Основні риси феодального кримінального права і процесу по "Кароліні"
Введення
В землях Німеччини, починаючи з XIII століття, активно розвивалося князівське законодавство. Воно обмежувало використання звичаю й містило нові норми кримінального, спадкового і торгового права, що поширюються на всіх вільних підданих. Завершила процес оформлення власних правових систем у князівствах кодифікація місцевого права в XVII-XVIII століттях, в епоху твердження В«Княжого абсолютизмуВ». Так, в Баварії в середині XVIII століття видаються карний кодекс і Цивільний кодекс, в Австрії в 1768 році видається карний кодекс В«ТерезіанаВ», а в 1787 році нову кримінальну уложення.
Найбільш широку популярність одержало видане в 1784 році Прусське земське укладення. Його джерелами були В«Саксонське зерцалоВ», римське право, Магдебурзьке і Любекське право, практика берлінського верховного суду. Укладення складалося з двох частин. У другій частині містилися переважно норми державного і кримінального права, а також норми про положення станів, про школи і церкви.
загальноімперського право в XII-XIII століттях традиційне містило в основному кримінально-правові норми і мало своєю основною функцією підтримку В«земського мируВ».
Традиція імператорського законодавства про попередження і покарання різних правопорушень була відновлена ​​в XVI столітті виданням карного і кримінально-процесуального укладення В«КароліниВ».
загальногерманського кримінальну законодавство
В«КаролінаВ» внесла важливий внесок у створення загальнонімецьких принципів кримінального права. Вона отримала свою назву на честь імператора Карла V (1519-1555).
Видана незабаром після поразки Селянської війни 1525 року (у 1532 році) В«КаролінаВ» містила деякі загальні принципи карного права, значний перелік злочинів і покарань і проголошувала верховенство імперського права над правом окремих земель, скасування В«нерозумних і дурнихВ» звичаїв у карному судочинстві в "місцях і краях". Будучи єдиним зведенням законів для всієї величезної, строкатою за своїм складом Німецької імперії, В«КаролінаВ» могла б мати - вже по одному цьому - відоме позитивне значення. Разом з тим вона допускала збереження для курфюрстів, князів і станів їхній традиційних звичаїв. У ній було записано: В«... Однак ми хочемо при цьому милостиво згадати, що старі, усталені законні і добрі звичаї курфюрстів, князів і станів ні в чому не повинні потерпіти применшення В»[1] [1].
Таким чином, за кожною землею було збережено її особливе кримінальне право, В«КаролінаВ» призначалася лише для заповнення прогалин у місцевих законах. Оскільки укладення цілком відповідало як політичним інтересам князівської верхівки, так і сучасним вимогам карного права і процесу, воно було загальновизнано як джерело права у всіх землях. На основі "КароліниВ» утворилося загальне німецьке кримінальне право, норми якого мали в основному рекомендаційний характер і залежали від ступеня їх В«визнанняВ» в німецькій землі. Будучи практичним посібником із судочинства для шеффенов, В«КаролінаВ» не містила чіткої системи і послідовного розмежування норм карного і кримінально-процесуального права.
Основні риси кримінального процесу
Основне зміст В«КароліниВ» складають правила кримінального судочинства. Вона ознаменувала твердження нового виду кримінального процесу. У період раннього феодалізму в Німеччині застосовувався обвинувальний (змагальний) процес [2] [2]. Не було поділу процесу на цивільний і кримінальний.
В XIII-XIV століттях звинувачення і покарання від імені публічної влади починає доповнювати приватноправовий принцип переслідування. Змінюється система доказів. В кінці XIII століття був законодавчо скасований судовий поєдинок. У зв'язку з рецепцією римського права відбувається остаточне твердження нового, слідчо-пошукового (інквізиційного) карного процесу.
В«КаролінаВ» зберігала деякі риси обвинувального процесу. Потерпілий чи інший позивач міг пред'явити карний позов, а обвинувачуваний повинен був заперечити і довести його неспроможність. Сторони мали право представляти документи і показання свідків свідків, користуватися послугами юристів. Якщо обвинувачення не підтверджувалося, позивач повинен був В«відшкодувати збиток, безчестя й оплатити судові витрати" (Ст. 13). [3] [3] Однак обвинувачений знаходився в більш защемленому положенні, а ці права сторін були зв'язані багатьма формальними обмеженнями.
Основний формою розгляду кримінальних справ у "Кароліні" був інквізиційний процес. Звинувачення від імені держави пред'являлося суддею В«з обов'язку службиВ». Слідство велося з ініціативи суду і обмежувалося термінами. На зміну безпосередності, гласності судочинства прийшло таємне і переважно письмове розгляд справи. Широке застосування отримали засоби фізичного впливу на підозрюваного.
Основними стадіями інквізиційного процесу були дізнання, загальне розслідування і спеціальне розслідування.
Завданням дізнання було встановлення факту здійснення злочину і підозрюваної в його вчиненні особи. Суддя для цього займався збором попередньої таємної інформації про злочин і злочинця. При отриманні дані про те, що будь-хто В«зганьблений загальною поголоскою іншими заслуговують довіри доказами, підозрами і доказами ", суд приймав рішення про укладення підозрюваного під варту.
Загальне розслідування було зведено до короткого попередньою допиту арештованого про обставини справи, з метою уточнення деяких даних про злочин. При цьому діяв принцип "презумпції винностіВ» підозрюваного. Тобто вважалося, що людина винна до тих пір, поки він не довів зворотного.
Наступною стадією було спеціальне розслідування - докладний допит обвинувачуваного і свідків, збір доказів для остаточного викриття й осуду злочинця і його спільників. Спеціальне розслідування було визначальною стадією інквізиційного процесу. Воно закінчувалося винесенням вироку. Це розслідування грунтувалося на теорії формальних доказів, які були докладно й однозначно регламентовані законом. Для кожного злочину перелічувалися види В«повних і доброякісних доказів, і підозрВ». Однак, за загальним правилом, всі докази, докази і підозри не могли спричинити за собою остаточного осуду. Вирок міг бути винесене тільки на підставі власного визнання чи свідчення обвинувачуваного (ст. 22) [4] [4]. Таке визнання далеко не завжди могло бути отримане добровільно. Основний упор інквізиційний процес робив на допит під катуванням. Таким чином, відшукання підстав для застосування катування фактично ставало метою всього збору доказів.
Застосування тортури, тривалість і суворість якої надавалися В«розсуд добромисного і розумного судді В», формально було зв'язано з рядом умов. Так, катування не могла застосовуватися, поки не будуть знайдені достатні докази і В«підозриВ» у скоєнні тією чи іншою особою злочину.
Показання двох В«добрихВ» свідків були достатніми доказами для допиту під тортурами. Показання тільки одного свідка вважалися напівдоказом і В«підозроюВ». Застосування тортури могли спричинити лише кілька В«підозрВ» на розсуд судді. Серед В«підозрВ» вказувалися також В«легкодумство і дурна славаВ» людини, її здатність вчинити злочин (ст.25). [5] [5]
Визнання під катуванням вважалося дійсним при дотриманні певних умов. Таким було визнання, отримане і записане після закінчення тортури, а не у час її, повторене не менше чим через день поза камерою катувань і відповідне іншим даним у справі. В«КаролінаВ» наказувала дотримання всіх умов допиту під катуванням, проголошуючи, що за неправомірний допит судді повинні нести покарання і відшкодовувати збиток.
Всі ці обмеження, однак, не були істотними. Катування пропонувалося застосовувати відразу ж при установленні факту злочину смертною карою. Більше того, для допиту під катуванням навіть самої слабкої...
