Ігор Малин
Православнийпогляд на проблему та шляхи її подолання
В«Якщоти в світі не зміг ужитися з людьми, то потім ти не зможеш впоратися зсамотністю В»
преп.Антоній Великий (250-356), коптський ранньохристиянський подвижник, засновникчернецтва
Зарадибагато чого ми відмовляємося від головного. А головне це наш близька людина. Однимз найближчих для нас є наша дитина ...
Мине спеціально обділяємо увагою своїх дітей. Велику частину часу кожен знас проживає на роботі, і, опиняючись в просторі власної сім'ї, частішевсього просто не здатний перебудуватися. Звідси і одна з найбільшпоширених помилок у діалозі з дитиною - ми починаємо розмову про те, щостворює проблеми для нас, як батьків: оцінки, навчальний процес і успішність,здоров'я дитини, її поведінку і навіть цілісність одягу і взуття.
Стандартніпитання батьків: В«ну як там, у школі? питали? В»,В« чим годували на обід? В»,В« урокизробив? В»,В« втомився? В»- припускають подібні ж відповіді дитини:В« нормально В»,В« ні В»,В«Як зазвичайВ».
Означенемеханістичності комунікативне поле, створюване нами, сприяє формуваннюпочуття самотності у дитини: В«батькам до мене просто немає справиВ».
Причомунерідко це може проявляти себе в вже стали анекдотичними ситуаціях.В«Хлопчик семи років -В« Мамо, я писати хочу В». Мама машинально В«А ти уроки зробив?В» ...
Засправедливим зауваженням французького психоаналітика і педіатра Франсуази Дольто(1908-1988), В«про дитину говорять багато, але з ним не говорятьВ». На жаль, цеправда. Ми говорить з дитиною про що, говоримо про зовнішній: друзях, учителях, оцінках.
Однаксама дитина, його відчуття, переживання, мрії, радості і страхи залишаються позаполя зору батьків. Тим самим все найголовніше дитина осмислюєсамостійно, один на один, з самим собою.
Добреякщо батьки воцерковлені люди, і змалку навчили своє Чадушки молитися.У такому випадку у дитини з'являється реальний шанс пройшовши через досвідоставленности і занедбаності самими близькими, знайти молитовний навикстійкості в Бозі.
ПротоієрейАндрій Ткачов справедливо пише: В«Особистість зріє на самоті, в холоднійпорожнечі, в якій людині зрозуміло: і народжуватися, і вмирати йому доводиться одному.В цій порожнечі людина визиску тепла і починає молитися. І тоді порожнечанаповнюється Богом, минуле життя осмислюється, вічність стає очевидною.Поза самотності, в штовханині ці речі недоступні, і ми ризикуємо залишитися на всюжиття пустоцвітом В»[1].
Граючи,спілкуючись і навчаючи дитину, ми готуємо його до дорослішання. В«Дитинство, - зауважуєпрофесор МГУ, Дмитро Леонтьєв, - повинно бути дитинством, але саме в ньому повиннапоступово визрівати дорослість В». А визріває дорослість завдяки засвоєнимсвітлим дитячим спогадам: В«Знайте ж, що нічого немає вище і сильніше, іздоровіше, і корисніше надалі для життя, як хороше небудь спогад, іособливо винесене ще з дитинства, з рідного дому. Вам багато говорятьпро виховання ваше, а ось якесь отаке прекрасне, святе спогад,збережене з дитинства, може бути найкраще виховання і є В»[7].
Позбавленийдіалогу та спільної діяльності з батьками, дитина з дитинства засвоюєстан апатії і починає нудьгувати. Названі прояви якразсвідчать про крепнувшее екзистенціальному вакуумі. А даний вакуум єстан внутрішньої спустошеності і втеча від реальності. Апатія, згідноавстрійському психіатра та психолога Віктору Франклу (1905-1997) - нездатністьпроявити ініціативу. А нудьга є ніщо інше як нездатність проявлятиінтерес. Здавалося б, кому, а дитині повинно бути багато цікаво і він повизначенням має бути ініціативний. Але в сучасних сім'ях все частіше дітиобслуговують заявлений інтерес своїх батьків, не виявляючи свійвласний. Та й звідки йому взятися, якщо його не допомогли намацати саміблизькі ...
Вартопісля цього дивуватися безініціативним молодим людям, які В«нічого нехочуть В»і їм вжеВ« нічого не потрібно В»?
