Введення
На початку квітня нинішнього, 2008 року, відбулося одразу три найважливіших події: саміт НАТО в столиці Румунії - Бухаресті, засідання Ради Росія-НАТО і російсько-американська зустріч на вищому рівні в Сочі.
Ці заходи привернули увагу як у росіян, так і у всьому світі. Світове спільнота ще раз побачило позицію нашої країни, її курс на дотримання міжнародних договорів, на повагу інших країн, що неминуче додало Росії авторитету на міжнародній арені. Чіткий, послідовний і спокійний курс Президента Російської Федерації Володимира Володимировича Путіна викликав довіру не тільки у російських громадян, але і отримав позитивний відгук на міжнародній арені.
Тому при виборі теми реферату у мене виник інтерес саме до теми: В«Росія і НАТО: проблеми взаємодії В». Захотілося дізнатися більше про цю міжнародної організації, її діях, взаємовідносинах з нашою країною. Тим більше, що в квітні майбутнього року найбільшому в світі військово-політичного союзу виповниться шістдесят років.
Беручись за написання реферату з даної теми, я поставив перед собою наступні завдання:
а) з'ясувати, цілі та завдання НАТО;
б) зрозуміти, чому з розпадом Організації Варшавського Договору і завершенням конфронтації двох суспільно-політичних систем НАТО не лише не припинила своє існування, а продовжує активну діяльність;
в) дізнатися про взаєминах Північноатлантичного альянсу з Росією і про ініціативи, які вживає Російська Федерація.
Глава 1. НАТО в період 1949-1990 роки
Для більш глибокого розуміння суті наявних протиріч У відносинах НАТО і Росії слід зробити невеликий екскурс в історію, щоб розібратися в тому, що ж собою являє Північноатлантичний союз, які цілі його почалася трансформації та наслідки її для
національних інтересів нашої держави.
В§ 1. Освіта Альянсу, його завдання, стратегія
Організація Північноатлантичного договору - НАТО (North Atlantic Treaty Organization) була створена з ініціативи та під керівництвом Сполучених Штатів Америки на підставі Вашингтонського договору від 4 квітня 1949.
В преамбулі договору зазначалося, що держави, які його підписали, В«вирішили об'єднати свої зусилля для колективної оборони, збереження миру та безпеки в цілях захисту свободи, спільної спадщини і цивілізації своїх народів, заснованих на принципах демократії, свободи особистості і верховенства права В». [9] *
Спочатку до альянсу приєдналися 12 держав: США, Канада, Великобританія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Італія, Португалія, Норвегія, Данія і Ісландія. У 1952 році членами НАТО стали Греція і Туреччина, в 1955-му - ФРН, а в 1982-му - Іспанія.
Відразу після підписання договору почалося формування структури блоку і його керівних органів, якими в даний час є Рада НАТО, Комітет оборонного планування та Військовий комітет.
На коаліційні органи покладені такі завдання:
а) вироблення в рамках НАТО єдиного зовнішньополітичного курсу і військової стратегії блоку;
б) розробка стратегічних і оперативних планів застосування об'єднаних збройних сил (ОЗС), планів оперативної та бойової підготовки; координація розвідувальної діяльності, наукових досліджень, розробки і виробництва озброєння та військової техніки;
в) підготовка мобілізаційних ресурсів; вдосконалення оперативного обладнання та інші.
Формально Північноатлантичний союз має оборонний характер. В«Ключовий статтею Вашингтонського договору, як відомо, є п'ята стаття, відповідно до якої В«договірні сторони погоджуються, що збройний напад на одну з них в Європі або Північній Америці буде розглядатися як напад на всіх них. Вони погоджуються, що, якщо таке збройний напад відбудеться, то кожна зі сторін у порядку здійснення права індивідуальної або колективної самооборони, визнаного статті 51 Статуту ООН, буде надавати допомога стороні або сторонам, які зазнали такого нападу, шляхом негайного проведення індивідуально і за угодою з іншими сторонами таких дій, які їй представляються необхідними, включаючи застосування збройної сили В». [9]
Договором також визначено, що географічна зона відповідальності НАТО охоплює територію всіх держав - учасниць блоку, а також район Атлантичного океану на північ від тропіка Рака, включаючи острови, що знаходяться під юрисдикцією будь-якої сторони в цьому районі.
