Глава 1 Формування системи міжнародно-правового захисту прав дитини
В§ 1 Історія виникнення міжнародно-правової бази в галузі захисту прав дитини
Міжнародний захист прав людини є однією з найважливіших галузей сучасного міжнародного права. Її становлення складалося не просто. Історія захисту прав людини йде далеко в минуле. Перші норми, що регулюють правовий статус індивіда, присутні в національних законодавствах Стародавнього Риму і Древньої Греції, в Англії в період феодалізму (Велика Хартія вольностей 1215 року, акт про кращому забезпеченні свободи поданого і про попередження ув'язнень за морями 1679 року, Білль про права 1689 року), в США (Декларація незалежності 1776 року, Конституція США 787 року, білль про прав 1789 року), у Франції в результаті досягнень Великої французької революції (Декларація прав людини і громадянина 1789). Сама ж концепція прав людини та основних свобод як категорії з'явилася в XIII столітті в Європі. Вона була сформульована в працях таких відомих мислителів, як Гуго Гроцій, Джон Локк, Едмонд Бурк, в XIII ж столітті, отримала свій розвиток в працях Томаса Пейна. [1]
Питання про необхідність регулювання прав дітей виник порівняно недавно. Роль у цьому зіграли і наслідки Першої світової війни щодо цивільного населення, і зростаючий інтерес до проблеми захисту дітей в більшості країн Європи і Північної Америки. У 1919 році Лігою Націй був створений Комітет дитячого благополуччя. Комітет займався розробкою заходів, які необхідно було прийняти в відношенні безпритульних дітей, рабства, дитячої праці, торгівлі дітьми та проституції неповнолітніх.
У 1924 році по пропозицією Міжнародного союзу порятунку дітей в Женеві Лігою Націй була прийнята Декларація прав дитини. Декларація стала першим міжнародно-правовим документом в галузі охорони прав та інтересів дитини і вперше сформулював цілі та принципи захисту прав дитини. Але, на жаль, декларація не змогла згуртувати держави для міжнародного співробітництва в цій галузі, головним чином через відсутність єдиних принципів взаємодії та механізмів реалізації норм. Держави зверталися до цієї декларації лише фрагментарно по окремих питань в галузі охорони прав дитини. Тому можна зробити висновок про тому, що в той час В«міжнародний захист прав дитини як система міжнародно-правових норм ще не сформувалася В»[2].
Як складова частина захисту прав людини система міжнародного захисту прав дитини склалася тільки після Другої світової війни в рамках Організації Об'єднаних націй, одним з основоположних принципів якої було проголошення поваги до прав і свободам людини без будь-якої дискримінації. Цей принцип був закріплений в преамбулі Статуту цієї організації.
10 грудня 1948 генеральної Асамблеєю ООН була прийнята Загальна декларація прав і свобод людини і громадянина, в преамбулі до якої говориться, що визнання людської гідності, рівних і невід'ємних прав є основою свободи, справедливості та загального миру.
У ході подальшого розвитку прав людини відбулося виділення в даній галузі права окремих інститутів, одним з яких у сучасному міжнародному праві є інститут міжнародно-правового захисту прав дитини. Розвиток і становлення даного аспекту прав людини в якості самостійного правового інституту має досить довгу історію. Дитина не розглядався як представник окремої соціальної категорії досить довгий час. У правовому сенсі дитина не існував зовсім, а в окремих державах, де в законодавчих актах йшлося про дитину, він сприймався як власність свого батька, і ставлення до нього було таким же, як до іншої власності. В Надалі, вже в XIII столітті, в епоху Освіти, діти стали розглядатися як окрема соціальна група. В початку XX століття в ряді західних країн з'явилися закони про захист дітей та про обов'язкову освіту. Дитина перестав сприйматися як власність батьків і став частиною держави, а його завданням було готуватися до справжньої, дорослого життя. Дане сприйняття дитини як категорії макросоціальної знайшло своє відображення і в уже згаданій Женевської Декларації 1924 року. Вже Загальна декларація прав людини не диференціює права в залежності від віку людини: В«Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах В»(ст.1). [3]
Виділенню міжнародно-правового захисту прав дитини сприяло подальше проголошення Декларації прав дитини 1959 року, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН. Декларація стала спеціальним документом, вперше повністю присвяченим прав дітей. Її преамбула говорить, що В«дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження В». У Декларації йдеться про недопущення у відношенні дітей дискримінації за яким би то не було ознаками; про право дитини на нормальний розвиток; про право на отримання освіти. Згідно Декларації дитина повинна бути захищена від жорстокості та експлуатації; йому має надаватися право на належне харчування, житло, розваги і медичне обслуговування. Один з принципів Декларації встановлює обов'язок суспільства здійснювати особливе піклування про дітей, неповноцінних у фізичному, психічному або соціальному відношенні. Останній принцип присвячений питанням виховання дитини. Таким чином, Декларація прав дитини 1959 року сформулювала принципи, на яких повинна базуватися державна політика щодо забезпечення прав дитини.
Але незважаючи на продуктивність і багатоаспектність нормотворчої діяльності в сфері захисту прав дитини, до кінця 70-ч рр.. стало очевидним, що існуючі норми по прав людини вже не є більше адекватними для того, щоб відповідати спеціальним потребам дітей. До того ж з часу прийняття Декларації прав дитини були вироблені нові підходи, що стосуються концепції прав дітей та методів їх захисту. Був потрібен єдиний міжнародний документ, який з'єднав би в собі весь попередній досвід нормотворчості і нові уявлення про захист прав дитини. Таким документом стала Конвенція про права дитини, прийнятою 20 листопада 1989 року Генеральною Асамблеєю ООН резолюцією № 44/25. Конвенція явилася плодом десятирічної роботи багатьох фахівців. Перший проект Конвенції був представлений в Комісію з прав людини ООН у 1978 році. У розробці документа брали участь не тільки представники держав і міжурядових організацій структури ООН, але й учені, а також неурядові організації, але тільки через десять років, 20 листопада 1989 Генеральна асамблея ООН схвалила резолюцію № 44/25, прийнявши тим самим Конвенцію про права дитини. У день відкриття Конвенції до підписання, 26 січня 1990 року (її підписала 61 країна), що стало свого роду рекордом
Не можна не відзначити, що Конвенція про права дитини близька до того, щоб стати першим в світі договором з прав людини, який ратифікують усі країни світу.
Прийняття Конвенції стало значною подією в сфері захисту прав дітей: дитина вперше розглядаються не тільки як об'єкт, вимагає спеціального захисту, але і як суб'єкт права, якому надано весь спектр прав людини.
Конвенція, яка складається з 54 статей, охоплює як цивільно-політичні, так і соціально-економічні та культурні права дітей від їх народження і до досягнення повноліття (18 років), якщо національним законодавством не передбачено більш ранній вік досягнення повноліття. З прийняттям Конвенції був введено ряд нових прав дитини: на виживання та розвиток (ст.6), на збереження індивідуальності (ст.8), на право вільно висловлювати свої погляди (ст.12), на неучасть у військових діях (ст.38), на фізичне і психологічне відновлення і соціальну реінтеграцію жертв зловживань та експлуатації (Ст.39). У Конвенції особливо обговорена роль засобів масової інформації: держави-учасниці зобов'язуються заохочувати засоби масової інформації до поширенні інформації і матеріалів, корисних для дитини в соціальному і культурному відношенні, щоб дитина мала доступ до інформації з різних національних і міжнародних джерел....