Мисамі спустошуємо своєї дитини, роблячи його беззахисним перед злом. На першийпогляд ми дбаємо про дитину: її поведінці, оцінках, зовнішньому вигляді іфізичному здоров'ї. І це правильно. Але з церковної точки зору недостатньо.
Поклавшируку на серце, скажіть чесно, хіба не про свій імідж ми дбаємо в першучергу? Адже по нашій дитині нерідко судять про нас. Ймовірно з цієї причиними часто кидаємо в серцях дитині допустив чергову помилку: В«як я будулюдям в очі дивитися?! В»;В« що тепер про мене подумають?! В».
Мипіклуємося про зовнішній, ігноруючи внутрішній світ своєї дитини. Святитель ФеофанЗатворник (1815-1894) пише: В«пристойності зовнішньої поведінки та зовнішніх відносин -це покрив самого густого мороку ... зовнішнє не цінно без внутрішнього В»[4]. І відсебе додам, - не безпечно з духовної точки зору. Злій силі якраз потрібенпорожній будинок [3].
Дитинавиховується серцем. А це як? Наша дитина потребує того, щоб ми разомз ним проживали важливі моменти його життя. В«Здатність вступати з дитиною уз-буття і становить суть батьківського ставлення В», - зауважує проф. ВікторСлободчиков [5]. А ще лаконічніше і глибше про це сказав св. апостол Павло:В«Радійте з тими, хто тішиться, і плачте з отими, хто плачеВ» [6]. Іншими словами намнеобхідно перебувати поруч із дитиною в його переживанні сумного аборадісної події.
Цепо-християнськи - бути поруч і в утиску і в радості. Іноді мовчати, інодікричати, часом плакати чи молитися. Але головне бути разом з ним, бути поруч знашою дитиною.
Батьківськеспівчуття і сорадование, співпереживання і співучасть важливі елементи якнавчання так і виховання. Нам як батькам, спираючись на церковну традиціюважливо позначити вірні духовні орієнтири і передати досвід співжиття. Передатиті навички, за допомогою яких дитина зможе не тільки протистояти злу, аледуховно зростати через щоденне зусилля в добрі. Таким чином, набуваючи вродині навички молитовного життя та побутової аскетики дитина не опинитьсязахопленим зненацька тим, В«хто не входить дверима в кошару, але перелазитьинде В»[8].
Цеважливо. Оскільки дитячий садок, школа, технікум, армія і інститут дають знаннянеобхідні для професійної діяльності. Однак духовне життя іморальні запити особистості опиняються на периферії процесу навчання. Іродина, так само як і Церквовь в цьому сенсі є місцем передачі життєвогодосвіду.
Так,поступово внутрішній світ дитини буде збагачуватися змістом і сенсом. Ацінності церковної традиції носіями, якою є батьки, будутьзакріплюватися у відпрацьованих діях (навичках) дітей, що згодомнеодмінно допоможе їм у подоланні стан занедбаності і почуттясамотності вже у власних дітей.
Ніколине пізно почати слухати і навчиться чути свою дитину. Для воцерковленноголюдини немає категорії згаяний час. Не можна, чуєте, ні в якому разіне можна відмовлятися заради багато чого від головного. Не можна відмовлятися від свогодитини. Почнемо діяти: почнемо молитися про свою дитину, привчимо себеходити до Церкви, подолаємо помилковий сором і звернемося за порадою до священика.Так, і ось ще що, почнемо спілкуватися зі своєю дитиною ...
ЗБогом у нас обов'язково все вийде - В«Стань і зроби, Господь буде з тобоюВ»[9].
Список літератури
1.Ткачов А., прот. Лабораторія самотності// Отрок.ua. Православний журнал длямолоді. № 5 (29), 2007.
2. Див: Книга Второзаконня 4, 9.
3. Див: Євангеліє від Луки 11, 23-28.
4.Феофан Затворник, святитель. Шлях до спасіння. - М.: Благо, 1996. С.125-126.
5.Слободчиков В.І. Антропологічні перспективи вітчизняної освіти. -Екатеренбург: Видавничий відділ Екатеренбурской єпархії, 2009. С. 231.
6. Див: Послання до Римлян 12, 15.
7.Достоєвський Ф.М. Брати Карамазови// Зібрання творів у 15-ти томах. - Л.:В«НаукаВ», 1991. Том 9-10.
8. Див: Євангеліє від Івана 10, 1.
9. Див: 1-я Книга Хронік 22, 16.
Дляпідготовки даної роботи були використані матеріали з сайту .portal-slovo.ru