Однак після установи НАТО навіть у відкритих офіційних документах мова вже велася не тільки про збройний напад, але і про загрозу життєво важливим інтересам членів блоку.
Більш широко стала трактуватися і зона відповідальності. Так, у Брюссельському заяві Ради НАТО 1967 року про майбутніх завданнях союзу, зазначалось, що В«зона дії Північноатлантичного договору не може розглядатися окремо від іншого світу. Кризи і конфлікти, що виникають за межами територій країн - членів НАТО, можуть завдати шкоди їх безпеки або безпосередньо, або в результаті зміни глобального співвідношення сил В».
Найважливішим чинником, що визначає спрямованість військового будівництва та характер військових приготувань Північноатлантичного альянсу, є його військова доктрина (по західній термінології - військова стратегія, або стратегічна концепція).
Коаліційна військова стратегія НАТО відображає систему узгоджених і офіційно прийнятих політичним і військовим керівництвом блоку поглядів на сутність, цілі та характер можливої вЂ‹вЂ‹війни. В ній визначені єдині вимоги до збройних сил країн - учасниць військової організації, принципи формування ОВС, їх оперативного (бойового) і тилового забезпечення, стратегічного розгортання і застосування.
Вироблення коаліційній військової стратегії НАТО здійснюється за принципом взаємозалежності, тобто всі країни альянсу зобов'язані підпорядковувати власні інтереси інтересам блоку, вносити максимально можливий внесок у спільні військові приготування і в разі необхідності надавати допомогу союзникам. Домінуючу роль у виробленні військової доктрини НАТО відіграють США, і зміна принципових положень їх військової стратегії неминуче відбивається на стратегічній концепції блоку.
У своєму розвитку коаліційна стратегія Північноатлантичного союзу пройшла ряд етапів. На першому (1949-1954 роки) вона базувалася на концепції В«оборони ЄвропиВ» і формувалася з урахуванням підсумків Другої світової війни та наявності у США ядерного зброї.
Другий етап (1954-1967 роки) пов'язаний зі значним збільшенням кількості ядерних боєприпасів і їх масовим надходженням на озброєння. Виходячи з цього військово-політичне керівництво США (а потім і НАТО) визнало за необхідне радикально змінити свої погляди на характер війни і будівництво збройних сил. Це знайшло відображення в американській стратегії В«масованої відплатиВ» (В«Масованого удару у відповідьВ»), трансформованої в коаліційну стратегію НАТО В«щита і мечаВ». Тут роль В«мечаВ» відводилася американським стратегічним і ядерним силам, розгорнутим в Європі, а роль В«щитаВ» - звичайним ОЗС НАТО в Європі і Атлантиці.
Після швидкої ліквідації Радянським Союзом цього В«незаперечного перевагиВ» військово-політичне керівництво США переглянуло основні положення своєї доктрини, і в 1961 році з'явилася стратегія "гнучкого реагування", яка передбачала підготовку та ведення як загальної ядерної, так і обмеженою війни.
Стратегія В«Гнучкого реагуванняВ» з елементами концепції В«передової оборониВ» в якості військової стратегії блоку була прийнята в 1967 році. Вона передбачала ведення загальної ядерної та обмеженою воєн, разом з тим остання розглядалася не як самостійний вид війни, а як щабель ескалації будь-яких військових дій у загальну ядерну війну.
Розвиток військової стратегії НАТО в наступні роки проходило під впливом стратегій В«Реалістичного залякуванняВ» і В«прямого протиборства", прийнятих у США в початку 70-х і 80-х років відповідно. При цьому в пе...
