Є. Є.Захаров
Саратовський державний університет, кафедра загального літературознавства і журналістики
В статті осмислюється культурна природа феномена телевізійної критики, обгрунтовується його значимість для наукових та освітніх штудій в області журналістики, визначаються перспективні маршрути його вивчення. Опиняючись одним з проявів телевізійної культури, телекритика в той же час продовжує багатющі традиції російської літературної рефлексії, тому зародження телекритики і її сучасне функціонування пропонується оцінювати в контексті стійких літературних уявлень XX століття.
Незважаючи на те що наукова, навчально-методична та професійно-практична значимість феномена медіакритик усвідомлена порівняно недавно, в останні роки з'явилося кілька теоретико-журналістських робіт, осмислюють природу, функції та навчально-наукові перспективи вивчення критики засобів масової інформації. В один голос нарікаючи на те, що В«критика практично випала з поля зору дослідників ЗМІ В»1, щоВ« журналістська критика - недостатньо проясненнями поки професійна сфера В»", та й сама вона В«знаходиться в стадії самовизначення і становлення В»'1, новітні дослідники наполегливо вселяють переконання в необхідності створення самостійної теорії та історії журналістської критики, актуальність якої обумовлена ​​важливістю самого предмета.
За думку А. П. Короченского, автора єдиною на сьогоднішній день вітчизняної монографії про медіакритиці, поширення регулярної оцінки та інтерпретації текстів ЗМІ (текстів - в широкому, семіотичному сенсі) повинно позначитися, в першу чергу, на якості самого медійного продукту: сучасної друкованої та електронної пресі явно не вистачає впливового В«дзеркалаВ», здатного продемонструвати нашої стає і поки ще напівпрофесійної журналістиці її численні творчі, технічні та, так би мовити, ментальні прорахунки. Критика за своєю природою може стати ключовим елементом у комунікативних взаєминах ЗМІ та суспільства, який, з одного боку, привідкриває перед аудиторією таємницю журналістської В«кухніВ», а з іншого-виражає культурно-інформаційні та естетичні запити читацької (глядацької, слухацької) маси. Саме це дозволяє говорити про В«регулятивноїВ» функції медіакритик, про її В«демократичному потенціаліВ», про В«цивілізується початкуВ», яке В«сприяє корекції і нейтралізації негативних проявів у діяльності ЗМІ та в їх взаємодії з суспільством - зокрема, тенденцій, породжених нерегульованим або недостатньо ефективно регульованим розвитком ринкових відносин в медійній сфері та надмірної комерціалізацією масово-інформаційної діяльності В»4.
Багато вузівські фахівці в галузі журналістики (В.В.Прозоров, А. В. Федоров, Р. В. Кузнецов та ін) розглядають медіакритик в якості необхідного компонента сучасного журналістської освіти. Дійсно, будь-яка творча діяльність повинна починатися з емоційно-аналітичних вимогливих рефлексій з приводу цієї діяльності. По-справжньому професійний талановитий письменник (художник, режисер і т.п.) не може відбутися, не будучи талановитим ж читачем, глядачем і, в хорошому сенсі, наслідувачем. Так і журналіст В«починається з уміння читати, слухати, дивитися - сприймати чужі виробничі досліди. Тільки так можна крок за кроком сформувати в собі найважливіші критерії ставлення до власного справі В»5.
Побудова повноцінної теоретичної системи знань про медіакритиці немислимо без розуміння її культурних витоків, без генетичного і діахронічного аналізу. Автори новітніх досліджень одностайно виявляють родинний зв'язок медіакритик з критикою літератури та інших мистецтв. Г. В. Кузнецов, наприклад, розповідає, що дипломники факультету журналістики МДУ В«пробують шукати коріння естетичних пристрастей телекритиків в традиціях Герцена і Добролюбова. Найбільш вдумливі згадують ще Стасова і Шкловського, тобто музичну, художню, кінематографічну, театральну критику, чиї традиції повинні лежати в основі добротної критики ТВ В»6. На думку A. П. Короченского, критиці ЗМІ В«властива велика ступінь близькості з іншими областями критико-журналістської творчості - Кінокритикою, літературної, музичної критикою, аж до їх взаємопроникнення В»- але тільки там, де медіа-критика менш за все пов'язана з В«Журналістським компонентом медійного змістуВ».
