Кабельники С.А.
Сміх у Пушкіна стає найважливішим засобом відмежування істинного від помилкового і, тим самим, включається в сферу художньої істини, а соприродность її з добром і красою, яку передбачає поняття В«ідеалуВ», зумовлює світлий і гуманний характер цього сміху. Пушкінський сміх - це сміх в ім'я утвердження ідеалу справжніх людських відносин і справжніх життєвих цінностей. Ось чому у творчості зрілого Пушкіна він нерідко виявляється проявом авторського поблажливого подтруніванія над слабкостями людської природи, схильної болючим ухиленням від ідеалу. Так, наприклад, сміх В«Повістей БєлкінаВ» носить по перевазі характер м'якої іронії над суперечністю між романтичним флером, який накидають на себе герої, і здоровою природністю їх натур. Одна із загальних тенденцій розвитку комічного начала в творчості Пушкіна може бути, по-видимому, охарактеризована як поява, крім орієнтації на французький гумор, заснований на bon-mots, каламбурах і т. п., також і інтересу до британського гумору, тобто до мистецтва пародії і карикатури.
Пропоновані міркування, не претендуючи на системний та вичерпний характер, переслідують мета визначити в загальних рисах місце і роль пушкінського сміху в художньому Світ поета, залежність його від деяких течій західноєвропейської естетики, а також торкнутися питання про його особливості.
Ще Бєлінський справедливо писав про те, що Пушкін не був В«ні поетом смутку, ані поетом веселощів, ні трагіком, ні коміком виключно: він все ... В». [I] Відзначена критиком риса становить одну з істотних граней художнього універсалізму Пушкіна, який не раз декларувався самим поетом. Стосовно до порушеного нами аспекту доречно згадати, наприклад, відомі рядки статті В«Подорож В.Л.П.В»: В«Нам приємно бачити поета в усіх станах, зміни його живої і творчої душі: і в печалі, в радості, і в Хлопець захвату, і в отдохновеніє почуттів, і в ювенальної обуренні, і в маленької досади на нудного сусіда ... Благоговію перед створенням В«ФаустаВ», але люблю і епіграми В»(ХII, 95). Близька думка, в якій вся палітра володіють художником станів зведена лише до протиставлених високого і важливого простому і комічному, висловлена ​​у вірші "З Гомером довго ти розмовляв один ... В»:
Такий прямий поет. Він нарікає душею
На пишних іграх Мельпомени,
І посміхається забаві площинної
І вольності лубочної сцени ...
(III, 311)
Як відомо, подібні мотиви звучать також у віршах В«ПророкВ» та «³длунняВ», в В«Моцарта і СальєріВ» і "Єгипетських ночах".
Цікаво, що більшість з цих декларацій відноситься до 1830-м рокам, між тим власне комічні жанри у творчості Пушкіна: епіграма, байка, жартівлива поема, комедія - майже не виходять за межі 1820-х. Втім, і в пушкінському творчості 1820-х років ці жанри знаходяться на периферії, в той час як головні його творіння, починаючи c середини 1820-х років, поєднують в собі і комічне і трагічне початку. Це аніскільки не дивно: адже, як відомо, принцип змішування трагічного з комічним був майже загальним місцем літературних маніфестів романтизму. Цілком засвоїв його і Пушкін, який писав, наприклад: В«Висока комедія не заснована єдино на сміхові, але на розвитку характерів, і нерідко близько підходить до трагедії "(1830), а також:В« Не коротше Чи слідувати школі романтичної, яка є відсутність будь-яких правил, але не всякого мистецтва? <...> Змішання пологів комічного і трагічного (період роботи над "Борисом Годуновим").
