Введення
Принцип диспозитивності (від лат. Dispono - розпоряджаюся) є загальновизнаним в процесуальній науці принципом цивільного судочинства, оскільки він визначає механізм виникнення, розвитку і закінчення справи під впливом, головним чином, ініціативи беруть участь у справі. Тому процесуалісти з давніх часів називають його рушійним початком громадянського процесу. Принцип диспозитивності також має закріплення в Конституції Російської Федерації, а точніше в статтях 45 - 46, де прописано право громадян на звернення до суду за судовим захистом.
Кожне суб'єктивне право передбачає самостійне розпорядження таким і законом так само встановлюється його захист. Виявляють громадяни право на судовий захист наприклад при посяганні на їх здоров'я і життя, гідність і честь, майно і особисту свободу. При здійсненні захисту порушеного або оспорюваного права учасники процесу повинні бути забезпечені безперешкодним користуванням наданими законними і правовими можливостями. Здійснення цього права, перш за все, покладається на самого громадянина, тобто який самостійно здійснює його. Сама можливість вільного розпорядження своїми суб'єктивними матеріальними і процесуальними правами є принципом диспозитивності, який займає найбільш істотне і значиме місце в системі основних ідей і почав цивільного процесуального права.
Говорячи про те, що цивільний процес є судовим виробництвом приватноправового характеру, в більшій частині знаходиться в залежності від волі сторін беруть участь у ньому, процес відновлення споконвічних приватноправових процесуальних принципів і загальновизнаних стандартів розпочався лише в кінці 80-х і початку 90-х років, з початком введення демократичних перетворень у сфері економіки і політики в СРСР. За підсумками цих перетворень аналіз дії принципу диспозитивності і його застосування і в сфері цивільного судочинства помітно розширилося.
Слід зазначити, що наукові діячі цей принцип відносять до ще засадам цивільного судочинства ще на початку ХХ століття, але вже в ті часи
цивільні процесуалісти розуміли, що повна свобода розпорядження процесуальними правами в більшості випадків буде порушувати права інших осіб, які беруть участь у справі. Тому була визначена позиція так звана золота середина, відповідно до якої право вільного розпорядження сторін в процесі строго окреслене певними кордонами, всередині яких свобода реалізації цього права абсолютна.
Актуальність цієї теми виявляється в тому, що перед державою гостро стоїть проблема закріплення, і опрацювання принципу диспозитивності, оскільки все-таки він пронизує всі цивільне судочинство. Причому визначення змісту і характеру принципу диспозитивності дає підставу для розмежування його з принципом змагальності і як результат цього, вирішення питання про необхідність встановлення істини по справі та з'ясування ролі суду в цивільному судочинстві.
Метою даної курсової є аналіз принципу диспозитивності і теоретичне вивчення його в механізмі цивільного процесуального регулювання.
Глава 1. Взаємозв'язок принципу диспозитивності цивільного і цивільно-процесуального права
Принцип диспозитивності знаходить свій розвиток в численних нормах як процесуального, так і матеріального права.
Принцип диспозитивності в цивільному праві означає можливість учасників регульованих відносин самостійно, на свій розсуд і в відповідності зі своїми інтересами вибирати варіанти відповідної поведінки. Так, цивільним правом проголошено, що громадяни (фізичні особи) і юридичні особи набувають і здійснюють цивільні права своєю волею і в своєму інтересі. Вони володіють свободою у встановленні своїх прав і обов'язків на основі договору й у визначенні будь-яких умов договору не суперечать законодавству (ст. 1 ГК РФ).
Розкриваючи ці положення можна сказати, що вони в більшості випадків самостійно вирішують, вступати чи не вступати в ті чи інші цивільні правовідносини, вимагати або не вимагати виконання зобов'язань контрагентом, звертатися за судовим захистом своїх прав чи ні і т.п. При цьому якщо громадянин відмовляється від здійснення або захисту свого права це зазвичай не веде до його обов'язкової втрати (п. 2 ст. 9 ГК РФ). Така свобода вибору припускає ініціативу суб'єктів цивільного обороту в досягненні своїх цілей. Її зворотним боком є ​​відсутність за загальним правилом, чиєї б то ні було особливої, в тому числі державної, підтримки в реалізації приватних інтересів і несення самими учасниками ризику і всіх інших наслідків своїх дій (як це має відбуватися, наприклад, з В«обдуреними вкладникамиВ», програли в лотерею або в рулетку і т. п.). До числа завдань держави в приватних стосунках входить - установка для їх учасників чітких і несуперечливих В«правил гриВ», які виключають явну несумлінність окремих осіб, а використання цих правил у відповідності з принципом диспозитивності цілком є ​​справою самих учасників. Винятком тут є випадки виступи у цивільних правовідносинах опікунів і піклувальників, неповнолітніх або хворих і престарілих громадян, завданням яких якраз і є допомога підопічним у здійсненні та захисті їх прав та інтересів.
Принцип диспозитивності забезпечує особам, які беруть участь у справі, вільне розпорядження своїми матеріальними і процесуальними правами, пов'язаними з виникненням, рухом (переходом з однієї стадії в іншу) і закінченням процесу по справі. [1]
Диспозитивність цивільного процесу зумовлюється наявністю однойменного принципу в регулятивних (матеріальних) правовідносинах, є об'єктом судового розгляду та вирішення. Причому, розширення принципу диспозитивності, наповнення його новим змістом пов'язане в першу чергу саме зі змінами в матеріальному (цивільному) праві.
Зміни, відбуваються в соціально - економічній, суспільно-політичного життя суспільства і відповідному перетворенні ролі держави у правовому регулюванні суспільних відносин, що становлять предмет цивільного права, вимагають вносити якісь нові положення в принцип диспозитивності цивільно-процесуального права. Можна навести приклад одного з змін вплинув на життя суспільства. У 1991 році були прийняті Основи цивільного законодавства Союзу РСР і республік, у відповідності з якими суб'єкти цивільних правовідносин отримали значно ширші, ніж раніше, можливості розпоряджатися своїми правами, а контроль держави, в тому числі і одного з його органів - суду, за здійсненням цивільних прав був ослаблений.
Найважливішим для визначення нового змісту принципу диспозитивності з'явилося положення ст. 5 названих Основ: "Громадяни та юридичні особи на свій розсуд розпоряджаються належними їм громадянськими правами, в тому числі правом на їх захист ". Аналогічна норма була включена в 1994 році в ст. 9 ГК РФ.
Принципові зміни в матеріальному праві спричинили необхідність відповідних змін в праві процесуальному.
Громадянське право, а також сімейне, трудове, за допомогою правовідносин, що складаються в результаті впливу зазначених галузей на суспільні відносини, непрямим чином впливають на метод цивільного процесуального права. Зазначене вплив відбувається завдяки тому, що правовідносини, що складаються в результаті впливу галузей матеріального права (цивільне, трудове, сімейне) є предметом непрямого регулювання цивільного процесуального права.
Витоком діапозитивної риси методу цивільного процесуального права, отже, і принципу диспозитивності як його концентрованого вираження, є суспільні відносини, що становлять предмет цивільного, сімейного, трудового, сільськогосподарського права та методи їх правового регулювання [2]
Глава 2. Дія принципу диспозитивності в цивільному процесі
Принцип диспозитивності проявляється і знаходить своє нормативне закріплення стосовно до всіх стадій цивільного судочинства і стосовно до всім видам виробництва.
За загальним правилом, виникнення цивільного процесу (...
