Міністерство освіти Російської Федерації
Хабаровська державна академія економіки і права
Юридичний факультет
Кафедра кримінального права та кримінології
ДОПОВІДЬ
по кримінальній праву
ТЕМА: В«Причинна зв'язок в кримінальному праві В»
ВИКОНАВ: студент * курсу
Юридичного ф-ту ХГАЕіП
Групи № ****
ПЕРЕВІРИТИ:
_____________________________
Хабаровськ. 2003р.
ЗМІСТ:
1. Причинність як філософська категорія ................................ 3
2. Причинність в теорії кримінального права ................................. 4
3. Причинний зв'язок при бездіяльності ........................................ 10
4. Причинний зв'язок в російському кримінальному праві ..................... 11
5. Причинний зв'язок в судовій практиці ................................... 13
6. Список використаної літератури ..................................... 16
Причинність як філософська категорія.
Під причинного, або каузальної, зазвичай розуміють зв'язок, одна із сторін якої (причина) породжує іншу сторону (наслідок). Різне вирішення питання про причинність визначається, перш за все, відмінністю основних філософських напрямків - матеріалізму й ідеалізму. Для матеріалізму причинний зв'язок є об'єктивна, існуюча поза нашою свідомістю зв'язок між явищами зовнішнього світу, вона є одна з форм загального взаємодії природи і суспільства. З точки зору ідеалізму причинний зв'язок - це суб'єктивна категорія, яка існує лише у свідомості суб'єкта, що пізнає (суб'єктивний ідеалізм), або хоча і об'єктивна категорія, але яка виводиться не з зовнішнього світу, а з об'єктивно існуючого розуму, логіки, ідеї (об'єктивний ідеалізм).
Ідеалістичне поняття про причинність у сучасній філософії звичайно спирається чи на вчення Юма, чи на вчення Канта.
За вченням Юма, причинність є лише звичка нашої свідомості вважати, що за даним явищем звичайно випливає інше визначене явище. Хоча ідея причинності і має своїм джерелом досвід, вона все ж не виражає об'єктивного зв'язку між предметами зовнішнього світу і є суто суб'єктивною категорією.
На відміну від Юма, Кант не виводить поняття причинності з досвіду, а оголошує, що воно існує у свідомості людини до всякого досвіду, вважає його апріорним поняттям нашого розуму, привнесеним їм у досвід. Закономірність природи, за Кантом, є не об'єктивно існуюча поза людської свідомості зв'язок між предметами зовнішнього світу, а лише зв'язок між В«ЯвищамиВ» (сприйняттями зовнішнього світу нашими почуттями - відчуттями).
Серед російських дореволюційних криміналістів існувало чимало прихильників ідеалістичних концепцій причинного зв'язку: кантіанської основи вирішення питання про причинність у кримінальному праві проголошував С.П. Мокрінскій, на позиціях вчення Юма і його послідовників стояв Н.С. Тимашев.
Існує точка зору, згідно з якою юрист може вирішити питання про причинного зв'язку в праві незалежно від рішення проблеми причинності у філософії. Так німецький криміналіст Л. Трегер вважав, наприклад, що філософія як така нездатна дати які-небудь роз'яснення причинності в області права; причинність у праві означає лише встановлення того, В«що повинен розуміти юрист під словами закону про заподіяння смерті, тілесного ушкодження, збитку і т.д. В»[1].
Р. Мауро проголосив, що це питання має вирішуватися не з точки зору філософського або природничонаукового розуміння причинності, а в залежності від практичних потреб, тобто надав рішення питання про причинного зв'язку повністю на розсуд суду. Аналогічні судження висловлювалися й у російській юридичній літературі (С.В. Познишев). Потрібно зауважити, однак, що погляди про незалежність юриспруденції від філософії, як правило, все ж носили на собі печатку визначеного філософського напрямки.
Причинність в теорії кримінального права.
Питання про значення причинного зв'язку при визначенні відповідальності за вчинений злочин у теорії кримінального права історично виник у зв'язку з розглядом злочинів проти життя та здоров'я. Італійські юристи середніх століть виробили цілий ряд правил, які, як їм здавалося, могли сприяти визначенню відповідальності за вбивство, що стало результатом нанесення рани потерпілому. Вони вважали, що для визнання наявності причинного зв'язку при вбивстві вимагається безпосереднє позбавлення життя іншої людини, наприклад, удар сокирою, постріл в упор. Усяке привхідних обставин, яка сприятиме наступові злочинного результату, усувало поставленні скоєного в провину особі. Це так звана теорія виняткової причинності, що склалася під впливом арістотелівського уявлення про діючої причини.
Криміналісти феодальної епохи проводили відмінність між безумовно смертельними ранами і ранами не смертельними. При наявності останніх вони заперечували причинний зв'язок між пораненням і приходу смертю потерпілого. Для визнання причинного зв'язку необхідно було, щоб смерть наступила до закінчення В«критичних днівВ» (цей термін зазвичай становив 40 днів) після нанесення поранення. Прикладом можуть служити постанови Військових артикулів Петра I. У тлумаченні до артикулу 154 (про умисному вбивстві) говориться: В«... Але надолужити справді відати, що смерть усезвичайно чи від биття трапилася. А якщо знайдеться, що убієнною був битий, а не від тих побоїв, але від інших випадків, які до того додали, умре, то належить вбивцю не животом, але по разсмотренію і по разсужденія суддівському, покарати або тюрьмою або грошовим штрафом, шпіцрутенами і протчая В». [2] Для встановлення причинного зв'язку між нанесеним пораненням і смертю потерпілого Військові артикули також зобов'язували провести судово-медичне розтин і перераховували 15 видів ран, які В«за смертельні шануютьсяВ».
Феодальна доктрина виняткової причинності довше всього зберігала дію в країнах англосаксонського права. В англійському праві досі для визнання причинного зв'язку при вбивстві вимагається, щоб не скінчився певний термін (рік і один день після заподіяння ушкодження).
Однак найбільш поширеною теорією причинності в західній кримінально-правовій літературі є так звана теорія conditio sine qua non (теорія В«необхідної умовиВ»). Відповідно до цієї теорії дії людини тоді є причиною даної події, коли воно було одним з необхідних умов настання цієї події. Теорія conditio sine qua non виходить з припущення про повну рівноцінність усіх передували близьких або віддалених умов настання даної події. Кожне з них, якщо воно задовольняє вказаною вимогу, може розглядатися як причина події.
Одним з основоположників цієї теорії вважається німецький юрист Бурі, який в кінці 60-х - початку 70-х рр.. минулого сторіччя опублікував ряд робіт, присвячених питанню про причинного зв'язку.
В юридичній літературі при спробі визначити філософські коріння теорії conditio sine qua non зазвичай розцінюють її як позитивістську теорію причинності. Однак А.А. Піонтковський стверджував, що не існує взагалі ніякої спеціальної теорії причинності позитивізму, розглядати теорію conditio sine qua non можна лише або в рамках механістичного матеріалізму, коли причинний зв'язок розглядається як об'єктивне явище, або в рамках ідеалістичного навчання про причини, або як результат непослідовного їх змішання. Мокрінскій, наприклад, оголошуючи причинність апріорною категорією (тобто слідуючи Канту), для свого розуміння закону причинного зв'язку користується роботою німецького матеріаліста XVIII в. К.Ф. Гомеля: В«Кожна подія, як б воно не було маловажним, необхідно обумовлено всім світовим минулим і всім справжнім. Разом з тим, складаючи частину цілого, воно необхідне обумовлює все існуюче...
