МІЖНАРОДНИЙ ІНСТИТУТ ЕКОНОМІКИ І ПРАВА
Сибірський філія
Кафедра державно-правових дисциплін.
Курсова робота
по Правовому регулювання зовнішньоекономічної діяльності
на тему:
«³дповідальність сторін за порушення зобов'язань за зовнішньоекономічними договорами В»
Новокузнецьк
2009р.
Зміст
Введення
Глава 1. Відповідальність сторін за порушення зобов'язань за зовнішньоекономічними договорами
1.1 Особливості відповідальності сторін за порушення зобов'язань
1.2 Підстави звільнення від відповідальності
Глава 2. Відповідальність за договором міжнародної купівлі-продажу
2.1 Особливості відповідальності сторін за договором міжнародної купівлі-продажу
Висновок
Список використаної літератури
Введення
Актуальність обраної теми безсумнівна, адже в даний час важливою складовою частиною економічного життя будь-якої сучасної держави є зовнішньоекономічна діяльність. Роль, яку відіграє та чи інша держава у світовій торгівлі, багато в чому визначає його авторитет як члена світового спільноти. Саме тому кожна держава прагне створити належні умови для участі у зовнішньоекономічній діяльності своїм підприємствам і фірмам. За останній час зовнішньоекономічна діяльність набрала обертів і стала різноманітна і багатопланова. Суб'єктний склад цієї діяльності значно виріс, у порівнянні з попередніми роками. А, отже, питома вага зовнішньоекономічної діяльності в порівнянні з внутрішньоекономічної теж виріс. Це говорить про те, що всебічне вивчення Зовнішньоекономічної Діяльності (ЗЕД) на даному етапі необхідно. Зокрема, необхідно вивчення ЗЕД з правової точки зору.
Основу приватноправового регулювання зовнішньоекономічних угод в Російській Федерації складає вступила в силу з 1 березня 2002 р. частина 3 ЦК, в якій міститься розділ VI В«Міжнародне приватне правоВ» (ст. 1186-1223) [1]. Раніше діяв розділ VII Основ цивільного законодавства Союзу РСР і республік 1991 р. (ОГЗ). У ОГЗ про зовнішньоекономічної угоді йшлося у ст. 164-166, в яких містилися норми про національний право, застосовне до регулювання зовнішньоекономічних угод (В«колізійні нормиВ»).
У ч. 3 ЦК регулюванню відносин за участю іноземного елемента присвячені 3 глави: глава 66 ЦК, в якій викладено загальні положення про право, застосовне до відносин за участю іноземного елемента (ст. 1186-1194), глава 67 В«Право, підлягає застосуванню при визначенні правового становища осіб В»(ст. 1195-1204), глава 68 В«Право, підлягає застосуванню до майнових і особистих немайнових відносинам В»(ст. 1205-1224). Саме остання глава найбільш важлива для учасників зовнішньоекономічної діяльності.
ГК РФ лише двічі використовує термін В«зовнішньоекономічна угодаВ»: п. 3 ст. 162 ГК РФ: В«Недотримання простої письмової форми зовнішньоекономічної угоди тягне недійсність угоди В»; п. 2 ст. 1209 ГК: В«форма зовнішньоекономічної угоди, хоча б однією зі сторін якої є російське юридична особа, підпорядковується незалежно від місця скоєння цієї угоди російському праву В».
У Віденській конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. (Віденська конвенція), учасником якої є і Росія, сказано, що вона застосовується до договорів, коли В«комерційні підприємства знаходяться в різних державах ... В». При цьому термін В«комерційне підприємство сторониВ» має спеціальне значення і характеризує місце основної діяльності сторони (place of business) [2].
Виходячи з законодавства Росії, а також Віденської конвенції зовнішньоекономічну операцію можна визначити як угоду, укладену між сторонами, комерційні підприємства (основне місце діяльності) яких знаходяться у різних державах. По суті поняття В«зовнішньоекономічна угодаВ» і В«Зовнішньоекономічний контрактВ» розглядаються як синоніми.
