у вигляді виправних робіт
2.1. Правоограничения засуджених до покаранню у вигляді виправних робіт
2.2. Порядок виконання покарання у вигляді виправних робіт
Висновок
Список використаної літератури
Введення
Актуальність проблеми призначення і виконання покарання у вигляді виправних робота пов'язана з тим, що виконання кримінального покарання, надаючи на засудженого виправний і каральне вплив, разом з тим не повинно цілком відривати його від суспільства, порушувати ділові й особистісні зв'язки. Крім того, для більшості людей думку трудового колективу, колег по роботі має істотне значення, робить сильний психологічний вплив, дозволяє виправитися, переглянути свої погляди на суспільство і самого себе. У зв'язку з цим у ряді випадків найбільш ефективним і доцільним є виправний вплив, який чиниться на засудженого за місцем його основної роботи. Виходячи з цього, ст. 50 КК РФ передбачає можливість застосування до засудженого основного покарання у вигляді виправних робіт. Даний вид покарання призначається при певних правових умовах і виповнюється у визначеному законом порядку.
Мета даної роботи - визначити правові умови призначення покарання у вигляді виправних робіт і визначити порядок його виконання.
У процесі роботи необхідно вирішити наступні завдання:
- викласти історію розвитку покарання у вигляді виправних робіт;
- визначити правові умови призначення покарання у вигляді виправних робіт;
- охарактеризувати правообмеження засуджених до покарання у вигляді виправних робіт;
- розглянути порядок виконання покарання у вигляді виправних робіт.
Дана робота заснована на вивченні Кримінального кодексу РФ і Кримінально-виконавчого кодексу РФ. В роботі використані матеріали підручників та навчальних посібників з кримінального праву, по кримінально-виконавчому праву, а також матеріали періодичної друку, де висвітлюються питання правової регламентації даного виду покарання.
1. Історія розвитку покарання у вигляді виправних робіт і правові умови призначення
1.1. Історія розвитку покарання у вигляді виправних робіт
Виправні роботи як вид покарання були передбачені вже в перших законодавчих актах радянської держави. Змінювалося їх назва (обов'язкові, суспільні, примусові, виправно-трудові, виправні роботи), відпадали або виникали деякі правообмеження, але основні риси залишалися незмінними.
Перевагою розглянутої заходи покарання є те, що засуджений до виправних робіт продовжує трудитися на тій же посаді, що і до засудження. Він живе вдома, зберігається його право на житлову площу, не розриваються зв'язки з родиною і трудовим колективом за місцем роботи [1].
До введення в дію Кримінального кодексу Російської Федерації в законодавстві передбачалося два види цього покарання - за місцем роботи і в інших місцях, визначених органами, виконуючими цей вид покарання, але в районі проживання засудженого. Ще в 60-і роки активно ставилося питання про недоцільність збереження другого виду виправних робіт. Суди вкрай рідко застосовували його на практиці. Його правова регламентація передбачала обов'язкове звільнення засудженого з місця його роботи, в результаті він повинен був виконувати роботу не за фахом.
У засуджених до цього виду покарання був ряд додаткових каральних елементів, які було дуже важко пояснити з позиції доцільності посилення кари (наприклад, позбавлення засудженого посібники з нагоди народження дитини або у разі смерті члена його сім'ї, позбавлення родичів засудженого допомоги у разі його смерті та ін.)
Вже тоді виникали труднощі в працевлаштуванні таких засуджених, особливо в дрібних населених пунктах, де іншого підприємства для роботи засудженого знайти не вдавалося. При надходженні на роботу засуджений опинявся в колективі, де його не знали, на роботі, не відповідної його бажанням. Більшість з цих осіб звільнялися відразу ж після відбуття покарання. За вибірковими даними, рецидив серед цих осіб був в 3,5 рази більше, ніж серед відбули виправні роботи за місцем роботи [2]. Тому і вносилися пропозиції про скасування другого виду виправних робіт.
У сьогоднішніх умовах існування виправних робіт в інших місцях взагалі було б неможливо, так як у кримінально-виконавчої інспекції немає можливості працевлаштовувати засуджених. З прийняттям Кримінального кодексу Російської Федерації 1996 р. і Кримінально-виконавчого кодексу Російської Федерації 1997 р. другий вид виправних робіт був виключений із законодавства.
Каральні елементи покарання у вигляді виправних робіт знайшли своє відображення в кримінальному та кримінально-виконавчому законодавстві. Ряд авторів не без підстави піддав за це вітчизняне законодавство критиці. Вказувалося, що каральні елементи повинна регламентуватися в Кримінальному кодексі, завдання ж Кримінально-виконавчого кодексу (у той час - виправного) - регламентація виконання покарання, тобто реалізація правообмежень. В принципі, цю критику слід визнати обгрунтованою, але, на жаль, цей недолік можна бачити і при регламентації інших покарань [3].
Як видно з правової регламентації виправних робіт, каральні елементи цього покарання проявляються, перш всього, в утриманнях частини заробітку. Утримання були характерні для цього покарання на всьому протязі історії його розвитку, але дозволений законом відсоток утримань істотно змінювався. Так, Виправно-трудовий кодекс РРФСР 1924 встановив, що засудження до примусових робіт повинно тягнути утримання в розмірі 25% заробітку засудженого. Однак в 1928 р. ця норма була змінена. У новій редакції ст. 32 ІТК передбачала, що примусові роботи оплачуються в розмірі державного мінімуму заробітної плати, встановленого для даної місцевості, але тільки для осіб, які відбувають це покарання за попереднім місцем роботи. Всі інші засуджені, як це було передбачено ст. 34 ВТК, відбували дане покарання безкоштовно, тобто у них утримувався весь заробіток [4].
В інших республіках СРСР питання вирішувалося по-різному: утримання коливалися від 40% до 100%. У 1932 р. було видано постанова ЦВК СРСР, яке усунуло різнобій у кримінальних кодексах різних республік і обмежило відсоток утримань розміром в 25%.
У 1958 р. Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік знизили відсоток утримань із заробітку до 20%. У такому вигляді він був відтворений в КК РРФСР 1960 р.
Кримінальний кодекс Російської Федерації 1996 встановлює розмір відрахувань із заробітку засуджених в межах від 5% до 20%. Закон спеціально не вказує, чим повинен керуватися суд, призначаючи той чи інший конкретний відсоток утримань. Видається, що суди в даному випадку повинні керуватися положеннями ст. 60 КК і враховувати характер і ступінь суспільної небезпеки злочину і особу винного, в тому числі і обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання, а також вплив призначеного покарання на виправлення засудженого і на умови життя його сім'ї. Остання вказівка ​​має особливо важливе значення стосовно до розглянутого питання, бо ясно, що розмір відрахувань із заробітку засудженого ущемляє інтереси не тільки його самого, але і всіх членів його сім'ї.
Однак це правоограничение Кримінально-виконавчим кодексом було досить істотно ослаблене в порівнянні з раніше діючим законодавством. Частина 2 ст. 44 ДВК встановила, що утримання проводяться тільки із заробітної плати...
