Ничипора І. Б.
В обширному корпусі звернених до особистості і творчості О. Блока художніх, мемуарних, біографічних творів есе З. Гіппіус В«Мій місячний другВ» (1922) посідає чільне місце. За поодинокими спогадами про Блок, перипетіями літературної життя рубежу століть тут проступають зодягнені в витончену мистецьку форму інтуїції про таємницю творчої особистості, про колізії душевного й суспільного буття поета порубіжній епохи.
предпослан есе епіграф з присвяченого Гіппіус блоковского вірші В«Народжені в року глухі ... В»(1914) відіграє роль свого роду образною і смисловийВ« настройки В» для всього твору. Голос поета звучить у вірші як сповідь всього покоління В«страшних років РосіїВ», яке відчуває нагальну потребу творити моральний і історичний суд над собою через осягнення корінних антиномій сучасного мірочувствія:
Спопеляючі роки!
безумство ль в вас, надії ль звістку?
Від днів війни, від днів свободи -
Кривавий відсвіт в особах є.
Є німота - то гул сполоху
Змусив загородити вуста.
В серцях, захоплених колись,
Є фатальна порожнеча ... [i]
В експозиційних для есе Гіппіус зізнаннях про намір не стільки простежити цілісну канву шляху Блоку, скільки В«дати легкі тіні наших зустрічей з нимВ» [ii], поміркувати В«Майже виключно про те Блоці, якого бачили мої очіВ»; в образно-асоціативних прозріннях того, що В«дружба - завжди місячна, і тільки любов сонячнаВ», в композиції твору, що представляє пунктир невеликих главок, - виразно прорисовуються константи ессеістскій жанру, що тяжіє до суб'єктивація образотворчого ряду та структурної фрагментарності [iii].
Основна частина есе відкривається першим досвідом В«заочногоВ» наближення до особистості центрального героя допомогою читання письма О.Соловьевой, де говори
лося про Блоці як В«новоявленому ... петербурзькому поетаВ». Ці попередні враження перетікають в зображення особистого знайомства з Блоком, интересовавшегося в ту пору релігійно-філософськими зборами. Особливу художню вагомість набувають тут і виведений імпресіоністичними штрихами, передаваний ледь відчутною поетичної інтонацією фон цього спілкування (за вікнами В«стоїть зелений, скляний світло передвесняний, вже немеркнучим небо В»), і психологічні самохарактеристики (В«Тоді не думалось, а просто відчувалосяВ»), і відтворення особистісного вигляду самого Блоку. В подробицях його жестової, мовної поведінки вгадується той глибинний, болючий розрив В«явленогоВ» і В«невимовногоВ», осмислення якого стане наскрізним для всього твору. Це і дослухання до голосу Блоку, який В«Начебто йде з глибокої-глибокої криниціВ», до його звичаєм кожне слово вимовляти В«повільно і з зусиллям, точно відриваючись від якогось роздумиВ».
В подальшому запечатлении бесід з поетом, в узагальнюючому парадоксальному судженні про тому, що В«ніякі мої розмови з Блоком неможливо передатиВ», за антиномією В«ЯвленогоВ» і В«невимовногоВ» мимоволі висвічуються сутнісні риси специфічно символістського ставлення до слова, накладають відбиток на практику буденного мовного взаємодії: В«Між словами і близько [iv] них лежало набагато більше ... Кожне з його повільних, скупих слів здавалося таким важким, так воно було чимось перевантажено В». Авторське В«яВ» постає, з одного боку, глибоко причетним блоковскому автобіографічного міфу, оскільки «³дображення фактів в блоковской душі мені були відоміші самих фактівВ». З іншого ж - тут розгортається напружений сюжет того внутрішнього протистояння автора містично-туманному В«невимовномуВ», яке виявляється як у прагненні В«притягнутиВ« невимовне В»за вуха і поставити його на землюВ», так і в В«Інстинктивному бажанні, щоб знайшов він собі який-небудь захистВ».
