ВСТУП
Місце екстрадиції, тобто інституту видачі злочинців, у системі міжнародного права тлумачиться аж ніяк не однозначно. Іноді його вважають інститутом другорядним, відживаючим свій вік. Тим часом злочинність ускладнюється, не визнає кордонів. Організована злочинність різних країн встановлює тісні контакти, злочинці, які вчинили злочин в одній країні, ховаються на території іншої, часто міняючи місця проживання, одержуючи підтримку та сприяння з боку своїх В«побратимівВ». Все це робить проблему екстрадиції досить актуальною. У той же час відзначається прагнення багатьох держав не видавати своїх громадян, які вчинили злочини за кордоном, якщо навіть вони не користуються дипломатичним імунітетом. Інші ж країни охоче віддають В«своїхВ» злочинців, знімаючи з себе тягар їх покари.
Розуміння правової природи екстрадиції також неоднаково. Деякі вчені вважають, що видача злочинців - це чисто адміністративний питання, бо часто рішення про неї приймає не суд, а уряд або небудь його орган. Отже, можна віднести цей інститут до адміністративному або державному праву. У той же час екстрадицію можна розглядати як елемент кримінально-процесуального права, бо в наявності порядок передачі людини, яка вчинила злочин, іншій країні з дотриманням певних процесуальних гарантій. Екстрадицію можна вважати і частиною кримінального права, а саме - інституту виконання покарання.
Законодавство різних країн по-різному вирішує питання про природі екстрадиції. Наприклад, в Італії норми про видачу злочинців включені в Кримінальний кодекс (1984 р.). У новому Кримінальному кодексі Росії також є стаття про видачу. Про видачу злочинців говориться і в конституціях Росії, Франції, Німеччини, Ірландії, Італії, Португалії, Іспанії та ін
Багато уваги цьому інституту приділяють вчені, члени Міжнародної асоціації кримінального права. Спеціально ця проблема розглядалася на колоквіумі в Гельсінкі (вересень 1992 р.), який був підготовчим до Міжнародного конгресу цієї асоціації, який пройшов у 1994 р. в Ріо-де-Жанейро.
Практично питання екстрадиції в європейських країнах, як правило, вирішують таки судові органи, зокрема звичайні кримінальні суди. В Водночас багато країн визнають можливим для вирішення питань видачі злочинців створювати спеціальні суди.
Про це згадується в законодавчих актах і юридичній літературі Австрії, Данії, Франції, Португалії, Швейцарії та Іспанії. Ісландія, Фінляндія та Швеція також не виключають створення особливих судів для вирішення питань екстрадиції.
Питання про видачу злочинців вперше виник у зв'язку з висилкою дипломатів, які вчинили в інших країнах непристойні вчинки або злочину. Народився В«дипломатичний імунітетВ» - новий інститут, потім збільшився коло суб'єктів, на яких цей імунітет поширювався. Далі В«Правом невидачіВ» стали користуватися ті, хто просив в іншій державі політичний притулок, зробивши до цього злочин, який карається за законами тієї країни, з якої він втік. Нарешті, під виглядом політичних переконань В«правом невидачі В»стали користуватися ті, хто скоїв звичайні кримінальні злочини.
Критикуючи розглянутий інститут, багато вчених відзначають, що існуючі договори між державами про екстрадицію не завжди відповідають Пактів про права людини. Найбільш характерний приклад такого невідповідності - випадки, коли між країнами тривають переговори про видачу, нерідко триваючі кілька років, а громадянин, вина якого судом ще не доведена, всі ці роки перебуває в ув'язненні. Загальноприйняті і, здавалося б, цілком розумні положення міжнародного права в подібних випадках ускладнюють діяльність національних правоохоронних органів, суперечать внутрішньому законодавству і пактам про права людини. Тому в договори про екстрадицію повинні включатися загальновизнані принципи і норми, що містяться в пактах про права людини, при обов'язковому повазі національного законодавства держав.
