МВС УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
ЄВПАТОРІЙСЬКИЙ УКП ХЕПУ
Курсова робота
З дисципліни
В«Історія держави і права УкраїниВ»
На тему В«Правові основи політики українізації 20-х років 20 сторіччя В»
Виконав студент 1 курсу 105 групи
Євпаторійського УКП ХЕПУ
р. Євпаторія
2008
План
Введення
1. Причини і сутність українізації
1.1. Коренізація і українізація, їх суть і співвідношення
1.2. Причини та умови здійснення політики українізації
2. Нормативне забезпечення проведення українізації
2.1. Рішення партійних і державних органів
2.2. Методи здійснення українізації
2.3. Українізація державного апарату
2.4. Прояв українізації в ході кодифікації прав УРСР у 20 роки
3. Згортання українізації, її наслідки
3.1. Причини згортання українізації
3.2. Підсумки здійснення політики українізації
Висновок
Список використаних джерел
Введення
Предметом вивчення в курсовій роботі служить предмет історії держави і права України.
Об'єктом дослідження служать правові основи політики коренізації і українізації в 20х роках 20 сторіччя.
Мета роботи - всебічно на підставі вивчення методичної та навчальної літератури провести вивчення об'єкта відповідно до предметом.
Для досягнення поставленої передбачається вирішити наступні завдання:
- перерахувати причини і сутність українізації;
- визначити співвідношення коренізація і українізація;
- дати опис нормативного забезпечення проведення українізації;
- охарактеризувати рішення партійних і державних органів з питання коренізації і українізації;
- описати основні методи здійснення українізації;
- дати оцінку ступеня українізація державного апарату;
- привести приклади прояв українізації в ході кодифікації прав УРСР у 20 роки;
- охарактеризувати основні причини згортання українізації;
- описати підсумки здійснення політики українізації.
Для нас сучасних громадян України питання національної приналежності і статусу рідної мови відіграють велике значення.
Не могли недооцінити важливість правового рішення прав корінного населення України і комуністи, які прийшли до влади в результаті Жовтневої революції. Спочатку проголошена політика українізації цілком відповідала потребам корінного населення, а потім сталінські політики спотворили процеси в суспільстві, визначивши їх, як потурання націоналізму.
Політика коренізації почалася після XII з'їзду РКП (б) у квітні 1923 року. На цьому з'їзді були засуджені "великоросійський шовінізм і колонізаторські тенденції ".
В цілому, політика коренізації сприяла загальному піднесенню національної самосвідомості, яке активувалася серед українців під час революції та громадянської війни. Процес українізації не лише поширював серед народу здобутки культури, а й, за словами О. Субтельного, ототожнював українську культуру, яка раніше була чисто народною, з утворенням, модернізацією суспільства та економіки й навіть із державою як такою.
1 Причини і сутність українізації
1.1 Коренізація і українізація, їх суть і співвідношення
Ще Голова Раднаркому України X, Раковський, виступаючи на засіданні Київської міськради, стверджував: В«декретуванням української мови як мови державної є реакційним, нікому не потрібним заходом В»[1]. А через чотири роки він різко критикував другого секретаря ЦК КП (б) У Д. 3. Лебедя за ігнорування української мови та культури. Щоб завоювати довіру українських мас і національної інтелігенції, в резолюції VIII Всеросійської партійної конференції В«Про радянську владу на УкраїніВ» говорилося про борг членів РКП (б) гарантувати право трудящих вчитися і розмовляти в радянських установах на рідній мові. Не дивно, що X. Раковський чесно визнав: В«Якщо село не з нами, то винен не село, винні ми В»[2]. У березні 1920 року, будучи фактично намісником Леніна в Україні, він ініціював завдання створення національного робітничого класу, українізацію шкільної освіти, організацію Центральної школи червоних старшин, де навчання йшло українською мовою.
При існуванні майже суцільно українського села (серед національних меншин селянськими за природою залишалися також молдавани, німці, болгари, греки та білоруси - на відміну від євреїв і росіян) та русифікованого міста (в семи губернських центрах України, крім Подолії і Волині, проживало всього 14% українців, зате 44% росіян, 35% євреїв) оволодіння селянською масою означало - нести ідеї комунізму на їхній рідній мові [3]. Характерно, що навіть українські есери з березня 1919 року вимагали не українізації міст, а створення культурно-національних установ на селі і відповідної шкільної політики.
Лібералізація радянського суспільства за часів непу, стабілізація національно-державного процесу шляхом утворення Союзу РСР зміст супроводжувалася самоуправством більшовиків в національній політиці.
розбурханому в роки революції українське національно-визвольний рух залишалося реальним чинником, з існуванням якого повинна була рахуватися комуністична влада.
У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП (б) проголосив політику коренізації , передбачала залучення представників корінних національностей в партійний апарат і державні органи, застосування національних мов у партійної, господарської роботи, освіті, пресі, видавничій сфері. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою українізації. Більшовики всіляко прагнули довести, що головною метою нової національної політики є сприяння розвитку культур і мов колишніх пригноблених народів. Але на перший план державної влади виступило розширення соціальної бази більшовиків за рахунок місцевого корінного населення.
Так, в 1922 р. українці складали лише 23% членів КП (б) У. Питома вага українців у складі державного апарату не перевищував 35%. Щоб забезпечити собі прихильне ставлення місцевого населення, необхідно було надати партійним і державним структурам УРСР більш національний характер [4].
Популярний в 1917-1920 роках серед національно-демократичних сил термін В«українізаціяВ» після В«завоювання України більшовикамиВ» (вислів В, Леніна весни 1919 року) означав формування національного за складом адміністративного апарату, який би безумовно підкорявся московському центру, і вимушене ослаблення контролю за національно-культурними процесами.
В умовах В«диктатури пролетаріатуВ» сам хід національно-культурного відродження давав можливість поступової більшовизації сфери освіти (учительство республіки перейшло на платформу радянської влади в 1923-1924 роках), науки і культури, виховання В«нової людиниВ», виявлення національно свідомих громадян з метою їх подальшої нейтралізації.
В Україні політика коренізації зводилася до українізації суспільно-політичного життя. Сутність її була в наступному [5]:
В· український мова почала широко використовуватися в публічних виступах, державної та партійної діяльності, зовнішніх атрибутах влади (у тому числі в різних написах, вивісках, печатках)
В· на українську мову також були переведені судочинство, загальноосвітні та вищі навчальні заклади, театри, періодична преса
В· для службовців був встановлений термін (у межах одного року) для переходу на український мову, з'явилася навіть мережу державних курсів по його вивченню
В· відбулася українізація окремих військових частин
В· з'явилася Українська Автокефальна Церква
Велику роль у проведенні українізації зіграл...