Незайве, тим не менш, спробувати простежити, з яких джерел Пушкін міг засвоїти це уявлення і, відповідно, в якому ізвод воно було ним сприйнято. Мені вже доводилося писати про те значному впливі на становлення естетичних поглядів зрілого Пушкіна, який справили книги Ж. де Сталь В«Про НімеччиніВ» і В«Про літературі В». [Ii] Виходячи з цього, а також з надзвичайною авторитетності в очах Пушкіна творів В«повитухи європейського романтизмуВ», а також з того, що поет міг познайомитися з ними значно раніше багатьох інших джерел, вже в 1810-х роках, можна припустити залежність від мадам де Сталь Пушкіна і в поглядах на комічне. І справді, в главі ХХУI книги В«Про НімеччинуВ», під заголовком В«Про комедіїВ», читаємо:
В«Помічають у Шекспіра і іноді також у німецьких письменників сміливий і особливий звичай показувати смішну сторону людського життя в самій трагедії; та коли вміють протиставити цьому враженню могутність патетичного, спільна дія п'єси стає від цього більш сильним. Французька сцена єдина, де кордону двох жанрів, комічного і трагічного, були суворо затверджені; втім, всюди талант, як доля, користується веселістю, щоб загострити скорботу В». [Iii] Принагідно зауважимо, що ідея ця була сприйнята де Сталь від А.Шлегеля, що вважав: В«трагедійний письменник в силу самого свого мистецтва є одночасно і письменником комедійним В», [iv] проте в її передачі ідея ця очищена від того сенсу, який вона мала в теорії романтичної іронії, як відомо, що залишилася чужою поетові. Згодом, розвиток цієї думки Пушкін міг прочитати у таких романтичних виясняють Шекспіра, як Гізо, Вільма, Барантом, Кольрідж і ін Особливо часто в зв'язку з цим зверталися до характеру Фальстафа, і безумовним відгомоном подібних звернень є міркування про нього в пушкінському "Table-talk".
Втім, в засвоєнні Пушкіним принципу універсалізму зіграло значну роль не тільки романтичне тлумачення Шекспіра, але і аналогічна інтерпретація Гете, - фактор, який зазвичай недооцінюється. Ще в «³снику ЄвропиВ» Володимира Ізмайлова, який справно отримували і читали ліцеїсти, у статті В«Гете, Віланд і Шиллер, зображені пані де Сталь (Із її нового твору В«Про НімеччинуВ») В» в перекладі самого редактора журналу Пушкін міг прочитати про Гете: В«Ця людина має розум всесвітній, і від того неупереджений; бо в його неупередженості немає байдужості: двояке буття, двояка сила, двояке просвіта його в один час осяває у всякій речі обидві сторони питання В». [V] Враження, яке виробляє В«ФаустВ» Гете, мадам де Сталь формулювала так: В«трепетати, сміятися і плакати в один і той же час В». У цьому ж напрямку тлумачили творчість Гете і любомудра, причому їх тлумачення могло безпосередньо підштовхнути Пушкіна до створення тієї діалектики співвідношення між дійсністю і художником, яка втілена в В«Моцарта і СальєріВ». Так, наприклад, Н.М.Рожалін ще в статті 1825 В«Розмови про Євгенії ОнєгініВ», безумовно, відомої Пушкіну, таким чином поправляв Польового, а разом з ним і Ф.Ансільона: В«Якщо Природа відбилася в творіннях Гете, то чи не повинна вона була відбитися спершу в ньому самому? <...> Якщо Шиллер однобічний, а Гете немає, то це тому, що останній отримав від природи геній, їй самій рівносильний, який в Природі бачили другий самого себе в нескінченному розмаїтті, і тому для всіх ідей своїх знаходив у ній явища В». [Vi] Саме таку В«равносильностьВ» природі Моцарта і відповідно вузькість у порівнянні з нею Сальєрі Пушкін зображує в своєї В«маленької трагедіїВ». Як вірно зауважив Л.А.Степанов, В«смішне вибудовується у свідомості його (Сальєрі - С.К.) в одному ряду з низьким: так він оцінює і можливість пародіювання Данте, і цигикання трактирного скрипаля, і земної комізм Бомарше В». Однак не В«злодійствоВ», як далі стверджує дослідник, не дозволяє йому невимушено сприймати життя і мистецтво в їх багатобарвних гранях. [Vii] Навпаки, саме це лиходійство виявляється в Зрештою наслідком тієї самої несприйнятливості Сальєрі до цілих значним областям реальності - тим самим областям, сприйнятливість до яким справжнього поета Пушкін декларував у статті В«Подорож В.Л.П.В».
Між іншим, цей мотив В«Моцарта і СальєріВ» виразно співвідноситься також у Пушкіна з книгою Вакенродера В«Про мистецтво і митцівВ», російський переклад якої в виконанні Н.М.Рожаліна, С.П.Шевирева і В.П.Тітова був виданий в Москві в 1826 році. М.П.Алексеев показав, що, розробляючи дві основні проблеми, які цікавлять Пушкіна в "Моцарта і...
