Федеральне агентство з освіти
Державне освітня установа вищої професійної освіти
Самарський державний архітектурно-будівельний університет
Реферат по дисципліни
Етнічність і політика
В«ЧувашіВ»
Перевірила: Мухаметшина Н.С.
Виконала: студентка 3 курсу
ІЕФ гр. Ег-63 Котлярова А. В.
Самара 2008
Чуваші діляться в основному на дві етнографічні групи: верхових (вірьял) і низових (Анатра), що говорять на різних діалектах чуваської мови і відрізняються особливостями матеріальної і духовної культури. Вірьяли проживають в північних і північно-західних районах Чувашії, а Анатра - південних і південно-східних. На стику цих груп знаходяться середньо-низові чуваші (анат-енчі), близькі по мові до вірьялам, а по одязі - до Анатра. Велика частина чуваської діаспори відноситься до низової групі.
Чуваська мова належить до тюркських мов, але помітно відрізняється від більшості з них, так як зберіг в собі риси древнетюркської мови і безліч лексичних паралелей, що свідчать про історичні зв'язки предків чувашів з древніми монгольськими та тюркськими народами Центральної Азії.
Історики виводять предків чувашів з древнетюркської етнолінгвістичноюспільності, формувалася в Центральній Азії в III тис. до н.е., а в більш пізній період (рубіж н.е.) - з протоболгарского єдності. У першій половині I тис. н.е. оногур-болгари та савіри влаштувалися на Північному Кавказі, де утворили держави Велику Болгарію і Савірское царство.
Після їх розпаду в VII столітті частина оолгар і Суварі мігрували на Середню Волгу і заснували нову державу - Волзьку Булгарії (Х-ХШ століття), розгромлену монголо-татарами. Булгарский період відіграв важливу роль у формуванні етнокультурного вигляду чувашів: заклав основи контактів з фіно-угор
ським населенням краю.
Подальша історія предків чувашів розвивалася в межах Золотої Орди, Казанського ханства, а з середини XVI століття - Руської держави. Формування єдиного чуваської етносу йшло в XIII-XVI століттях на основі консолідації земляцьких груп булгарського населення, мігрувати в правобережні райони Волги, і асимільованого фіно-угорського населення. У XVI столітті чуваші були залучені в загальноросійський політичний процес. Християнізація, колонізація східних земель, петровські реформи - всі ці явища вітчизняної історії торкнулися чувашів безпосередньо і призвели до істотних змін у картині розселення та характері їх етнічної культури.
На території сучасної Самарської області чуваші з'явилися у другій чверті XVII столітті на Самарської Луці (Ставропольський район). У маленьких, загублених в затишних місцях за лісами і байраками селищах східній частині Самарської Луки - Шелехметь, Борковка, Торновое, Чуракаевка - в кінці 30-х-початку 40-х років разом з чуваші проживали і мордва - всього близько 900 чоловік. На заході регіонів першими чуваські селища згадуються у володіннях Савво-Сторожевського монастиря в селах Старий Теплий Стан і Новий Теплий Стан, а також в новопоселених селі В«біля Вуса річки нижче Переволока В»у 1678 році.
Центральна частину Самарської Луки, де розташована більшість чувашских селищ, освоювалося в другій половині XVII століття. У цей період тут виникло близько десятка чуваських і мордовських селищ: Брусяни, Березовий Солонець, Ширяївський Вершини, Кармаля, Севр-каев і інші. За ревізьких казках 1719 на Самарської Луці відзначено 6 чуваських і 3 чувасько-мордовські села. Серед знову поселених - Чуракаево, Тойбахтіно (Туйбахтіно), Чуваська Яблонка і Тайдаково.
Під другій половині XVII століття слуЖивими чуваші були засновані селища Байдеряково і Малячкіно, що знаходяться на території Шігона-ського району.
З середини XVIII століття, перед третьою ревізією населення (1762-1766), частина чувашів виселилася на південь і схід Самарської Луки і за Волгу, де ними були засновані нові села Сімейкине, безв-довка (Туйбахтіно), Іжбуддінаполяна (Брусяни). Іванівка (згодом с. Нікольське), Лугова Олександрівка, Чуваські Ліпягі (нині - в Бе-зенчукском і Волзькому районах).
