Державний і політичнийлад Афганістану
Афганістан являє собоюспільнота племен, над яким за останнє сторіччя були збудованідержавні політичні інститути. Афганські правителі користувалисяміжнародним авторитетом і мали у своєму розпорядженні армією, дозволяла їм контролюватикланові структури. При цьому вони використовували в своїх інтересах суперництвоРосійської та Британської імперій і їх наступників в цьому регіоні.
До початку 1960-х років король і йогородичі займали домінуюче становище в країні. Нo монарху доводилосярахуватися з вождями племен, релігійними лідерами і армією, яка будуваласяна племінній основі аж до 1956, коли почалася її модернізація за допомогоюСРСР. У період після Другої світової війни король відчував тиск з бокунечисленною, але поступово расширявшейся групи міської інтелігенції,яка вимагала лібералізації режиму. У 1963 прем'єр-міністром вперше булопризначено особу, не належало до королівської сім'ї. Прийнята в 1964конституція забезпечила поділ влади між урядом і всенародно обираєтьсяпарламентом.
Владні повноваження. Талібиуправляли Афганістаном, керуючись мусульманськими правовими нормами -законами шаріату. У жовтні 1997 країна була оголошена еміратом на чолі земіром мулли Омара. При міністерстві юстиції було створено департаментсприяння добру і утримання від зла, який покликаний здійснювати жорсткийсоціальний курс талібів. Жінкам заборонялося вчитися і працювати поза домом, налюдях вони повинні носити чадру. Чоловіки були зобов'язані відрощувати бороду. Конституція1987 була скасована, право в країні базувалося на законах шаріату і указахМулли Омара.
Політичні партії. З квітня 1978по квітень 1992 в країні правила Народно-демократична партія Афганістану.Створена в 1965, вона дотримувалася марксистсько-ленінської ідеології, а в 1967розділилася на суперничали фракції В«халькВ» (В«НародВ») і В«ПарчамВ» (В«ПрапорВ»). В1976 вони знову формально об'єдналися, проте розкол на більш радикальноналаштованих халькістов і відносно помірних, прорадянськи орієнтованихпарчістов так і не був подоланий. Позначилися етнічна та соціальнанеоднорідність: В«халькВ» мала міцні позиції в пуштуязичних гірських районахсхідного Афганістану, а В«ПарчамВ» - серед фарсіязичной міськоїінтелігенції.
Після того як НДПА узурпувалавлада, Таракі і Амін, обидва халькісти, почали чистку в керівництві партійноїопозиції. З убивством Аміна в грудні 1979 і введенням радянських військ вАфганістан становище змінилося принциповим чином: Кармаль і Наджібулланалежали до парчістам.
У 1988 НДПА налічувала 205 тис.членів і спиралася на більш масову організацію Національний фронт (НФ).Входили в нього національні і племінні об'єднання підтримувалиуряд, а домінуючою силою була НДПА. У 1987 було дозволено формуватиінші політичні партії, але за умови їх вступу в НФ. У лавахостаннього в 1987 значилося ок. 800 тис. чоловік. В даний часдіяльність НФ припинена.
У 1978-1992 активну боротьбу зкабульської владою вели десятки озброєних партизанських формувань. В їхроздробленості відбилися глибока регіональна та етнічна диференціаціякраїни, розбіжності між сунітами і шиїтами, ідейні суперечності міжпомірними і екстремістськи налаштованими ісламістами. У травні 1985 тритрадиційні і чотири фундаменталістські угруповання, резиденції якихзнаходилися в Пешаварі, створили об'єднаний фронт під назвою Ісламськеєдність афганських моджахедів і в лютому 1989 оголосили про утвореннятимчасового уряду у вигнанні. Однак спільність поглядів проявилася лише внегативному ставленні до НДПА і СРСР. Спроби опозиційних сил, які вступали урізні коаліції, досягти міцного згоди звалилися з падінням режимуНаджібулли в квітні 1992.
Опорою руху талібів (В«ТалібанВ»)стали учні духовних шкіл-медресе з сільських районів Афганістану іПакистану. Воно зародилося в південно-східній частині Афганістану влітку 1994 в середовищіпуштунів-Дуррані, але потім прийняло масовий характер. У 1998 налічувалося ок.110 тис. талібів, включаючи вихідців з гільзаі та інших восточнопуштунскіхплемен, колишніх членів фракції В«халькВ» НДПА, пакистанську молодь і що приєдналисядо талібів польових командирів. Для руху в цілому характерна перевагапуштунів.