B. В. Прозоров - навпаки, бачить не тільки типологічну спорідненість, але й виразну спадкоємний зв'язок саме між журналістською та літературною критикою: В«Критика журналістської творчості, звернена на естетичні і моральні достоїнства і недоліки в творах ЗМІ, на професійні особливості журналістів, на їх етичні позиції, політико-економічні погляди, гуманітарно-правові переконання і т.д., в нинішніх переворот соціокультурних обставин частково бере на себе виконання попередніх, традиційних для Росії суспільних зобов'язане-стей критики літературної В».
Очевидно, що до осмислення історії вітчизняної журналістської критики, до виявлення культурних обставин її виникнення зроблені лише перші, хоча і зримо поступальні, концептуально перспективні кроки. Детальне вивчення проблеми зародження і розвитку критики ЗМІ в Росії - одна з нагальних завдань сучасної журналістської науки, вирішення якої повинно суттєво доповнити, а то й скорегувати складаються уявлення про природу розглянутого феномена.
Показовий в цьому відношенні досвід А. П. Короченского, в монографії якого, всупереч запевненнях автора, явно переважає синхронічний погляд на медіакритик як на явище кінця XX - початку XXI століття-погляд, який, здається, трохи звужує розуміння культурної сутності та функцій феномена. Безальтернативне вживання терміна В«медіакритикВ» (В«критика ЗМІВ») завідомо обмежує науковий пошук хронологічним кордоном середини XX століття: по відношенню до більш раннім журналам та газетам навряд чи цілком застосовне поняття В«засоби масової інформації В»(або його запозичений еквівалентВ« мас-медіа В»). Між тим перші регулярні рефлексії з приводу журналістської продукції виявляються задовго до вказаної дати - і на початку XX, і в XIX столітті.
З іншого боку, звертає на себе увагу виразний прогностичний та нормативно-владний пафос роботи ростовського дослідника. А. П. Коротше-ський, як, втім, і інші автори, визнає поширення медіакритик справою майбутнього і не стільки аналізує існуючі зразки критико-журналістської творчості, скільки висловлює припущення про те, якою може стати і якою повинна стати медіакритик. Правомірність такого підходу не викликає заперечень, проте він вимагає ще більш досконального вивчення історичної природи явища. За логікою ж автора виходить, що повноцінної історії медіакритик ще й не існує ... Виникаюче суперечність можна усунути, якщо говорити не загалом про медіакритиці, лише формується журналістської службі, а про один з її видів - про телевізійну критиці, яка реально функціонує протягом півстоліття і користується все великим читацьким визнанням і професійним авторитетом.
Як вважає А. П. Короченскій, сьогодні спеціалізації медіакритик В«не можуть існувати і розглядатися окремо, у відриві один від одного В»9. Практика показує зворотне: сучасна телекритика склалася в окремий журналістський інститут зі своїми традиціями і функціями, зі своїми класиками (В. Саппак, С. Муратов та ін) і нинішніми лідерами (на загальну думку - І. Петровська), зі своїми друкованими органами (В«Мистецтво кіноВ», В«ИзвестияВ»). І якщо з принципових творчо-комунікативним завданням, які вона ставить перед своїми авторами, телекритика і не відрізняється разюче від своїх побратимів (радіокрітікі, критики друкованої і мережної преси), то специфіка самого телебачення - парадоксального, багатошарового і мало ще, по суті, вивченого феномена - диктує їй абсолютно виключні завдання та умови істота-вання. І в першу чергу слід говорити, звичайно, про унікальну популярності телебачення. В«Журналістські тексти, - пише В. В. Прозоров, - займають розуми і серця співгромадян в такій мірі, яка ніколи не снилася...
