Реферат: Іракський фактор в турецько-іранських міжнародних відносинах
туреччина іран міжнародний
В силу об'єктивних геополітичних причин Туреччина і Іран, що є сусідами по нестабільного близькосхідного регіону, традиційно виявляють особливий інтерес до розвитку взаємодії. Офіційні особи обох країн часто відзначають той факт, що протягом кількох століть турецько-іранська межа залишається лінією миру і добросусідства. В якості двох найбільших держав свого регіону Туреччина та Іран мають величезний потенціал для плідного співробітництва у багатьох сферах. Однак відмінності у внутрішньополітичному ладі і зовнішньополітичних установках поряд з суперництвом за регіональний вплив нерідко чинять негативний вплив на турецько-іранські відносини. Разом з тим відносини двох країн схильні впливу зовнішніх чинників, одним з найважливіших серед яких виявилася іракська проблема, вже більше п'ятнадцяти років привертає пильну увагу всього світу. Для Туреччини і Ірану актуальність подій, пов'язаних з Іраком, обумовлена ​​сусідством з ним, наявністю в кожному з трьох держав курдської меншини, що проживає на їх суміжних територіях, і наслідками міжнародного втручання в Ірак. Вплив іракського фактора на розвиток відносин Туреччини з Іраном можна простежити, починаючи з 1990 року, коли питання про Ірак з'явився на порядку денному міжнародної спільноти.
Криза в Перській затоці 1990-1991 рр.. сприяв зближенню Туреччини з Іраном, так як керівництво обох країн розділяло думку про доцільність підтримання діалогу з іракської проблеми. Активізувалися контакти на вищому рівні: в листопаді 1990 р. президент Туреччини Т.Озал побував в Тегерані, а в квітні 1991 р. в Анкару приїхав президент Ірану А.А.Хашемі-Рафсанджані; в цей же період міністр закордонних справ Ірану двічі відвідував Туреччину. Обидві сторони більш за все турбувало збереження територіальної цілісності Іраку, в цій сфері вони проявляли повне одностайність і виступали із спільними заявами. У той же час Туреччина та Іран займали різні позиції по характеру відносин з багдадським режимом. Туреччина висловлювала готовність співпрацювати з будь-яким урядом, здатним забезпечити стабільність в Іраку, а Іран, недавно воював з Іраком, категорично відмовлявся контактувати з представниками правлячої партії В«БаасВ».
Коли в 1991 р. С.Хусейн почав військові дії проти курдів, призвели до скупчення сотень тисяч біженців на кордоні Іраку з Туреччиною і з Іраном, обидві країни виявилися об'єднаними загальною стурбованістю. Уряди цих країн побоювалися, що якщо вони приймуть біженців на своїй території, іракські курди не захочуть згодом повертатися до себе додому, а осядуть в Туреччині і в Ірані. Подібна перспектива зростання чисельності курдського населення у власній країні, яка загрожує поширенням сепаратистських настроїв, не влаштовувала ці країни. Однак ініціатива керівництва Туреччини по створенню на півночі Іраку В«зони безпекиВ» для біженців під контролем міжнародного співтовариства зустріла негативну реакцію з боку Ірану. Військові літаки США здійснювали польоти над В«зоною безпекиВ», використовуючи турецькі авіабази, та Іран звинувачував Туреччину в тому, що вона сприяла нарощуванню військової присутності США в регіоні.
Новий імпульс розвитку турецько-іранських відносин надали події, відбувалися в Іраку після війни в Перській затоці, коли на півночі країни, над яким фактично втратило владу центральний уряд, почалося активне формування основ незалежної курдської держави. Туреччина та Іран сприймали перспективу створення незалежного Курдистану як загрозу своїм національним інтересам і побоювалися хвилювань серед власного курдського населення, а тому прагнули утримати ситуацію під контролем. При цьому схожість позицій і розуміння необхідності координації дій не означали повного зближення Туреччини і Ірану і не усували існуючу між ними конкуренцію за регіональний вплив.
