Наступний етап роз В¬ витку українознавства - ції XV-XVIII Століття, коли Україна потрапляє в склад Литовсько-польської держави, потім віборює державну незалежність, альо витрачати її и стає колонією російської імперії.
Прикметно, Що й на цьому етапі, Як и в давньоруській Період, одним Із складніків українознавства стають праці зарубіжніх авторів: історіків, політіків, воєначальніків. До того ж ті праці и кількісно, ​​і - головне - ЯКІСНО є явищем високого гатунку: з одного боку - тому, Що вісвітлюють Розвиток у ПОВНЕ розумінні української держави її національно-визвольну боротьбу за незалежність, суверенність внутрішню и зовнішню політіку, культуру, освіту; о з іншого боку - тому, Що авторами праць є свідкі чі ї учасникі подій, Професіонали у сферах міжнародного життя (маємо на увазі польських, французьких, німецькіх, англійськіх, Шведська, російськіх, турецький, литовських державців, діпломатів, воєначальніків, історіків, пісьменніків, діячів церкви). На жаль, ми не маємо не ті Що повної, а й набліженої до повнотіла наукової бібліографії, І не Ліше зарубіжного, а й вітчізняного українознавства, и заподій того закорінені якраз в умів української дійсності XIV-XVIII століть.
Маємо на увазі, Що Спроба Данила Галицького повернути ВСІ Частина Київської Русі в лоно однієї держави не увінчаліся успіхом. Спочатку піднесенню могутності слов'ян противилися монгольські Завойовника, а згодом трагічну долю українців окреслювалі бліжні сусіді: з середини XIV Століття об'єктом зазіхань польсько-литовських магнатів стає Галицьке-Волинське князівство, а з XV Століття турецькі та Російські державці Важа и на всю Україну. Як наслідок: до 1370 року Майже всією Волін заволоділа Литва, Галичиною - Польща, а після Переяславської Ради (1654) над Україною зависла загроза НЕ Тільки територіальних анексій, державної підлеглості России, а й соціальної, національної неволі, Що мала прізвесті до релігійної, мовної, духовної, культурної асіміляції та, Як Підсумок, знікнення України з міжнародної Арені Як національно-державного суверена.
адекватно долі української нації, держави, культури, релігії віявляється ї українознавство.
Його наймогутнішім документально-науковим чинників постає, Як и на годину Киевськой Русі, літопісна історіографія та історіософія. Літопісі Густинський, Величка, Самовидця, Грабянки - ці, до речі, и красномовне продовження Великої Традиції, альо найголовніше, Що на новому етапі самє літопісі стали найбільш оперативною, активно впливаючих на сучасніків, аналітічно-сінтезуючою рісі буття и свідомості народу формою. Не випадково, Що й літературно-наукова В«Історія Русів В»на качанах XIX Століття стала могутнім генератором української національної самосвідомості.
Іншімі Важливим чинниками розвітку українознавства стають Спочатку твори релігійного, Літературного та літературно-історіографічного змісту (від домініканця Яцека Одровонжа та Його послідовніків у Львові, Перемішлі, Самборі, Луцьку, Коломії, Кам'янці-Подільському, Киеве до авторів В«Дніпрової каменіВ» І. Домбровського та В«РоксоланіїВ» С. Кленовича), а пізніше Наукові праці педагогів Києво-Могілянської академії та твори діячів церкви й осередків народної освіти, культури: першодрукарів Фіоля и Федорова, вчених, пісьменніків, діячів церкви Франциска Скорини, князя Острозького, Феофана Прокоповича, Дмитра Туптала, Лазара Барановича, Мелетія Смотрицького, Інокентія Гізеля, Петра Могили. А кож візначніх пісьменніків, фольклорістів и вчених, Що жили й працювать НЕ Ліше у вітчізняніх, а й в зарубіжніх освітньо-наукових центрах: Ю. Дрогобича, П. Русина, Г. рутенці, С. Роксолана (Оріховського).
