Р. Шор
Семасіологія, або семантика (від грец. sД“maino - В«вказуюВ», В«означаюВ») - розділ мовознавства, що вивчає значення слів та їх зміни.
Основні моменти в розвитку С. - семасіологічний проблеми ставилися й обговорювалися філософською думкою вже в глибокій старовині. Такі суперечки про походження значень слів і їх відносин до буття і мислення, що ведуться аналогистами і аномалистами в давнину і номіналістами, реалістами, концептуалістами в середні віки; таке вчення про суппозіціях, тобто про зміни значення слова в Залежно від контексту і конкретної ситуації, що розвивається середньовічної схоластикою; такі проблеми адекватной мовного вираження мислення і походження протиріч між ними, проблеми розвитку мислення і мови, висунуті філософією XVII-XVIII ст. Але всі ці проблеми обговорювалися поза зв'язку з розробкою власне лінгвістичних дисциплін, напр. граматики. У плані ж власне лінгвістичному до XIX ст. включно лише одна дисципліна - етимологія - зачіпає проблеми С., оскільки, роз'яснюючи освіту одних слів від інших, вона примушена і реєструвати і роз'яснювати зміни значень слів. Лише у 2-й половині XIX в. зв'язку з посиленням інтересу не тільки до звуковий, але і до В«психологічноїВ» стороні мови постало питання про необхідність виділення С. як вчення про зміни значення слів (самий термін В«семантикаВ» був введений французьким лінгвістом М. Бреаль). Надалі розробка С. в Наприкінці XIX - початку XX ст. проводилась майже виключно представниками різних психологічних напрямків у лінгвістиці, що намагалися знайти, в закономірностях протікають в індивідуальній свідомості В«психічних процесівВ» основу закономірностей семантичних змін (розгорнуті побудови у Вундта, Розвадовського, Мартінака, Яберг та ін.) У другому і третьому десятилітті XX в. С. привертає значно більшу увагу. В буржуазній лінгвістиці Заходу прагнення розглядати рух мови як спонтанне саморозвиток відбилося в ряду спроб використати для обгрунтування відповідних поглядів на мову і його розвиток саме С. (семасіологічний побудови Гіннекена і його послідовників, зокрема Карнуа). Цим спробам відірвати вивчення змін значень слова і мови в цілому від його матеріальної бази радянська лінгвістика в особі акад. Марра протиставила обгрунтування (на матеріалі семантичних змін в найдавніші стадії існування мови - СР В«ЕтимологіяВ») необхідності найтіснішого зв'язку С. з історією розвитку громадського мислення і суспільного буття, висуваючи, разом з там особливу важливість С. серед інших лінгвістичних дисциплін.
Визначення предмета С. - Мовознавці XIX і XX ст. майже не торкаються питання про визначення самого значення слова, надаючи рішення цього питання філософам і психологам і задовольняючись ототожненням значення слова або з званим їм предметом або з відтворенням цього предмета у свідомості мовця - з поданням; особливо поширеним є останнє визначення значення слова, повторюване як у популярних введеннях в мовознавство, так і в спеціальних працях з С. (Ердманн, Нюроп). Тільки одна сторона значення слова піддається більш детальному обговоренню у лінгвістиці XIX - початку XX ст. - це так зв. етимологічне його значення, тобто значення, розкривається в слові його етимологічним аналізом, встановленням зв'язку його з іншими словами того ж або найближчих до нього мов. Проблема співвідношення цього етимологічного значення або, коротше, етімона до всього змісту слова обговорюється в мовознавстві XIX в., починаючи з Гумбольдта; запропоноване Гумбольдтом визначення цього співвідношення як внутрішньої форми слова, що виражає дане в відповідній мові погляд на предмет, інтерпретується псіхологістов як вираження в мові образного уявлення предмета (Штейнталь) або домінуючого ознаки вистави (Вундт), а їхніми супротивниками - як незв'язана з вмістом слова структурність його форми (Марті); втім і ця семасіологічний дискусія не відбивається в більшій частині робіт по С.