Навпаки, іракський чинник в 90-ті роки зіграв двояку роль у розвитку відносин Туреччини та Ірану: з одного боку, він служив стимулом до співпраці на основі спільних інтересів підтримання регіональної стабільності та збереження територіальної цілісності Іраку, з іншого, - він сприяв загостренню суперництва за вплив в північному Іраку, що випав з-під контролю центрального уряду. Причому якщо Туреччина в своїх діях керувалася необхідністю боротьби з В«Робочою партією Курдистану В»(РПК), що воювала проти турецького уряду з території Іраку, і потребою в поставках іракської нафти, то мотиви Ірану були насамперед пов'язані з конкуренцією за панування в регіоні. В силу природних причин кожна із сторін встановила більш тісні відносини з тією з провідних партій іракських курдів, зона впливу і базування якої розташовувалася в прикордонних з нею районах Іраку. Тобто Туреччина переважно співпрацювала з Демократичною партією Курдистану (ДПК), а Іран з Патріотичного союзу Курдистану (ПСК), при цьому конфлікти і збройні зіткнення між двома курдськими партіями тільки закріплювали таке положення речей.
Вибори в Національний парламент Курдистану, що відбулися в північному Іраку, і формування парламенту, в 1992 р. проголосив своєю метою створення в Іраку федерації, викликали негативну реакцію Туреччини та Ірану, що підписали низку протоколів з питань безпеки. Відповідно до угоди, досягнутої 30 листопада 1993 м., в коло заходів з підтримки безпеки входило проведення раз на півроку нарад міністрів закордонних справ Туреччини, Ірану і Сирії за курдського питання.
Міністри вже зустрічалися в Анкарі в листопаді 1992 р. для обговорення подій в північному Іраку і узгодження політики щодо націоналістичного руху курдів на Близькому Сході. На цій зустрічі всі три держави виступили проти розпаду Іраку і проти створення суверенної Курдистану, що викликало обурення іракських курдів. Солідарна позиція з даного питання була характерною рисою турецько-іранських відносин і в наступний період.
У 90-ті роки найсерйозніші розбіжності між двома країнами спостерігалися у зв'язку з проведеними Туреччиною в північному Іраку з 1992 по 1997 рр.. великомасштабними військовими операціями по боротьбі з бойовиками РПК. Дії турецької армії незмінно піддавалися критиці з боку іранського керівництва, яка побоюється, що Туреччина придбає занадто великий вплив у північному Іраку. Іран намагався протидіяти цього, збільшуючи власну присутність у регіоні через підтримку ісламістських курдських організацій північного Іраку і згадуваного співпраці з ПСК, мали місце та військові акції. Так, в листопаді 1995 р. іранська армія увійшла до північного Іраку під приводом забезпечення перемир'я між воюючими курдами. А влітку 1996 р. Іран зробив військову операцію проти партизанів Демократичної партії іранського Курдистану, створили бази в північному Іраку, при цьому іранська армія вторглася вглиб території Іраку на 50 км.
У свою чергу Туреччина з підозрою спостерігала за зростанням політичного та економічного впливу Ірану в іракському Курдистані, особливо в районах, підконтрольних ПСК, де була створена прикордонна зона вільної торгівлі. Таким чином, ПСК (конфліктували з ДПК через розподілу доходів від торгівлі з Туреччиною, яке тримала в руках ДПК) отримав власне джерело фінансування, що забезпечувало його орієнтацію на Іран. Іншим важливим кроком Ірану в тому ж напрямку стала організація шляхів сполучення між північним Іраком і Європою, раніше пролягав лише через територію Туреччини. Закріплював позиції Ірану в іракському Курдистані маршрут пролягав з підконтрольних ПСК районів по залізниці до іранського міста урумів, а звідти літали літаки до німецького Дюссельдорфа.
Проблеми в турецько-іранських відносинах виникали також через таборів РПК, розташованих на території Ірану. У серпні 1992 р. (у період активізації діяльності РПК в Туреччині) загони озброєних сил Турецької Республіки, що переслідували бойовиків РПК, вторглися на територію ...