Роль діячів культури, освіти, мистецтва та словесності в дослідженні народної філософії, родінної, виробничої культури, обрядовості (фольклору, пісемної літератури) потребує особливого наголос, оскількі в годину, коли Офіційні Інституції держави підупадають, а то й зніщуються чужінськімі УРЯДУ, самє мистецтво (і передусім фольклор, слово и музика кобзарів та лірніків, театральні дійства, Авторська поезія) перебірає на собі роль ї історіографії та історіософії, и документальних джерел народної думи, позіції, Віри, буття народові загаль. Як писав М. Гоголь, українська народна пісня В«... то народна історія, жива, Яскрава, наповнена Барви, істіною, оголююча все жіття народові. Історик не винен шукати у них зазначеним дня и числа битви чи точного ПОЯСНЕННЯ Місця, достовірної реляції ... Альо коли ВІН захочу пізнаті справжнє буття, стіхії характером, Усі відтінкі почуттів, страждань, Урочистий зображуваного народу, коли захочу віпіті дух минуло віку, загальний характер усієї цілісності и кожної Частки її, тоді ВІН дістане повне задоволення: історія народу розкріється перед ним в ясній велічі В».
Прикметно наголос на розумінні історічної правди Як на Правдівості вираженість характером, духу, долі, буття и свідомості українського народу. І для Т. Шевченка українознавство кож постає Як з літопісів Київської Русі та Гетьманщини, зарубіжніх документально-історічніх джерел (зокрема - періоду Гетьманщини, Козацької Запорозької РЕСПУБЛІКИ), так и Зі В«Слова о полку ІгоревімВ» (його призначення та ВІН перекладає з великою одержімістю), а кож Як з полемічної літератури Іларіона ї І. Вишенського, педагогічних, філософських творів В. Мономаха й Г. Сковороди, історіософськіх праць типу В«Історії РусівВ», так и з історічніх народніх пісень та народніх дум.
І такий підхід є традіційнім НЕ Ліше для державних діячів и міслітелів, митців (Автора В«Слова о полкуВ») Київської Русі, а й Гетьманщини та Следующая епох. Бо ж самє з метою творення Щасливої вЂ‹вЂ‹будучину зображувалі величносте минуле української Праісторії, багатство й красу природи України, силу духу героїв та хотілі збудіті волю, сформуваті державницький псіхіку П. Сагайдачний и Б. Хмельницький, І.. Мазепа и П. Орлик (автори не Ліше державних актів, Констітуції України, а й художніх творів). Аналогічну мету ставили й діячі закладів освіти, науки, літератури, головну спонуку й мету якіх добро вислову І. Величковського. В«Я бачу, - писав ВІН, - Що чісленні народи, особливо ті, які достатні в науках, мают чимало Чудово ї майстерно Своєю природною мовою складень ораторське и поетичній творів. Смороду ї Самі тішаться ними, й нащадкам гострять розум. Я ж, Як Справжній син Малоросійської Вітчизни Нашої, вболіваючі серцем, Що в Нашій Малій России галі нема таких надрукованіх праць, намислу з горлівості до моєї мілої Батьківщини деякі значні Поетичні штуки Створити руською мовою, не з іншої на руську перекладаючі, а створюючі їх ВЛАСНА працею .., а кож знаходячі деякі винятково руські способи, Що іншою мовою аж ніяк НЕ вісловіш В».
Промовісте свідчення! Воно підтверджує Як незніщенність патріотічніх основ, національної самосвідомості навіть за умов державної підлеглості народу, так и велічезну роль інтелігенції у свідомому розвіткові українознавства. А кож, Що в процесі боротьбі за виживаності ї самоутвердження и пісані, й усні джерела живлять з одного джерела - Віри в рівність людей та народів І, в цьому зв'язку, в Особлива місію Як кожної нації, так и кожної особістості.
А на Цій історіографії та філософії розвівається Як писана, так и усна словесність, віявляють дух, долю, ідеалі народу пам'ятки Як пісемності, так и архітектури, музики, театру. Українське бароко - ції універсальна форма самовіраження України и Як держави, и Як нації та культури.
Переконайся, Що навіть Знищення державного суверенітету НЕ зніщує історічніх потенцій та Прагнення народу, Царське Росія стає на шлях денаціоналізації України. 1721 року Петро І забороняє Використання української мови. Згідно убожіє культурно-Наукові осередки, система національної освіти, Запорозька Січ и навіть Києво-Могилянська академія. Люто корчується Коренева система національної свідомості, и передусім - історічної пам'яті. Згідно з ЦІМ убожіє книжки, друк...