Визначення значення слова випливає із загального визначення мови: виходячи з розуміння мови як В«практичного дійсного свідомостіВ» (Маркс), як посередницького ланки в практичній діяльності людського суспільства і В«найважливішого знаряддя людського спілкування В»(Ленін), ми приходимо до визначення значення слова як виділеного і відбитого в суспільній свідомості елемента дійсності, як обліку окремих сторін руху, окремих крапель (В«речейВ»), окремих В«СтруменівВ» загального потоку буття. З цього визначення ясно, що значення слова не збігається ні з предметом, хоча включає в себе вказівку на предмет, ні з супутніми акту мовного спілкування індивідуальними уявленнями. З нього ясно, що всякий акт позначення припускає виділення одного або кількох розпізнавальних ознак позначуваного, використання цієї ознаки В«як представника предмета, що характеризує предмет, щоб пригадати його в його цілісності В», класифікацію його. Етімон слова визначається так. обр. не як образ, що становить єдине зміст слова, і не як не пов'язана з змістом структурність форми, але як закон розвитку змісту, спочатку утворить з ним єдність, але надалі становить як би нову якість, відмінне від змісту слова і усвідомлюване як структурність його позначення. Нарешті з визначення мови як В«практичного свідомостіВ» природно випливає активність слова, наявність у ньому виразу відносини мовця до званому предмету або явищу, соціальної оцінки позначуваного. Так. обр. значення слова розкривається як складне структурне ціле, включає: а) суму розпізнавальних ознак, по яким позначається (тобто виділяється і класифікується) дане явище дійсності, б) предметну віднесеність; в) етімон і г) соціальну оцінку означуваного. Разом з тим розкривається необхідність виходити при визначенні значення слова з семантичної системи мови в цілому, бо характер і ступінь пізнання буття на кожній стадії розвитку мови і мислення відбивається у семантиці мови в цілому, а не в окремих, вирваних з цілого елементах значення (див. В«МоваВ»).
Динаміка значення слова в мові стає можливою в результаті тих же передумов позначення, про які вже йшлося вище. В«Усяке слово вже узагальнюєВ», тому в мовному спілкуванні виникає потреба виділення одиничного, дозволена створенням категорії слів зі специфічною семантикою - імен власних (СР В«ОномастикаВ»). Усяке слово, узагальнюючи, спирається лише на ряд розпізнавальних ознак, тому кордону змісту слова зазвичай розпливчасті (СР В«ТермінологіяВ»), а принцип позначення, закріплений в етімоне, простуючи до найдавнішим стадіям розвитку мислення, часто настільки далеко розходиться з змістом, що потребує спеціальних історико-культурних роз'ясненнях (СР В«ЕтимологіяВ»). Усяке позначення В«не є простий, безпосередній, дзеркально-мертвий акт, а складний, роздвоєний, зигзагоподібний, що включає в себе можливість відльоту фантазії від життя В»; (Ленін); тому в мовному спілкуванні виникає потреба позначення абстрактних ідей і породжень фантазії, дозволена в основному вживанням слів в так зв. переносному значенні (Метафори, синекдохи та метонімії мови); тому ж значення слова часто включає свій антонім (семантичний закон єдності протиріч акад. Марра), створюючи можливість в мові оксюморона. Актуальність слова, дана в ньому соціальна оцінка позначуваного веде до явищ евфемізма і перифрази, з одного боку, до емфатична підміні позначень і до гіперболи - з іншого. Розбіжність етімона з вмістом створює можливість у мові Катахреза і тавтологій і т. д. Визначальною ж основою для здійснення всіх цих можливостей є суспільна практика у всій складності її суперечностей. Тому-то, навіть взявши мову в окремий момент його існування, у синхронічному розрізі, ми завжди буваємо змушені констатувати одночасно і багатозначність (полісемію) слів, узятих у всьому різноманітті їх вживання, і однозначність (моносемію) їх у будь-якому конкретному акті мовного спілкування.
Зміна значень слів протягом відомого періоду часу - головний і чи не єдиний предмет дослідження в мовознавстві XIX - поч. XX с...
