ЗМІСТ С.
Введення 5
1. Предмет доказування 7
1.1. Доказивніе як логіко-правова діяльність 7
1.2. Фактичний склад правовідносини як предмет доказування 12
1.3. Класифікація фактів, що складають предмет доказування 25
1.4. Факти не підлягають доказуванню 28
2. Процедура доказування 33
2.1. Структура судового доказування. 33
2.2. Взаємозв'язок між логічною і процесуальною сторонами в судовому доведенні 54
3. Розподіл обов'язків по доказуванню в цивільному процесі 59
3.1. Правова природа обов'язків по доказуванню 59
3.2. Правила розподілу обов'язків по доказуванню 66
Висновок 77
Список використаних джерел 80
Введення
Захист судами загальної юрисдикції суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів громадян здійснюється шляхом розгляду і вирішення цивільних справ.
В якості первинного і найважливішої умови правосуддя виступає необхідність точного встановлення судом фактичних обставин, що мали місце до порушення справи в суді.
Як правило, між моментом розгляду і вирішення судового справи і моментом вчинення суб'єктами правовідносин юридично значущих дій існує певний В«розривВ» у часі, що означає, що суд повинен отримати знання про факти, що мали місце в минулому, за допомогою доказів. Це об'єктивно існуюче обставина правосуддя виключає отримання знання про факти минулого шляхом безпосереднього їх сприйняття судом і призводить до потреби доведення фактичних обставин за допомогою носіїв інформації. Судове пізнання з використанням доказів має, таким чином, опосередкований характер.
Пізнання судом у цивільному процесі здійснюється в умовах дії принципу змагальності сторін, для яких характерна наявність різних часом протилежних інтересів і прагнення представити фактичні обставини сумісних із цілями своєї участі в справі. Що ж стосується мети пізнання, то вона є спільною для всіх видів пізнавальної діяльності людей. Метою пізнання, в тому числі і судового, виступає досягнення істини. Під істиною в правосудді і в теорії доказів розуміється відповідність (Адекватність) знання суддів фактам реальної діяльності і правовідносин, т. тобто вірне знання фрагментів дійсності, мають правове значення.
Рівень розвитку і досконалості сучасного російського громадянського процесуального права, що регулює доказування і закріплює систему доказів, в значній мірі визначає демократизм правосуддя та здатність його здійснювати реальний захист прав і свобод, проголошуваних Конституцій Російської Федерації.
Питання доказування порушені в працях Авдюкова М.Г., Клеймана А.Ф., Треушнікова М.К., Решетниковій І.В., Звягінцевої А.М., Плюхін. М.А., Юдельсона К.С., Гурвича М.А. та інших авторів. Для розгляду актуальних питань мною опрацьовані інші публікації в журналах В«ЗаконВ», В«ЗаконністьВ», В«Держава і правоВ» і т.д., а також законодавство з даного питання.
Метою дипломної роботи є дослідження теоретичних та практичних проблем доказування в цивільному процесі.
Завдання даної роботи полягає в розгляді сучасних тенденцій розвитку процесу доказування, у зв'язку зі змінами змісту принципу змагальності. У тому числі:
1. Виявлення предмета доказування.
2. З'ясування процедури доказування.
3. Визначення обов'язків по доказуванню.
При написанні дипломної роботи мною використані наступні методи: формально-юридичний, логічний, статистичний, історичний, метод порівняльного аналізу.
Робота складається з вступу, трьох розділів, висновку і списку використаної літератури.
1. Предмет доказування
1.1. Доказивніе як логіко-правова діяльність
Доказування є триваючий процес, що має своєю метою придбання спірним фактам властивості безспірного (доведеного). Судове доказьваніе - врегульований нормами цивільного процесуального права шлях від ймовірних суджень до істинного знання, що забезпечує винесення законних і обгрунтованих судових рішень.
Необхідність наявності даного інституту викликана тим, що, як писав російський вчений Є. В. Васьковський, В«суд не вправі вірити сторонам на слово. Він не може задовольнити позовну вимогу на тій лише підставі, що вважає позивача чесною людиною, не здатним пред'явити неправе вимога, і точно також не може відмовити в позові, керуючись тим, що заперечення відповідача заслуговують на увагу, зважаючи на його моральних якостей, повної довіри. Суд приймає в міркування заяви і твердження сторін лише в тій мірі, в якій встановлена ​​їх істинність. Доказування в процесуальному сенсі являє собою встановлення істинності тверджень сторін перед компетентним судом у продиктованої законом форми В». [1]
Перехід від ймовірних суджень до дійсних складається з сукупності процесуальних дій з утвердження сторін та
інших осіб, які беруть участь у справі, про факти, що мають юридичне значення по справі, з вказівки зацікавлених осіб на докази, подання доказів, витребування доказів судом за клопотанням осіб беруть участь у справі, дослідженні та оцінки доказів.
Правова регламентація доказування спрямована на гарантування зацікавленим особам досягнення судом, як пізнає суб'єктом, знань з конкретній справі відповідних реальної дійсності винесення законного і обгрунтованого рішення. У свою чергу, суд при здійсненні пізнавальної діяльності також захищений від свавілля у поводженні з доказами, підкоряючись приписами процесуального законодавства.
Але, незважаючи на здійснюване законодавцем правове регулювання судового доказування, тотальним, всеосяжним його назвати не можна. Так, наприклад, в законі не дано поняття доказуванню. Останнє є дітищем теорії цивільного процесу, яка також не дає однозначного визначення. До числа найбільш спірних, суперечливо дозволених в теорії питань, що стосуються судового доказування, можна віднести такі, як поняття суб'єктів доказування, структура судового доказування, предмет доказування.
В юридичній літературі стосовно до громадянського процесуальному праву чітко виділені дві точки зору на поняття судового доказування, що дають різне уявлення про обсяг, елементах, суб'єктах доказування.
На думку А. Ф. Клейман, доказування в цивільному процесі є процесуальна діяльність тільки сторін, заснована на сукупності відповідних процесуальних прав і складається у твердженнях про фактичні обставини справи, поданні доказів, спростування доказів супротивника, заяві клопотань про витребування доказів, участі в дослідженні доказів, дачі пояснень з приводу досліджених доказів.
З цього випливає, що Клейман А. Ф. виключає з поняття судового доказування дослідження, перевірку та оцінку доказів судом.1 Таким чином, судове доказування зводиться до переконання суду в істинності тверджень сторін і включає процесуальну діяльність лише сторін по твердженням фактів, поданням доказів і участі в їх дослідженні. Висновок: суб'єктами доказування є лише сторони. Суд набуває виключно пасивну роль, яка зводиться до сприйняття подається сторонами. Усунення суду з числа суб'єктів доказування представляється досить спірним.
Треушников М. К. дає пояснення такому розумінню Клейман А. Ф. сутності судового доказування: В«Тільки таке розуміння дає ключ до пояснення обов'язків по доказуванню в цивільному процесі, зафіксованих в нормі: В«Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень В»1 (Ч. 1 ст. 50 ЦПК РРФСР).
К. С. Юдельсон визначав судове доказування інакше, а саме, як В«Діяльність суб'єктів процесу по встановленню за допомогою вказаних законом процесуальних засобів і способів об'єктивної істинності наявності або відсутності фактів, необхідних для вирішення спору між сторонами, тобто фактів підстави вимог і заперечень сторін В».2
Очевидно, що тут в розділ кута покладено вченн...