Кілька партій, опозиційнихталібам, утворили неміцний Північний альянс. Найбільш авторитетні серед нихтаджицька організація Джаміат-Ісламі (Ісламська суспільство Афганістану)Бурхануддіна Раббані і Ахмад Шах Масуд, узбецьке ополчення Джумбеші Меллі(Національне ісламський рух), очолюване Рашид Дустум, і двіфракції Хезб Вахдат (Партії ісламського єдності Афганістану), якимикерують Абдул Карім Халілі і Мохаммед Акбар Акбар. Джаміат-Ісламі виниклана основі однієї з семи партій моджахедів, що мала в 1980-х роках резиденцію впакистанському місті Пешаварі. Хезб Вахдат, покликана захищати інтересиХазарейці, утворена в 1989 шляхом злиття шиїтських політичних угруповань,базувалися в 1980-х роках в іранській столиці Тегерані. Зараз політичнихпартій в загальноприйнятому сенсі слова в країні не існує, є лишеетнічні, племінні і кланові групи.
Судова система Афганістануфункціонувала на принципах, викладених у конституції 1987, але при талібахпіддалася модифікації. Розглянуті суддями-талібами справи вирішувалися на основімісцевої інтерпретації ісламських законів із застосуванням традиційнихмусульманських покарань (наприклад, відсікання пальців або кисті руки у злодіїв,публічної прочуханки і т.д.). Після краху талібів судова система створюється заново.
Збройні сили. 110-тисячноїармії талібів протистояли сили Північного альянсу: таджицькі загони підводійством Ахмад Шах Масуд включали 60 тис., узбецькі під командуваннямгенерала Дустума - 65 тис. і фракції партії Хезб Вахдат, очолюваної АбдуломКарімом Халілі, - 50 тис. чоловік. Зараз регулярна армія починаєвідтворюватися.
Зовнішня політика. До Другої світовоївійни переважало британський вплив, але незадовго до її початку Німеччина,Італія і Японія зав'язали торгові переговори з Афганістаном і запропонували низку програмрозвитку. Проникнення в країну Німеччини та Італії було зупинено у 1941спільними діями Великобританії та СРСР.
Під час Другої світової війниАфганістан дотримувався політики нейтралітету. В ті роки були встановленідипломатичні відносини з США і Китаєм, а в 1946 помітно покращилися стосункиз СРСР. Кордон між країнами була встановлена ​​по центральній лінії руслаАмудар'ї, і Афганістан отримав право забору води з цієї річки на потребизрошення. У 1946 Афганістан вступив в ООН.
У липні 1947, коли Великобританіяготувалася до відходу з Індії, уряд Афганістану внесло пропозицію,щоб населенню Північно-Західної прикордонної провінції (територія якої вСвого часу контролювалася афганською владою) була надана можливістьсамостійно вирішувати, увійти до складу Афганістану або Пакистану або жутворити незалежну державу. Афганська сторона констатувала, щосхідні рубежі Афганістану, встановлені в 1893 (т.з. В«лінія ДюрандаВ»),ніколи не були справді державним кордоном. Деякі племена напівнічному заході Пакистану продовжували домагатися незалежності або автономії, нацьому грунті виникали прикордонні інциденти, які затьмарюють афгано-пакистанськівідносини, і в 1955 ситуація трохи не дійшла до війни. У той рікуряд Афганістану висловилося на користь утворення незалежноїдержави Пуштуністана, куди мала увійти значна частина територіїтодішнього Західного Пакистану. Цю пропозицію підтримав СРСР.
Після Другої світової війниАфганістан не приєднався ні до одного з військово-політичних блоків. Однак, колив 1978 в країні відбулися революційні події, було підписано Договір про дружбу,добросусідство і співробітництво з СРСР. Спочатку Радянський Союз тільки постачавзброю керівництву Афганістану для боротьби з бунтівниками-ісламістами, потімприслав радників, проте в грудні 1979 в країну були введені радянськівійська. Уряд в Кабулі потрапило в залежність від СРСР, який у період з1978 по початок 1990-х років на...