Таким чином, обов'язковою ознакою зовнішньоекономічного контракту, є знаходження комерційних підприємств сторін контракту в різних державах. Звідси не має вирішального значення національність (державна приналежність) сторін контракту.
Наприклад, російське юридична особа (тобто організація, зареєстрована на території Росії) може постійно здійснювати свою діяльність на території іноземної держави (тобто мати там своє комерційне підприємство). Відповідно, контракт, укладений між такою юридичною особою та інший російською фірмою буде розглядатися як зовнішньоекономічний контракт.
І навпаки, контракт, укладений між американською та російською фірмою, не буде розглядатися як зовнішньоекономічний, якщо комерційні підприємства американської фірми і російської фірми знаходяться в Росії. У цьому випадку, угода буде характеризуватися як звичайна (В«внутрішняВ») цивільно-правова угода і регулюватися цивільним законодавством Росії [3].
Немаловажним є відповідальність сторін за порушення зобов'язань за зовнішньоекономічними договорами, саме цій темі і присвячена моя курсова робота.
Метою даної роботи було всебічне вивчення відповідальності сторін за порушення зобов'язань за зовнішньоекономічними договорами, юридичної природи даної відповідальності.
Об'єктом дослідження є соціальні норми і відхилення, пов'язані з відповідальністю сторін за порушення зобов'язань за зовнішньоекономічними договорами.
Предмет дослідження утворюють норми міжнародного приватного права, що передбачають відповідальність сторін за зовнішньоекономічними договорами.
Методологічну основу дослідження склав діалектичний підхід. У процесі вирішення дослідницьких завдань використовувалися різні види аналізу в поєднанні з системним підходом, формально-логічний метод, метод аналізу документів, порівняльно-правовий, методи
Глава 1. Особливості відповідальності сторін за порушення зобов'язань
1.1 Особливості відповідальності сторін за порушення зобов'язань
Питання про відповідальності сторін залежить, по-перше, від застосовного до контракту права, в тому числі, міжнародних договорів, перш за все Віденської конвенції, і, по-друге, від умов контракту.
Згідно Віденської конвенції відповідальність полягає:
1. в можливості сторони призупинити у відповідь на порушення іншою стороною контракту виконання своїх зобов'язань або розірвати договір;
2. в обов'язки винної сторони відшкодувати збитки, завдані порушенням договору.
Зупинення виконання своїх обов'язків по договором допускається, якщо після укладення договору стає очевидним, що інша сторона не виконає в значній частині своїх договірних зобов'язань, наприклад, в силу її некредитоспроможності. Однак, сторона повинна продовжити виконання, якщо отримає достатні гарантії зустрічного виконання. В силу ст. 72 Конвенції сторона може розірвати договір, якщо стає очевидним, що інша сторона вчинить істотне порушення договору.
Зазначені випадки характеризуються як реакція на так зване В«передбачуваної порушення договору В». Таким чином, по Конвенції для розірвання договору достатньо тільки реальної загрози істотного порушення договору, в той час як ГК РФ вимагає, щоб факт порушення мав місце в дійсності (п. 2 ст. 450 ГК РФ) [4].
В силу Віденської конвенції (ст. 81) розірвання договору звільняє обидві сторони від їх зобов'язань за договором при збереженні права на стягнення збитків. Сторона також може зажадати від другої сторони повернення всього отриманого нею за контрактом.
Віденська конвенція говорить про обов'язок винної сторони відшкодувати збитки. Правил про неустойку Конвенція не встановлює - отже, неустойка носить не нормативний, а договірний характер. Для ілюстрації положень про стягнення збитків показова практика Міжнародний Комерційний Арбітражний Суд (МКАС).
МКАС виходить з того, що позивач, пре...