Ці приватні спостереження і навіть спроби деякого впливу на внутрішній склад головного героя виводять авторське свідомість до сприйняття трагедійної домінанти особистісного буття Блоку, яка мотивується тут його онтологічної незахищеністю В«від самого себе, від інших людей, від життя і від смертіВ», його драматичною, так і не відбулася, на переконання Гіппіус, спробою В«ВтілитисяВ» в життя, яка незмінно В«відповідала йому гримасамиВ», подібними тієї В«світлої остраху мертвого ПетербургаВ», що служить в есе символічним тлом зображення поета. Осягаючи кордону і міру самоусвідомлення творчої особистості, автор не раз вдається до використання питальній, імовірною модальності, бо виникаючі тут питання виявляються свідомо багатовимірної і змістовніше можливих однозначних відповідей: В«Чи знав він сам про це? Чи знав про трагічність своєї і незахищеності? .. Адже Блоку, я думаю, ніколи не покидало свідомість ... що він нічого не розуміє ... У всьому для нього, і в ньому для всього - недомовленість, нескінчений, темності В».
Майстерно балансуючи на межі зовнішнього та внутрішнього розкриття особистості поета, автор вводить в оповідальний поле есе оригінальне і прописане яскравими фарбами контрастне портретування Блоку і Білого: в пластиці жестової, мовної деталізації, в передачі особливостей їх суто індивідуальних, але формувалися на загальному грунті В«соловьевствоВ» миросозерцаний. У мозаїці епізодів рельєфно відтворюються образи В«серйозного, особливо-нерухливого Блоку - І все звивається, завжди танцюючого Борі В»,В« скупих, важких, глухих слів Блоку - і нескінченно ллються, водоспадних промов Борі В», блоковского тяжіння до В«НевимовномуВ» - і властивого Білому пристрасті до метафізики і філософії. Подібні контрастні прояви двох непересічних творчих особистостей епохи, В«пов'язаних однієї і тієї ж - невідомою - долею В», відповідають усвідомленої для автора установці говорити В«не про літературу, тільки про людей і про їхніх душах, ще вірніше - про їх образах В»; бажанням вивести універсалії мірочувствія всьогоВ« блоковского В» покоління творчої інтелігенції, ув'язнені, по Гіппіус, в абсолютно особливих В«дитячостіВ», В«безвольністьВ», В«ненормальностіВ». Ці психологічні риси побічно сполучаються тут з життєтворчих стратегіями младосімволізма, схильного, як вважає автор есе, В«виправдовувати і безвольність, і недорослих свою - саме причетністю до В«мистецтвуВ» В», що в кінцевому підсумку зумовило драматизм історичної долі цього покоління: В«Не бачили, що відходять від життя, стають просто Забавник, развлекателей натовпу, все їм за це поблажливо дозволяє В».
варіюється ритми оповіді про Блок виявляються в есе Гіппіус іманентними зміні різних періодів особистісних відносин автора і героя. Щедра, некваплива описовість (В«Осінь на дачі під Петербургом. Узлісся лісу, полянка над яром ... В») переходить в калейдоскоп окремих, часом виглядають випадковими епізодів зустрічей, розмов (В«Ось у таких дрібницях був тоді Блок між нами В»), поступається місцем перерви в безпосередньому спілкуванні (В« пам'ятаю Блоку ... не в нашого життя - а біля неї В») та обертається потім новим дізнаванням:В« Знову Петербург ... йдемо один до одного здалеку В». У цій різноспрямованою динамікою суб'єктивних сприйнять Блоку автор прагне наблизитися до розуміння діалектики В«колишньогоВ» та В«новогоВ» в духовному і творчому розвитку поета - починаючи з образного світу «³ршів про Прекрасну ДамуВ», який зберіг своє присутність в драмі В«ФаїнаВ» і послужив імпульсом до проростання блоковской В«НевимовноюВ» Росії. У живому діалозі з поетом тут зріють підходи до інтерпретації його творчої еволюції, покликаної співвіднести логіку блоковского самопізнання і бачення об'єктивних закономірностей пройденого ним шляху:
В«Я кажу мимоволі:
- Олександр Олександрович. Але ж це не Фаїна. Адже це знову Вона.
- Так.
Ще кілька сторінок, кінець, і я знову кажу, здивовано і впевнено:
- І адже Вона, Прекрасна Дама, адже Вона - Росія!
І знову він відповідає так само просто:
- Так. Росія ... Можливо, Росія. Так В».
Важливим творчим завданням стає для автора есе намацування с...