Розселення чувашів в Самарському Заволжя (кінець XVII - XVI11 століття) вилилося в чотири етапи. Для кожного з них може бути визначений своє джерело міграції. У першій половині XVIII століття значну частину переселенців склали вихідці з північно-західних і північних районів Чувашії, тобто переважно, вірьяли, верхові чуваші. Протягом усього століття великий потік міграції спостерігався з Свіяжского, Казанського і Самбірського повітів, то Тобто з місць проживання низових чувашів. Ці особливості відбилися на формуванні культурно-мовних особливостей самарських чувашів.
Початок розселення чувашів в межиріччі Черемшина і Кондурчі відноситься до кінця XVII століття, хоча в цей час тут ще не існувало постійних селищ через крайньої нестабільності політичної обстановки - Майже кожне десятиліття відбувалися спустошливі навали кочівників. До кінця XVII - початку XVIII століть тут існувало кілька десятків мордовських, чуваських і татарських сіл, розташованих нині в Кошкінском, Челно-Вершинський і заході Шенталінского району, а також у прилеглих районах Ульяновської області і Республіки Татарстан: Вишнева Поляна, Девлезеркіно, Сіделькіно, Старе Максімкіна, Ештебенькіно, Велике Ермаково та інші. За перепису 1710 тут було 15 селищ, в яких проживало приблизно 1880 чоловік. Згідно з даними першої ревізії 1719-1720 років чисельність чуваської населення в Ставропольському повіті, заселеному до того моменту частині Заволжжя, становила близько 2600 чоловік.
Друга ревізія (1747 року) зафіксувала чувашів на значно більшій території: в 36 селах проживало більше 6300 чоловік. Основна маса переселенців-чувашів належала до нехрещеним. У соціальному плані вони ставилися, переважно, до колишніх ясачних людям, але в декількох селах вздовж Великого Черемшина - Костюнькіно, Артюшкін та ін осіли колишні служилі чуваші. У цей же період продовжувалося зростання В«СтаропоселеннихВ» сіл, розташованих зараз в Борському районі Самарської області та сусідніх районах Оренбурзької області: Непрік, Геранькіно, Алдаркіно, Таволжанка та інші. Землі по р. Самарі та її притоках були в 70-80-х роках відносно вільні, що створювало стимул для вторинної міграції чувашів НЕ тільки на сусідні, але і на більш віддалені землі. Масштаби переселень в цей період були в два рази менше в порівнянні з попереднім періодом (між II і III ревізіями в Самарське Заволжя мігрувало майже 8,8 тис. чувашів).
В кінці XVIII століття практично завершилося освоєння земель на вказаній території, значно ослабла міграція. Таке відносно стабільний стан збереглося аж до 20-х років XX століття, коли в зв'язку з введенням НЕПу відбувалося виселення частини населення на хутори та селища.
З початку XIX сторіччя наступив мирний період економічного розвитку регіону. Екстенсивні методи освоєння земель поступилися місце інтенсивним способів господарювання, при яких економічний успіх забезпечувався не за рахунок переселення на більш зручні і родючі ділянки, а за рахунок поліпшення форм землекористування.
Загальна чисельність чувашів в регіоні до початку XIX століття склала близько 40 тисяч осіб, включаючи жителів прічеремшанскіх селищ, які входили в Чистопольську повіт Казанської губернії. До середини XIX століття вона збільшилася приблизно в 1,3 рази і склала 53 тис. осіб, які проживали в 108 селищах. У наступні десятиліття чисельність чувашів по причини їх часткового отатаріванія росла повільно і досягла до 70-м рокам 55 тисяч чоловік. Деяке зростання показників спостерігався до кінця XIX сторіччя. За першою перепису 1897 року в Самарській губернії проживало 92 000 чувашів, що в 1,7 рази більше по порівняно з серединою століття.
У перші десятиліття XX століття спостерігався поступовий ріст чисельності чувашів в Самарській губернії, що досяг в перепису 1926 року ...