Але, незважаючи на всі ці труднощі і протиріччя, очевидно, що в боротьбі з міжнародною злочинністю без інституту екстрадиції обійтися неможливо.
ГЛАВА I. ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ ІНСТИТУТУ ВИДАЧІ ЗЛОЧИНЦІВ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ
1.1 Історія розвитку інституту видачі в міжнародному праві
Серед інститутів міжнародного права, що зародилися ще в стародавні століття, потім претерпевших істотні зміни, чільне місце займає інститут видачі злочинців.
Процес становлення інституту видачі проходив паралельно з розвитком самого міжнародного права і охоплював усі історичні епохи. Тому, як і будь-який інститут права взагалі, міжнародного зокрема, інститут видачі вимагає конкретно-історичного підходу і оцінки, так як лише враховуючи в першу чергу основні риси відмінності різних історичних епох можна дати правильний аналіз досліджуваного явища.
Як і багато інші інститути міжнародного права, інститут видачі злочинців пройшов тривалий період історичного розвитку.
Так, один із дослідників міжнародного права вказував, що В«в давнину видача допускалася тільки тоді, коли іноземець здійснював злочин проти іншого іноземця в країні, де він знайшов притулок; але для видачі іноземному державі власного громадянина необхідно було, щоб злочин його проти останнього було досить велике, щоб видача злочинця могла служити задоволенням законного почуття помсти скривдженого народу В».
Спочатку вимога про видачу поширювалося тільки на громадян вимагає держави, але пізніше видача стосувалася й інших осіб, незалежно від їх громадянства.
Про існування видачі в рабовласницьку епоху свідчать договори між окремими державами. Так, у найдавнішому договорі, укладеному в 1296 р. до нашої ери між царем хетів Хеттушілем III і єгипетським фараоном Рамзеса II, говорилося: В«Якщо хто-небудь втече з Єгипту і піде в країну хетів, то цар хетів не буде його затримувати, але поверне в країну Рамсеса В». Особливість цього договору полягає в тому, що в ньому мова йде не тільки про злочинців, в цей період інститут видачі часто застосовувався до збіглим рабам, особливо в Греції і в Римській імперії. Також малися договори про видачу між окремими грецькими містами-державами [14, С. 339].
Зміст інституту видачі злочинців змінювалося в процесі історичного розвитку людського суспільства. Ці зміни тісно пов'язані зі змінами інституту права притулку. У стародавньому світі застосування інституту видачі обмежувалося інститутом гостинності, наданням притулку. Взаємозв'язок інституту видачі та інституту права притулку тривала і в наступні епохи.
В середні віки співробітництво держав у питанні видачі значно розширилося. Видавалися особи, що втекли в іншу країну за політичних мотивів, а також перебіжчики, які не були злочинцями. Для цього часу характерно переслідування ворогів католицької церкви, які, як правило, видавалися.
Трактатом 1303 Англія і Франція зобов'язалися не давати притулку у себе обопільним ворогам і бунтівникам.
З утворенням своєї держави Росія укладала зобов'язання про видачу злочинних осіб. У договорах Олега з греками 911 р. та Ігоря 944 р. вказувалося, що росіяни, які вчинили злочини у Візантії, повинні бути видані для покарання батьківщині і, навпаки, греки повинні надсилатися до Візантії.
Як у середні віки, так і в новий час особи, які вчинили кримінальні злочини, видавалися досить рідко. Тому інститут видачі в ті часи знаходився в стадії становлення. Застосування інституту видачі обмежувалося ще тим, що в феодальних державах Західної Європи існував звичай закріпачення всіх іноземців, які прибули в країну без дозволу або пробули в ній більше року.
У подальшому, аж до початку XVIII в., характерно укладення між державами договорів про видачу політичних злочинців і осіб, які вчинили деякі кримінальні злочину.
У практиці Росії першим договором, спеціально регулюючим видачу, була В«Договірна запис зі Швецією від 19/29 жовтня 1649 про видачу перебіжчиківВ». Дипломатія Росі...
